Як зазначає куратор виставки, завідувач відділу маркетингу, розвитку та комунікацій ЧХМ Лариса Курущак, ця експозиція продовжує красиву музейну традицію, започатковану ще у 2021 році виставкою студентів Вижницького коледжу мистецтв і дизайну ім. В. Шкрібляка «Із Божою ознакою». Наступного року її підхопило «Іванове житіє…». Цьогорічна ж подія — вже третя тематична музейна експозиція, і вона має широку географію, об’єднуючи митців із різних куточків України.

Цей масштаб став можливим завдяки унікальній міжмузейній колаборації: тут представлено твори живопису, графіки, скульптури, текстилю та кераміки з фондів ЧХМ, Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка та Мистецько-меморіального музею-садиби Івана Миколайчука в Чорториї.

Витончена скульптура Заслуженого художника України Івана Салевича зображує людську постать на високих сходах, яка тягнеться до сонця і птаха, що вінчає композицію. Поруч застиг міфічний карпатський цапок, а сам постамент задрапіровано автентичною буковинською веретою.

Ця символічна  робота  –  як  філософський роздум про тернистий шлях генія від земних витоків до сакральних вершин.

І найдивовижніше, як експозиційний простір починає перегукуватися із самими глядачами. Біля монументального графічного портрета режисера Сергія Параджанова  мені вдалося відчути справжній «діалог крізь час». Мій власний лук цього дня — хустка із принтами кінокадрів та облич із «Тіней забутих предків» — став такою незапланованою  особисто для мене частиною виставки.

Звернула увагу  на рельєфний портрет Миколайчука авторства Володимира Гамаля. Обличчя актора майстерно вписане у традиційну восьмикутну зірку-оберіг на тлі мерехтливого золота та рельєфних смуг-кінострічок. Цей твір сприймається  дуже символічно і велично.

Після офіційного відкриття виставки відвідувачі ще дуже довго не розходилися. Глядачі тепло спілкувалися, фотографувалися біля експонатів та разом згадували культові фільми, ділилися живими спогадами земляків про Івана Миколайчука — про його неймовірну харизму, щирість та любов до рідного краю.

Велика вдячність організаторам виставки та її куратору Ларисі Курущак за те, що подарували Чернівцям це свято пам’яті. Спадок Івана Миколайчука — його унікальне поетичне кіно, що прославило Україну на весь світ — не залишився на полицях архівів. Він живе в нашому побуті, в наших образах і в нашому повсякденному буковинському етнокоді.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Етнокод Івана Миколайчука: українські митці створили «багатоголосся» пам’яті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

13 червня, у п’ятницю, у день, що ніби сам промовляє про містичність цифр, в Гончаренко центрі Чернівців лунала розмова про Миколайчука — митця, що уособлює  українське кіно: актора, режисера і сценариста. Його життя і творчість тісно переплетені і з українською народною піснею. Валентина Чолкан,  доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської, автор і виконавиця  музичних творів, презентувала публічну лекцію про пісню як сутність, як голос, як силу, що формувала дух митця Івана Миколайчука.

Народна пісня була для Миколайчука  невід’ємною частиною внутрішнього світу його героїв. 

Іван Миколайчук планував екранізацію «Марусі Чурай» Ліни Костенко, як частину свого авторського кінопроєкту.

Вірш «Незнятий кадр незіграної ролі» – адресований Іванові Миколайчуку, з’явився у 1979–1980 роках, коли Ліна Костенко побачила його у селі під час зйомок «Вавилон XX» .

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
Два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.

Фільм «Пропала грамота». Виробництво фільму завершили ще 1972 року, але вперше його показали глядачам лише на початку 1980-х. І через українську народну пісню «А вже років триста»…

– Ой, вийди, вийди, із води,
Визволь мене, серденько, із біди.
Визволь мене, серденько, із біди.

– Не вийду, козаче,
Не вийду, сокóлю.
Хоть рада, неможу,
Бо й сама в неволі.
Ой, у неволі, у ярмі,
За московським калауром у тюрмі.
За московським калауром у тюрмі…

Пісня «Лелеченьки»

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.

Слова: Дмитро Павличко. Музика: Олександр Білаш.

У лекції Валентини Чолкан була розповідь не лише про фільми, а про живе коло однодумців, які не просто творили кіно, але й були співавторами. Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Костянтин Степанков, Богдан Ступка, Іван Гаврилюк, Борислав Брондуков, Лариса Кадочникова, Лесь Сердюк, Ліна Костенко, Марічка Миколайчук… Це була не просто лекція –  це була стрімка і пульсуюча розповідь про людину, яка відчувала пісню навіть у тиші кадру. Валентина Чолкан, землячка Миколайчука з Вижниччини, з Волоки, філолог і поціновувач пісенної душі українського кіно, поділилася не лише фактами – вона співала  й промовляла цю лекцію серцем. Щиро вдячні!

Я не ставила за мету переказати всю лекцію Валентини Чолкан – це й неможливо, і, мабуть, не має сенсу. Але поділилася тим, що зачепило мене особисто, що захотілося зберегти в пам’яті. Кожен у такій лекції чує щось своє – я почула своє.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

15 червня – день народження Івана Миколайчука. І сьогодні дуже багато людей зустрінуться на  родинному обійсті Миколайчуків. Кожного року теж відвідую Чорторию. А це була моя перша поїздка до Чорториї. 1998 рік. Юні і не зовсім юні туристи разом із знаними краєзнавцями Чернівців: Максом Шиклером (крайній зліва) і Михайлом Котляром (справа), а Герман Молоткін робив це фото. І подорож до Чортириї була такою:  спочатку примісьтим потягом до Вашківців, а далі колією назад, вже пішки, до Чорториї.

Пригадується й Михайло Михалатюк — щира, натхненна людина, чия фотовиставка у дворику Ратуші залишила по собі глибокий слід.

«Україна, на жаль, досі не є вільною, тому що вільна людина Іван Миколайчук в ній не є героєм. Він не став для неї героєм», – казав Сергій Тримда, кінознавець /Суспільне. Медіатека/… Люди — шанують. Люди — пам’ятають. Вільність у нас — ще й досі не проголошена цінність. Не всі і зараз  розуміють масштаб його вільної особистості. Бо вільних бояться. Бо вільного не можна зігнути чи використати.

Щиро дякую Валентині Чолкан за цю пристрасну, глибоку, живу розмову. За вміння не просто розповідати про великого митця, а говорити так, ніби Миколайчук — не минуле, а наше спільне сьогодення, яке ми ще маємо шанс усвідомити і зберегти.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Поклала руку тому ти на плечі,
Що грав на піаніно у куті.
А він, неначе, не звернув уваги,
Лиш усміхнувсь,
І переможця сміх мене ударив,
Як хльосткий батіг!
І я не знав де дітися від нього.
Що ти любила музику до болю -
Я знав раніш, кохав тебе за це.
А що зробить мені тепер з собою?..
Куди побите заховать лице?

Уже великі очі не шукали
Мене в студентськім гамірі на дворі.
Здавалося, що хтось ламає скали,
На піаніно грає у куті.
І я тоді згадав свої Карпати,
І, стомлених роботою, батьків,
О... Якби на піаніно вчили грати,
То, може, я б такого не терпів.
Та ні, я Вам не дорікаю, рідні,
Спасибі, що ви вчили, як могли,
Що все таки за гроші, бідні,
Із ярмарку сопілку привезли.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Але в житті не буде порожнечі,
Бо є сопілка і праця у житті!..

Іван Миколайчук

Запис Про народну пісню в житті Івана Миколайчука від Валентини Чолкан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Леся Щербанюк, директор Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського на початку зустрічі зазначила, що у серпні 2025-го виповнюється 90 років від дня народження літературознавця, педагога, громадського діяча, публіциста, Почесного громадянина міста Чернівці Анатолія Миколайовича Добрянського.

Анатолій Добрянський зібрав книгозбірню (32296 книг та періодичних видань) та унікальну фонотеку (понад 1500 грамплатівок і касет), на основі яких 2005 року у Чернівцях відкрито Муніципальну бібліотеку його імені.

Микола Рачук.

Читати давніх поетів –
Залишати право за собою бути поруч.
Читати талановитих забутих –
Наближатися до них.
Та найбільший привілей –
Заздрити їм
Без каменя за пазухою.
Заздрити не тільки їм,
Заздрити самому собі,
Що можеш із ним поспілкуватись.

Ми вчилися в старих поетів,
Ми вчимось в поетів ще ненароджених
І залишаємось водночас
Як попереду, так і позаду.
А вони посеред нас.
Так створюється атмосфера
Гармонії.
І той священик,
Що перебирає чотки,
Вірить нам.

Хто читає – той пише,
Хто пише – той читає…
Прочитане – написане –
Стелить шлях до тих незнайомих місць,
Об які раняться неофіти.

«З уламків відбулого», Чернівці, 2019

Кожне літературне покоління ХХ століття в Україні відображало не тільки нові мистецькі течії, але деякі українські митці часто боролися за саме право творити та жити, інші уже встигли адаптуватися до радянської реальності, ставши частиною офіційної культури. Лекція Світлани Кирилюк розкривала важливість поетичного слова як дзеркала епохи, інструменту опору та джерела натхнення для наступних поколінь. Максим Рильський, Павло Тичина, Іван Дзюба, Володимир Сосюра, Іван Драч – поети, які зображені на афіші лекції, проте на заході йшлося не лише про них, а й про інших поетів цього періоду.

Василь Стус. «Декларація поета і громадянина». 1960

Право — то слово дрібне.
От обов’язок — слово!

М. Рильський.

Гріх римувати горе.
Гріх римувати гнів.
У тюремному коридорі —
тільки пострілів ритми. І рими— нівечені.

У тюремному коридорі —
під’яремних мета —
збивши в кулак всі пориви —
ув атаку.
Де свободи чортма —
там музи — бранки.

«Хрущовська відлига» дала певну свободу слова, дозволила поетам-шістдесятникам відкрито висловлювати громадянську позицію. Система не залишала великих виборів: або пристосовуватися, або замовкнути, або стати вигнанцем. І кожний обирав свій шлях. Рання поезія М. Бажана, як сверджують літературні критики, має метафоричний стиль, складні образи у віршах збірки «Різьблене сонце», а вже пізніше – колективний пафос, прославляння революції, соціалістичного будівництва, ода Сталіну.

Для деяких поетів, на мою думку, як М. Бажан, поняття «хрущовської відлиги» видається доволі умовним, адже їхній власний творчий простір не мав чітких меж лібералізації чи її згортання. Однак цей простір уявної свободи – радше виняток, ніж правило. Поряд із ним жили й творили поети, для яких «відлига» стала лише короткою ілюзією, а реальність – це суворе протистояння.
Весною 1960-го у Києві було засновано Клуб творчої молоді, до якого долучилися Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Їхній простір – не уявна культурна втеча, а жива боротьба, за яку доводилося платити свобою, а інколи й життям.

Леонід Первомайський не був відвертим опозиціонером до радянської системи. Однак у його пізній творчості відчувається певне розчарування та відхід від ідеологічної спрямованості. Однією з найцікавіших його збірок є «Спомин про блискавку», як зазначила лектор Світлана Кирилюк.

Дмитро Павличко – одна з найсуперечливіших фігур в українській літературі. Його творчість поєднувала два полюси: офіційно схвалену радянську поезію та національну лірику. І цей внутрішній конфлікт відчувається в його спадщині. Ця подвійність поета справді впливає на сприйняття його творчості.

Ліна Костенко – символ незалежної думки. Вона була частиною дисидентського руху, хоча не зазнала арештів, як Стус чи Світличний. Відмовилася співпрацювати з владою, через що понад 15 років її не друкували, підписала «Лист 139» на захист українських діячів…

Ірина Жиленко брала активну участь і у діяльності Клубу творчої молоді.

Іван Світличний (20.09.1929 – 25.10.1993) – поет, перекладач, літературознавець, лідер руху шістдесятників. Він – автор перших розвідок про Василя Симоненка, Ігоря Калинця, Нью-Йоркську групу поетів.

Провина
Великий гріх на серці я ношу.
В. Стус

Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні.
Перегвалтовані роки,
За куці істини нізчимні,
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики,

За довбані в катівнях ребра,
За реабілітанські жебри,
За небо, гратами рябе, –

Судіть мене. Судіть без знижки,
Судіть – я винен – хоч до «вишки»,
Мене, а заодно й себе.

Зеновій Красівський, поет, фотограф, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи, усе життя присвятив боротьбі за вільну і справедливу Україну. Двадцятирічним виніс 21 день допитів у застінках НКВС, загалом відбув 26 років неволі – у радянських тюрмах, таборах, психлікарнях, на засланні.

Михайло Осадчий (1936–1994) – поет, прозаїк, публіцист, один із представників «шістдесятників» та дисидентського руху.

У праці Чорновола «Лихо з розуму» (1967) згадується і поет Михайло Осадчий, який також зазнав цього «лиха» – покарання за думку, за право бути собою.

Щиро дякуємо пані Світлані Кирилюк за надзвичайно цікаву та змістовну лекцію «Поезія шістдесятих як дзеркало часу». Дякуємо за можливість по-новому поглянути на творчість шістдесятників, відчути їхній внутрішній драматизм, силу слова та зв’язок із сьогоденням. Дякуємо колективу Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського за організацію заходу.

Хочу зазначити, що лекція Світлани Кирилюк, присвячена поезії шістдесятих, є логічною вшанувальною подією пам’яті Анатолія Добрянського, адже він був носієм тих самих ідей, що й поети-шістдесятники – вільнодумства, правди, краси слова.  Також варто згадати, що через Чернівці проходили багато митців цього покоління – тут бували Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко… Хоча вони не були уродженцями міста, їхні візити, виступи та зустрічі з місцевою інтелігенцією, зокрема з Добрянським, залишили помітний слід у літературному житті Чернівців того періоду.

Більше фото з заходу за посиланням – «…Заздрити не тільки їм, заздрити самому собі, що можеш із ним поспілкуватись»…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «Поезія шістдесятих як дзеркало часу» – лекція від Світлани Кирилюк у Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Унікальна виставка поєднує образотворче й декоративно-ужиткове мистецтво та літературу. Експозиція вшановує великих творців української літератури Буковини – Юрія Федьковича, Ізидора Воробкевича та Ольгу Кобилянську. Виставка організована в рамках музейного проєкту «Літературно-мистецька Буковина». Це особливий мистецький проєкт, який уже понад десятиліття сприяє популяризації культурної спадщини краю та осмисленню її впливу на сучасне мистецтво», – Лариса Курущак, куратор виставки.

В експозиції разом із роботами знаних художників експонуються твори юних митців – Злати Крушельницької, Анни Лазарюк, Дарини Ніколаїшиної, Злати Мелещук.  Юні художниці – вихованці гуртка «Атр-терапія» Міського палацу дітей і юнацтва,  керівник Світлана Крачило. Доповнюють експозицію рідкісні друковані видання кінця XIX – XX століття та унікальні артефакти з приватної колекції Юрія Миська.

Сидір Воробкевич

РІДНА МОВА
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тілько камінь має.
Як ту мову мож забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити,
Ненька наша мила?
Як ту мову мож забути?
Таж звуками тими
Ми до Бога мольби слали
Ще дітьми малими;
У тій мові ми співали,
В ній казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкривали.
Мово рідна, слово рідне,
Хто ся вас стидає,
Хто горнеться до чужого,
Того Бог карає;
Свої його цураються,
В хату не пускають,
А чужії, як заразу,
Чуму, обминають.
Ой тому плекайте, діти,
Рідну руську мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом! –
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Але камінь має!
1869

Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю!
Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зорiючим у тисячних красках!
Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, зроку до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного зi змислiв. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величнимна в сi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя…
Такий мiй iдеал.
Свобiдний чоловiк iз розумом – це мiй iдеал.

Ольга Кобилянська, “Царівна”

Рідний край

Там, де я родився, там мій рідний край;
Слави, щастя, долі, Боже йому дай!
Слави, щастя, долі, веселу годину,
Мир во віки вічні, мир на Буковину!
Там, де я родився, там мій рідний дім;
Слави, щастя, долі дай там, Боже, всім!
А найпаче нені і вітцеві мому,
Мир во віки вічні, мир у ріднім дому.

Юрій Федькович

«Мистецтво завжди було носієм важливих ідей, що формують нашу пам’ять, ідентичність та цінності. Виставка є своєрідним підсумком багаторічного дослідження мистецьких процесів Буковини, що дозволяє побачити, як змінювалося образотворче осмислення видатних письменників та громадсько-культурних діячів другої половини XIX – початку XX століття. Запрошуємо вас поринути в світ слова й образу, де література, історія та мистецтво зливаються в єдиний культурний простір і відкрити нові грані літературної спадщини Буковини через образотворчість», – Лариса Курущак

Ворог боїться нашої мови, бо знає: поки вона живе – живе Україна. Тож бережімо її. Говорімо нею. Читаймо нею. Думаймо нею. Бо поки звучить українська – ми непереможні. 

Більше фото з виставки за посиланням – До Міжнародного дня рідної мови – виставка «Лицарі світла»

Виставка триватиме до 9.03.2025.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис До відзначення Міжнародного дня рідної мови – виставка «Лицарі світла» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Головний герой казки – Ліжко, створене Майстром із цілющого дерева нетліна
ще за часів Давньої Греції. У казці йдеться про пригоди Ліжка-цілителя в різні епохи та в різних країнах. Надзвичайні події відбуваються і в наш час у житті двох двоюрідних братів – Михайлика та Ромчика. Після того, як Ромчику замість зламаного ліжка купують антикварне, він зникає, а в Ліжку кожного ранку з’являється нова дитина. Михайлик намагається розкрити таємницю і знайти брата.

Фантастична презентація, артистична модерація, перформанс від Ромчиків, його друзів, Ліжка від Майстра, телепортація, вітання від пана Сергія Гакмана з Румунії … І не забувайте про чорний плащ…

А чи можна читати листи з минулого? Іноді можна… Літературний альманах «Десять років натхнення».

Школи

Дві школи в моєму житті:
П’ята і тридцять п’ята,
Дали крильцята мені –
Крилами стали крильцята.
Лечу, не спиняюсь, ні,
В польоті черпаю сили.
Сивіють коси мої,
Та не сивіють крила.

В ІМ’Я…

Місто моє…
Щоразу
Розумію:
Воно – оаза,
Прихисток
В несамовитій
Війні,
Пролісок
В люто-лютневій
Зимі
Промінь надії
У чорній
Дірі
Дамка
Чи туз,
Навіть джокер
У грі.

Театральна площа
Тотальна проща
Ялинами
Зорями
Квітами
Сходинками
Зливою
Вмитими,
Дитинство моє
тут на кожному
кроці
В немилосердному
році.

Площа Соборна
РізнокольОрна
Буденна
Святкова
В Різдво-
ЯлинкОва
Натхненна
І урочиста
Чиста
Плечиста
Пречиста

Площа Центральна
Співальна
Хоральна
Ратуші вежа
У небо злітальна
Глянь! А чи не приземлилась Зоря
В постаті Кобзаря?

В ім’я Отця…
Соборна площа
В ім’я Сина –
Театральна-проща,
В ім’я Духа Святого
Звучить
Голос труби…
Трубний глас?
Тихо….
Цить!

Перехрещуся
Містом моїм…
Хай вороги
Розлетяться, мов дим,
Розтануть, мов віск
Від лиця вогню…
І Місто засяє
І заспіває
Акафіст
Новому
Дню…

Наталія Куконіна-Самойленко,  2024

Дякуємо! Браво! Автограф-сесія! І фотосесія…

ТРИ ДІВЧИНКИ
ПЕРША
В згарищах місто,
Де ти, дитинство?
Друзі, наряди,
Радісні дні?
Тут чуже ліжко…
Написані книжки
Мовою,
Що незнайома мені.
А сонечко
Все одно встає,
І я є!
ДРУГА
Я – та, що друга,
Зараз у друга,
Підвал у будинку –
Надійний покров.
У мене ж ні хати,
Ні мами, ні тата,
Мій друг став за брата…
Ууу! Виє ізнов…
А сонечко
Все одно встає,
І я є!
ТРЕТЯ
Я так танцювала,
Що мама казала:
Моя балеринко,
Стомилась, присядь!
Тепер ані танців,
Ні пачок-пуантів,
Лиш оплески листя
Тужливо шумлять.
Так, сонце засяє
І буря мине,
Але не для мене –
немає
Мене…

Наталія Куконіна-Самойленко, липень 2024

Дякуємо ЗСУ за можливість такої зустрічі і мирному небу над Чернівцями.

Бажаємо пані Наталії натхнення, щастя, міцного здоров’я, миру, перемоги!

Більше фото з заходу за посиланням – І детективне фентезі від Наталії Куконіної-Самойленко…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Детективне фентезі від Наталії Куконіної-Самойленко… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Лекція «Мій Юрій Федькович». Валентина Чолкан, доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської.

Відкриття ювілейної, до 85-річчя від дня народження, виставки талановитого майстра з художньої обробки дерева Якова Петращука.

Завершення проєкту «Букове зерня». Вручення каталогів учасникам проєкту «Букове зерня» (фінансова підтримка БФ «Кращим Бути») у просторі виставки «Наш Федькович» (малюнки, артбуки, мальописи-комікси юних художників з Чернівців і Вижниці). «Найважливіший результат – формування численного мистецького кола Федьковича, як дорослих, так і зовсім юних буковинців», – Лариса Курущак, завідувачка відділу науково-освітньої роботи ЧХМ, кураторка мистецьких заходів.

Офіційне завершення проєкту «Букове зерня» відбулося у формі вручення каталогів усім учасникам проєкту. До проєкту долучилася творча молодь Чернівецьких ліцеїв – №14 (кер. Шевцова І. П.) і №16 (кер. Фочук Г.О.), гуртків МПДЮ – «Дивотвір» (кер. Бойчук Н. Р.), «Образотворче мистецтво» (кер. Тимчук О.В.), «Арт-простір» (кер. Крачило С. М.), Вижницький фаховий коледж мистецтва та дизайну ім. В.Шкрібляка (кер. Петращук-Гинга О.Я.). Більше про один з етапів проекту можна подивитися за посиланням – «Як знаємо Федьковича?»: мистецький проєкт «Букове Зерня».

Це вже повністю проілюстрована казка “Бідолашко” Юрія Федьковича. Варто б було видати таку книгу з роботами сучасних дітей, з їх баченням цього твору Юрія Федьковича.

У післямові до катологу творчих робіт юних художників “Наш Федькович” Лідія Ковалець, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича зазначила: “Пропонований каталог – справді незвичайне мистецьке видання, може, найоригінальніше, найцікавіше з усіх пошановувань Юрія Федьковича до його 190-ліття. Бо діти внесли у знайомий образ стільки свіжості думок, майстерності своїх пальчиків, що це не може не захоплювати.”

До 85-літнього ювілею Якова Петращука з ініціативи відомої художниці Оксани Петращук-Гинги, доньки майстра, відбулася персональна виставка талановитого майстра з художньої обробки дерева До експозиції увійшли вироби з художнього текстилю, над якими працювали спільно і батько, і донька.

Яків Пантелейович Петращук народився 10 серпня 1939 року в селі Горошова Борщівського району Тернопільської області. 1971 року закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва. Майстер художнього різьблення по дереву. Працював на сувенірній фабриці. Був постійним учасником районних та обласних виставок народного мистецтва від 1960-х років. У 2023 році в Чернівецькому художньому музеї взяв участь у тематичній виставці «За красою», присвяченій 160-літньому ювілею Ольги Кобилянської й подарував установі декоративну вазу із серії «Букове зерня». На цьогорічній виставці є можливість побачити інші вироби з цієї серії.

Не одне покоління науковців, митців, дослідників зосереджуючи увагу на осмисленні особистості та творчого доробку Великого Буковинця, по-своєму розуміє та інтерпретує його, адже сприйняття цієї складної багатовимірної постаті доволі неоднозначне і розмаїте. Проте для кожного з нас Юрій Федькович ототожнюється з Буковиною, Гуцульщиною.

Рідний край

Там, де я родився, там мій рідний край;
Слави, щастя, долі, Боже йому дай!
Слави, щастя, долі, веселу годину,
Мир во віки вічні, мир на Буковину!
Там, де я родився, там мій рідний дім;
Слави, щастя, долі дай там, Боже, всім!
А найпаче нені і вітцеві мому,
Мир во віки вічні, мир у ріднім дому.

Юрій Федькович

Лекція «Мій Юрій Федькович» від Валентини Чолкан, доцента кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреата міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської.

…«Де ти, чуро?
Тож ми твердо, хлопче, спали!
Подивися на світ божий,
Чи соколи не злетіли,
Щоб нам стати в брань з пекольним
Чортовитом! Меч і стріли!
А як в’ни ще не злетіли,
То ще далі спати мушу;
А як в’ни уже злетіли.
Тогди в брань з проклятим рушу.
Добувати нашу славу.
Добувати руску волю!»
О, злетіть вже раз, злетіте,
Ви сокілскії соколи!…

Юрій Федькович, Король Гуцул (2)

Дякуємо автору проєкту Ларисі Курущак та всім  учасникам заходу, глядачам,  які змогли завітати у Чернівецький художній музей, або ще завітають!  Мистецьке Коло Юрія Федьковича потужне, різнобарвне і збільшується з часом.

Більше фото з заходів у музеї за посиланням – Мистецькі заходи до відзначення ювілею Юрія Федьковича у Чернівецькому художньому музеї. 

І у цей день, 8 серпня, чернівчани вшанували пам’ять «Буковинського Соловія» покладанням квітів до його пам’ятника.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Завершення проєкту «Букове зерня» і заходи до відзначення ювілею Юрія Федьковича у Чернівецькому художньому музеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Учасники зустрічі переглянули роботи “Буковинські мальописи: постаті” Злати Крушельницької. Комп’ютерна графіка. Ці роботи були презентовані 8 серпня 2024-го на закритті проєкту «Букове зерня» у Чернівецькому художньому музеї.

Ми навіть згенерували образ Юрія Федьковича не тільки поета, письменника, військового, ерудита, кавалера, але й за складанням зоряних і астрологічних карт…

Не могла не скористатися вже вдома можливістю створити, згенерувати, змоделювати образ Юрія Федьковича, астролога, астронома, дослідника за складанням зоряних карт та ось що в мене вийшло. Точніше, у штучного інтелекту.

Музи Федьковича ми побачили і почули. Тепер знаємо, як можна їх та інших героїв, виконавців, авторів героїв генерувати, завдячуючи штучному інтелекту і  команді з Фонду Символи. Та музою зібрання в Літературно-меморіальному музеї Юрія Федьковича була у той день його директор пані Леся Колодій.

І була ще одна співоча муза – Наталія Процюк. Це був музичний дарунок: премʼєра пісні. Поезію Федьковича «Старий жовняр» заспівала чернівчанка Наталя Процюк Natalia Camelia. Музика Наталії Процюк.

“Місяченьку, місяченьку
Світлий, круглолиций!
Ти у бога проживаєш,
З морем розмовляєш,
Ти з ясними зіроньками
Землю оглядаєш, —
Чи не бачив мої літа —
Рожеві квіти,
Личко моє мальоване,
Кучерики виті?
Може, вони в чистім полі
Стали десь обозом,
А може, вни квіточками
Цвітуть при дорозі —
При цісарській дороженьці?
Місяченьку-князю!
Чом не прийдуть чорнобриві,
Чом не привітають
Хоть годиночку увечір,
Хоть одну мінутку?..
Місяченьку, місяченьку,
Друже мій, голубку, —
Чом лишили сиротою
Мене на сім світі?..
Місяченьку, місяченьку!
Літа мої, квіти!”

Юрій Федькович

Дякуємо за цікаву зустріч організаторам і всім присутнім.

Більше фото з заходу у Літературно-меморіальному музеї Юрія Федьковича за посиланням – Імпреза «Музи Федьковича» в Літературно-меморіальному музеї Юрія Федьковича за підтримки ІТ команди Фонду Символи.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Ці думки вже вислювлювпла. Але тут це буде доречно.

p.s. Астрономією цікавляться не тільки астрономи. Астрономію люблять, в першу чергу, романтики. Обсяг і широта уявлень про світ  значною мірою визначаються як астрономічними знаннями,  якими володієш, так і  астрономічною інформацією, яку здатна людина зрозуміти. Існування людини і Всесвіту взаємопов’язані і у цьому полягає суть  антропного принципу. Я не впевнена, чи  знав Юрій Федькович теорему Птолемея, теорему елементарної геометрії,  яка стверджує, що добуток довжин діагоналей вписаного в коло чотирикутника дорівнює сумі добутків довжин його протилежних сторін, але  Клавдія Птолемея  цінив, знав, як астронома.

«Гороскопія, або Єгипетська астрольоґія Й. Федьковича. [Вступне слово]. Наслідком багаторічних студій Ю. Федьковича над астрологією наприкінці 1870-х – першій половині 1880-х років стали кілька підготовлених ним німецькомовних книжок. О. Маковей у „Житєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича” (1911) називає їх шість, даючи зрозуміти, що нотаріальний інвентар, на який він покликається, може бути неповний. Зокрема, це підготовлена в 1883 р. і супроводжувана різними таблицями та обчисленнями „Die Horoskopie oder aegyptische Astrologie von J. Fedkowicz” („Гороскопія, або Єгипетська астрольоґія Й. Федьковича”),» –  Б.І. Мельничук, Л.М.Ковалець, Л. М.Черняк “Юрій Федькович”.

Тепер в  електронній бібліотеці “УКРАЇНІКА” можна прочитати у книзі: Писання Осипа Юрія Федьковича : Твори. Т. 4 : Матеріали до життєписи Осипа Юрія Гординського-Федьковича /з першодруків і автографів зібрав, упоряд. і пояснив О. Маковей. – 1910. – XII, 653 c.  Лишаю оригінальний текст:

«З астрольогічних праць Федьковича.

Федькович займався астрологією головно в роках  1874-1894.

Велика на 900 аркушевих сторін астрольогічна праця Федьковича (оправлена кріпко у шкуру, з закладками) п.з. «Apotelesmata oder das  Buch der Decrete» так і лишиться певно ніколи не оголошеною, бо вона є тільки доказом Федьковичевого хоробливого наклону до містики.

Was wersteht man unter Horoskopie?

Unter Horoskopie – richtiger Chronoskopie  oder Chronomantie – ehedem  Astrologie genannt – versteht  man die Kunst aus der Stellung  der Gestirne zur Zeit der Geburt eines  Menschen die Zukunft desselben  vorherzusagen.

Kann denn die Zukunft iiberhaupt  vorausbestimmt  und  verhergesakt  warden?…»

Думаю, Осип Маковей не був романтиком і теореми Клавдія Птолемея точно не знав. І «Просвіта» відмовилася друкувати книжку Юрія Федьковича «Планіта чи Ворожка». А ми зараз дивуємося, чому у Чернівцях немає навіть планетарію,  за обсерваторію взагалі мовчу…

Запис Імпреза «Музи Федьковича» і штучний інтелект спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проєкт реалізується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Зміцнення громадської довіри в Україні» (UCBI).

Запис Брати і сестри… Meridian Czernowitz спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Почну з двох речей, які можуть розчарувати певну кількість читачів-початківців: Ні, вас не навчатимуть правильно й зі смаком вибирати собі одяг і створювати ансамблі-луки. Ні, це не легеньке, так зване «дамське чтиво». Насправді текст нового роману Оксани Драчковської дуже суворий, жорсткий, часом навіть жорстокий. Авторка не шкодує свого читача – але й себе так само. Та в усьому цьому простежується беззаперечність: усе тут правда.

Не автобіографія, але переплавлений в літературний текст власний досвід. Читач може просто сприймати твір як літературу, а може шукати у ньому, як у квесті, відповіді на власні запитання чи відгомін власному досвіду й власним враженням. І радіти цим знахідкам або сумувати з приводу таких збігів. Але ці зауваження для тих, мабуть, хто уперше зустрічається з твором переможниці Коронації слова, адже давнім читачам Оксани такі застереження не потрібні.

Не переказуватиму зміст, адже а) читачам не буде цікаво читати самим і б) я можу переказувати лише власне враження від змісту твору, тобто власне його тлумачення.

Книга Оксани Драчковської номінується як роман в оповіданнях. Кожне таке оповідання – а їх одинадцять – має назву певного предмету гардеробу – і оголошена вдяганка подається як певна предметна домінанта цього оповідання. Вона може бути поштовхом для подій, може бути забутою на певний проміжок часу – а в одному з оповідань головною «героїнею» узагалі стає щойно куплена новорічна ялинка – і знову випірнути в потоці оповіді. і, як це буває в музичних композиціях, завершити композицію оповідання. Недаремно ж предмети одягу на обкладинці зібрані у формі тієї ялинки…

І з персонажами оповідань відбуваються так само дивні речі. По-перше, це доволі пересічні особи, без особливих успіхів чи особливих провалів, такі зустрічаються нам мало не щодня, може, за винятком одного видатного спортсмена і одного мільярдера. Герої та героїні можуть фігурувати в певному оповіданні, так би мовити, до кінця, а можуть кудись зникнути, не довівши до пуття власну сюжетну лінію – щоби за деякий час знову ж таки випірнути в іншому сюжеті. Адже так буває, що ми втрачаємо зв’язок із дорогими нам людьми, ми можемо далі нічого про них не знати – але ж, поки живі, вони десь існують, живуть якесь своє життя… Не поспішайте прочитати цю книгу. Розтягуйте задоволення, робіть паузи хоча б між окремими оповіданнями. Недаремно ж у книгу вклеєно стрічечку-закладку: вона прямим текстом каже нам: не поспішайте.

Довго думала, з чим я можу порівняти композицію цієї книги. Мабуть, доречніше згадати макраме – сплетіння мотузок і вузликів, але це макраме без геометричної основи, без орнаментальної обов’язковості розташування елементів. Власне, це і є справжнє життя: у кожного воно має власний взір. І дай Боже кожному брати участь у його створенні.

Я навіть не впевнена, що Оксанина книга навчає мене Основам гардеробу чи показує, що є його основами для самої Оксани. Але одна фраза таки «бабахнула» мені як не по голові, то по серцю, Ось вона: «У злих випирають з очей сірі сутінки». Мало того, що це правда. Треба таке спостерігати часто, щоби помітити й сформулювати.

І, коли дозволите, замість коди – власний висновок. У кошику моєї пам’яті дуже багато «гардеробних історій». І прочитавши Основи гардеробу до кінця, я не боятимусь, що мене хтось звинуватить у мавпуванні, якщо я їх занотую: це ж мої власні історії.

Лариса Хомич, «Версії», усі фото – з фейсбук-сторінки письменниці Оксани Драчковської

Запис Як осягати «Основи гардеробу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Августа Кохановська (6 липня 1868 – 7 грудня 1927) – буковинська художниця, відома живописними та графічними творами, книжковими ілюстраціями, а також етнографічними дослідженнями й публікаціями. Її образотворча спадщина, документальні матеріали та світлини, літературні нариси, спогади, проза, поезії зберігаються в музеях і архівах Чернівців і Києва, а також у розкиданих у цілому світі приватних колекціях. Жанрові картини, портрети, пейзажі, графіку Кохановської вирізняють образна виразність, а також вільне володіння як академічними прийомами письма, так і виражальними засобами сецесії.

Її  пленерне малярство й графіка  тяжіють до лірико-настроєвого трактування, поетизації,  одухотвореності довкілля та свіжості колористичних вражень. Деяким творам останнього періоду творчості художниці притаманні настрої туги, створення низки містичних і символічних образів.

З плином часу увага до творчості Августи Кохановської пожвавлюється, до наукового обігу надходять уточнені відомості про її життя і творчість і репродукуються раніше невідомі твори тощо. Нинішня розвідка передбачає поглиблене дослідження особливостей творчої спадщини, виявлення невідомих досі та робіт та ретельну атрибуцію творів, зокрема встановлення років створення автопортретів тощо.

Пропоноване дослідження мистецтвознавиці Тетяни Дугаєвої, на її власну думку, вийшло доволі нестандартним. Хоча й не вперше п. Дугаєва паралельно досліджує художній текст та ілюстрації до нього,  але цього разу авторка дослідження спробувала провести  кілька паралелей:

* новелу Ольги Кобилянської «Valse melancolique» супроводила фотопортретами Августи

(два з них –на повний  зріст без парасольки та із собачкою  – публікуються вперше), а також автопортретами;

* так само вперше розшукала портрети натурниць Франца Мача, частину з яких, на думку авторки дослідження, можна віднести до зображення Августи, яка позувала йому як модель, разом з іншими студентками;

* мистецтвознавця також подає репродукції замальовок та етюдів, які зберігаються у фондах  київського архіву і не були досі в широкому доступі (їх передав туди О.Е. Панчук, професор хімії Чернівецького університету двоюрідний онук  Ольги Кобилянської (його мати — прийомна донька та племінниця письменниці), який торік відійшов у кращі світи;

* авторка дослідження переконалася в тому, що Августа виїхала з Чернівців саме до Відня і більше не повернулась. Там вона мешкала і творчо працювала, щорічно (від 1923 року до 1926 року включно) експонуючи на виставках нові роботи. Виставка влітку 1926-го стала останньою. На весняній виставці 1927 року творів Кохановської не було. Узимку вона опинилася в лікарні в Торуні, де й померла. Дослідниці не вдалося встановити, які справи привели Августу до цього польського міста.

                                                                                                    Віхи життєвого шляху Августи Кохановської

 (Доповнені та уточнені за результатами досліджень останнього часу пані Дугаєвої – ред.)

* Садгора, тепер передмістя Чернівців – місто, де народилася Августа Кохановська.

* Кимполунг  – місто її дитинства. Зародження дружби з Ольгою Кобилянською.

* Чернівці – від 1885 року. Прагнучи стати художницею, відвідувала художню школу Епамінонди Бучевського, 1888 року приватно навчалася в художника Тадеуша Попеля.

* Відень. 1895‑1899 рр. Навчання у Школі декоративного та прикладного мистецтва у Відні, (Кунстгевербешулє). Водночас займалась етнографією. Утверджувалась у своїх феміністичних переконаннях, вийшовши з тієї темної епохи, коли жінки були позбавлені права навчатися в університетах і академіях.

* Чернівці. Плідний творчий період від 1901 року. Продовжувала публікувати статті з етнографії в журналі «Zeitschrift für österreichische Volkskunde» від 1898 до 1914, займалася реставрацією.  В її ілюстративній творчості важливе місце посідали твори Ольги Кобилянської, пізніше Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького. Під час Першої світової війни Августа Кохановська мала намір вирушити на фронт у статусі військової художниці. Відомо, що вона зверталася з «клопотанням про дозвіл займатися малюванням на натурі у фронтовій зоні» (документ 1915 р. з фондів  ЦДАМЛМ України).

Чернівецька преса схвально відгукувалася про твори Кохановської, представлені на виставках. Вона мала високу мистецьку репутацію, відтак отримувала офіційні замовлення на виготовлення плакатів виставок і проспектів, вітальних адрес з блискучо виконаними видами Резиденції, будинку Земельного уряду, портретів, жанрових і пейзажних композицій (серед них –  для державного службовця високого рангу радника Фекета, І. Нечуя-Левицького тощо). Отримувала схвальні відгуки й нагороди імператорського двору.  З повідомлень преси дізнаємося про участь мисткині у численних виставках у Чернівцях (як згадується у газетних оглядах, у різні роки: 1904, 1906, 1910, 1913, 1918, 1919). Експонувала свої роботи у Відні та Львові, де їх жваво сприймали відвідувачі та критики.

Війна докорінно змінила життя: 1919 року Буковина була приєднана до королівської Румунії. Прикметно, що в експозиціях наступних років твори художниці відсутні, а ім’я її практично не згадується.  У цей період місто полишають багато родин. Виїхала з Чернівців і Августа. Виїхала, щоб продовжувати творити.

* Відень. Від 1923 року А. Кохановська  стала постійною учасницею щорічних виставок у столиці. Оселилася художниця з Буковини у центрі Відня, як згадується в адресних книгах 1924, 1925, 1926, 1927 років, на вул.  Теобальдгассе, 11. Вона експонувала свої твори у заснованому 1920 року будинку мистецтва «Kunstheim» –  відділі мистецтв австрійського союзу офіцерів. Його організатором і керівником був знайомий Августи Кохановської від років  Першої Світової війни  Людвіг  Хессхаймер (Ludwig  Hesshaimer, 1872-1956), який служив у підрозділах військових художників (Див. Т. Дугаєва. Августа Кохановська – яскрава зірка на мистецькому небосхилі Буковини // Версії. 2018. № 39).

З повідомлень про активну участь А. Кохановської у виставках «Kunstheim» (вибране 1923-1926 років):

«Reichspost» 14 березня, 1923 р. «Св. Цецилія»; «Neue Freie Presse», 30 вересня 1923 р.;  «Neues Wiener Journal», 11 квітня та 17 червня 1924 р. (натюрморт); «Osterreichische Wehrzeitung» 3 квітня та 17 червня 1925 р. («дуже добре представлена художниця»); «Danzers Armee-Zeitung», 11 червня та 26 березня 1926 р. (містична пастель «Туга», етюд «Йозефплац у Відні»; два пастельних портрети і  «Танець довкола золотого тельця»).

На черговій виставці 27 травня 1927 року твори А. Кохановської були відсутні.

* Торунь. За даними, отриманими з відділу цивільних справ міста, художниця Августа Кохановська померла 1927 року 7 грудня  у торунській лікарні.  Місцем її помешкання вказана адреса по вул. Бидгоській. 60, де проживав з родиною голова сенату апеляційного суду м. Торуні колишній чернівчанин Агенор  Френдль.

Для довідки: За  висновком професора, доктора Мачея М. Кротофіля (prof. dr hab.  Maciej M. Krotofil) «Кохановська не була творчо активна в Торуні й не брала участі в культурному житті міста». Поділяють цю думку професор, доктор Тадеуш М. Трайдос (prof. dr hab.  Tadeusz M. Trajdos)  і науковці окружного музею.

Таким є короткий виклад життєвого шляху буковинської мисткині Августи Кохановської з низкою установлених або уточнених подій.

Автопортрети мисткині є тим джерелом, яке розширює наші знання про характер творчості  Августи Кохановської в деталях.

Ці роботи суттєво розкривають риси її особистості та своєрідність мистецтва. Видається, що твори з її власними зображеннями — це віддзеркалення мисткині, у якому вона веде діалог із  собою й водночас з глядачем.

Автопортретні роботи надають можливість відчути справжні глибини  майстерності художниці.

Серія автопортретів А. Кохановської є як художнім, так і достовірним та красномовним документальним матеріалом. Емоційні враження надихають на пізнання витоків творчості мисткині та її особистості попри те, що цей інформативний жанр творчості є найбільш загадковим. Знайомство із цією серією творів Августи Кохановської є надзвичайно захопливим процесом.

Вдивляючись в автопортрети, намагаєшся впіймати погляд художниці, який щоразу був різним: то випромінював спокій та рівновагу, то, здавалось би, не виражав  жодних почуттів, крім  глибокої задуми…

Августа Кохановська. Автопортрет. Фрагмент. 1899 (?). (ЦДАМЛМ). Атрибуцію здійснено відповідно до припущення

О.Г. Олійник, «Перша жінка-художниця Буковини». 2016.

Щоразу перебуваючи під впливом кожного зображення, відчутно осягаєш певну грань  творчої натури талановитої буковинки. Адже не випадково жанр автопортрета сприймається як справжнья психологічна образотворча новела.

Доволі прикметними в цьому сенсі є й фотозображення Августи Кохановської. Огляд світлин Августи Кохановської надає потужний емоційний поштовх нашому уявленню про мисткиню.

Августа Кохановська в юному віці. Фрагмент світлини «Августа Кохановська з сестрою Ядвігою та з Ольгою Кобилянською». Літературно-меморіальний музей О. Кобилянської. Чернівці.

 Як і власні зображення самої себе,  так і фотопортрети Августи є доречними розгадками до широкого кола досліджень та емоцій, а також красномовними відомостями про художницю.

Августа Кохановська. Фото 1885-1886 років. Фрагмент. Національний музей історії України. м. Київ

 Ключем до розуміння глибин мистецького характеру творчості мисткині та її образу є прозовий твір Ольги Кобилянської «Valse melancolique»,  у якому прототипом художниці Ганнусі  була найближча подруга письменниці Августа Кохановська, яку Кобилянська називала ангелом.

Ольга Кобилянська.  1880-і роки. Фото. Фрагмент. Літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської в Чернівцях

Августа Кохановська стала першою ілюстраторкою новели, перше видання якої вийшло друком 1894 року  німецькою мовою, а українською – 1898 року в «Літературно-науковому віснику».  Редактор журналу Осип Маковей був вражений яскравим характером героїні твору й емоційно характеризував малярку Ганнусю як  «дику, відважну натуру, котрій всі дивуються». Адже письменниця Ольга Кобилянська сповідувала ідеї феміністичного руху та їй близькими були образи сильних духом, волелюбних і незалежних жінок, якою була героїня її твору художниця Ганнуся.

Отже, перегорнімо  сторінки новели Ольги Кобилянської «Valse melancolique», аби яскраво уявити собі сутність  особистості Августи Кохановської, а відтак і властивостей її творчого характеру. Про це промовляє авторка, висловлюються сама художниця та її товаришки.

«… Я — артистка й живу відповідно артистичним законам. Моє поле широке, безмежне, і тому я живу таким життям. Тепер іще не вповні таким, але колись пізніше, як стану цілком своїм паном, розмахну крилами під небеса. Так наказує чуття артистичне».

«. . .  Я є лише нiмим послухачем свого таланту».

Августа Кохановська. Чернівці, 1883   Фото. Ательє Rosalie Rosenhek. Чернівці. З фондів  ЦДАМЛМ України

 Августа Кохановська. Фото. 1885-1886. Чернівці. Ательє Gebrüder König. Національний музей історії України. м. Київ.

 …  Вирізнялася … «вибухами артистичної натури»…

… Кидала речами об землю, роздирала ескізи, проклинала свою долю, що виглядала, як дрантива (негідна – тут і далі Т. Д.) дівчина, і божилася, що воліла б таки зараз осліпнути, як бути дальше маляркою….

… Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно… А що в своїх постановах (намірах) була скора й консеквентна (послідовна) . . .

…Елегантна та пишна, мов княгиня.

 …вона гарна — вона є сама краса. І шкода би втискати ту артистичну закроєну душу в формат пересічних жіночих душ.

Августа Кохановська. Автопортрет. 1896 (?) Папір, вугілля, крейда. Чернівецький обласний краєзнавчий музей.

… Лaгідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і двa рaзи оксaмиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї спрaвді чисто клaсичний. Чоло й ніс творили одну м’яку лінію… Спaдисті її рaменa нaдaвaли їй ціху (прикметності), якоїсь пaнськості, певності…

… Малярка — висока, горда, холодна

Августа Кохановська. Фото. 1900 р. З фондів  ЦДАМЛМ України.

… Любила над усе елеганцію, називаючи се третьою важною заповіддю в умовах до щастя; бувала через се не раз навіть несправедлива в осуді людей, але до елеганції тягло її, мов дитину до чічки (квітки)…

… Вона панувала наді мною, мов над якою підданою… Тужила за нею і за тою силою, що йшла від неї і надавала цілому нашому окруженню характер і якесь життя….

… Вона — артистка. Неспокійна, змінчива, мов те море, але й гарна, мов море.

…  Була вже майже укінченою артисткою і працювала саме над одним образом, який хотіла продати і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню штуку та найти й собі дорогу до неї. … Брала своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною.

… Слухала музику… артистка (художниця), спершись на крісла. Вічно рухливі руки лежали тепер бездільно на колінах, а лице поблідло. Від сильного впливу музики поблідла, а очима просто освічувала ту, що грала. Перший раз бачила я, як над нею запанувала інша сила, чим її власна, і як вона піддалася їй.

Августа Кохановська. Автопортрет. 1899 р. (дата нерозбірливо, атрибуцію здійснено відповідно до припущення О. Г. Олійник. «Перша жінка-художниця Буковини»). Папір, пастель. 2016.  З фондів ЦДАМЛМ України.

… Хто мав би ту силу прикувати її назавсіди до себе!  Вона душею — артистка. На те нема ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того.

Августа Кохановська. Автопортрет. Папір, вуголь. Перші 1900-і роки. Чернівецький художній музей.

… Тішилася великою симпатією межи своїми товаришками по заняттю, а навіть і самі професори, гострі подеколи до нечемності супроти своїх учеників і учениць, любили її по-батьківськи і робили їй свої закиди й уваги в найлагідніший спосіб, щоб лиш не діткнути її. «Dаs schonste Gluckskind»– називали її «Найкрасивіша щаслива дитина», вона й сама не називала себе інакше як: «Ісh – das Gluckskind» – «Я – найкрасивіша щаслива дитина». …Ті очі окинули нас вогким вдячним блиском, а відтак спустила їх скоро, мов засоромилася свого зворушення, викликаного щирим виступом артистки.

… Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другій – була добра. товаришки, боготворячи її задля краси й таланту та задля її оригінальних помислів. Належала до різних товариств, не жалувала нічого, а визичуваних товаришкам грошей не приймала ніколи назад.

… «Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом (артистичністю), що живе в нас і заповняє нашу душу; що береться звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою. Се щось таке велике, сильне. Заглушити в собі той світ неможливо,… любов також не вірна для того, хто носить справдішній артизм у душі! Полюблю живий образ (закохаюся в обранця). Я чекаю того розцвіту душі… може, сотворю в честь його… великий образ…»

Августа Кохановська. Автопортрет. Пастель. Перші 1900-і роки. Чернівецький художній музей

… Знала надто добре, що значив у неї кожний образок (мистецький твір), як була до кожного з них прив’язана, і яку долю призначила кожному з них.

… “Я беру все зі становища артизму (мистецтва). Коли б всі були артисти були освічені й виховані, почавши від чуття аж до строю (від почуттів аж до вбрання), не було би стільки погані і лиха на світі, як тепер, а сама гармонія й краса. А так? Що округ нас? Лише ми одні піддержуємо красу в життю, ми артисти, вибрана горстка суспільності.

Августа Кохановська. Фото. Літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської. Чернівці

… «Я живу штукою (мистецтвом), і вона вдоволює цілковито мою душу…».

… В кожнім образку (мистецькому творі) була, як не раз говорила, якась частина її істоти.

Августа Кохановська. Автопортрет. Картон, олія. Початок 1900-х років. Чернівецький художній музей.

Перегляд портретних зображень художниці надають потужний емоційний поштовх нашій уяві, збагачуючи враження про мисткиню. Автопортретні  та фотографічні зображення Августи Кохановської свідчать про неї як про багатогранну та яскраву особистість.

Інтерес становить наступна цікава тема, яка дещо несподівано та певною мірою дає можливість неоднозначно поміркувати над образом Августи Кохановської.

                                                                                  Відень. Художник Франц Мач і його моделі. Портрети й гіпотези

Під час викладацької роботи в Кунстгевербешулє професор Франц Мач продовжував працювати як художник. У його творчій роботі важливе місце посідали монументальні твори — багатофігурні композиції розписів інтер’єрів міського театру у Відні, святкової зали віденського університету та низки інших.

Протягом кількох років (від 1893-95) художник працював над замовленням  відомого заможного підприємця Ніколаса Думби. Франц Мач разом з Густавом Клімтом і його братом Ернстом створювали  фрески у палаці Думби: в кабінеті, музичній кімнаті, їдальні тощо.

Палац Н. Думби, інтер’єр їдальні з розписами Ф. Мача. 1899 р.

На жаль, розписи були втрачені разом із будівлею. З виглядом композицій і численними підготовчими портретними роботами кожного з цих митців знайомить каталог «Klimt und die Ringstraße», Відень, 2015 р., електронний варіант якого доступний в мережі.

Цінним є те, що в наш час оцифрованої наукової літератури, електронних книг і альбомів, подібне читання –  звичайна річ. Фраза «Знайшов в інтернеті» означає повноцінну дослідницьку роботу з можливістю вільного доступу до рідкісних першоджерел у будь-якій електронній бібліотеці світу..

Як з’ясовується, крім репродукованих у каталозі творів митців і Франца Мача зокрема, існує серія численних портретних зображень, які готували митці в процесі роботи над багатофігурними композиціями розписів інтер’єрів.

Палац Н. Думби, інтер’єр столової з розписами Ф. Мача. 1899 р. Фрагмент

Частина з них зберігається у приватних колекціях, часом з’являються у продажу на аукціонах. Є міркування, що позували професору його студентки з Кунстгевербешулє. Франц Мач не тільки писав з натури, а й послуговувався фотографіями натурниць у більш пізній період як допоміжними зображеннями у процесі власної творчої роботи. Ця звичайна практика у творчій роботі митців має назву «референс».

На фотографіях та репродукціях, які збереглися, зафіксована унікальна інформація про персонажів тих фресок.

Підготовчі зображення натурниць для алегоричних образів композицій фресок для палацу Н. Думби. Бл. 1897 р.

Поміж численними портретами натурниць не складно виокремити ті, в яких певним чином простежується подібність до  характерної зовнішності А. Кохановської. До цього ряду можна віднести таке  зображення як «Кліо» — муза історіографії Кліо (див. Т. Дугаєва. Августа Кохановська – яскрава зірка…//Версії. 2018. №39,), а також «Мінерва», 1905-1907, приватна колекція та “Портрет жінки з кучерявим волоссям”, приватна колекція), «Мельпомена (муза трагедії) та Кліо» (для дизайну палацу Н. Думби).

…Ці  міркування мають характер гіпотези, оскільки документальні підтвердження наразі відсутні. Разом з тим  враження від низки творів Ф. Мача, наводять на думку, що моделлю для їхнього створення дійсно могла бути саме Августа Кохановська.

Так чи інакше, цей порівняльний досвід є процесом  напрочуд пізнавальним і становить чималий інтерес.

Франц Матч. «Евтерпа», муза ліричної поезії та музики. 1897 р. Палац Н. Думби.

Сонячна голова. 1898-1900 роки. Приватна колекція.

«Евтерпа». 1897-1898 р. Ескіз розпису їдальні палацу Думби.

«Теологія», символ богослов’я.  1900 р. Віденський університет.

Франц Мач, Густав Клімт. Розпис стелі у великій  залі Віденського університету (1900-1903).

Франц Мач. «Теологія», символ богослов’я та центральна композиція «Тріумф світла над темрявою»

                                                                                              Кимполунг і Чернівці Августи Кохановської

Значна колекція замальовок і начерків, пейзажів і етюдів Августи Кохановської зберігається у фонді   Центрального державного архіву-музею літератури й мистецтва України.

Перегляд цих творів хвилює відчуттям того, що Августа Кохановська була окрилена найменшою зустріччю з природою. Художниця відзначалась особливим сприйняттям прекрасного,  тонко сприймала й розуміла красу і гармонію довкілля.

Творення образів природи демонструє її високу професійну майстерність у вправній побудові композиції з промовистими акцентами, артистичній точності лінії, красномовному малюнку, мальовничих тіней, в здатності вловити та передати суть образу  тощо.  Майстерність пленерної творчості Августи Кохановської відчутна в тонких колірних градаціях світло-повітряного середовища, формотворчої та емоційної дії кольору.

Вирізняє почерк буковинської мисткині й виразне зображення людських постатей в пейзажі, особливої промовистості яким додає експресивність силуету. Неминуче постають в пам’яті графічні твори, якими вона ілюструвала повісті О. Кобилянської та І. Франка. (Т. Дугаєва. Газета “Версії”, 2010, №9 та 2018, №45).

Пейзажна графіка Августи Кохановської разом з начерками олівцем несе в собі широку гаму  почуттів і настроїв художниці: від елегічно-ліричного сприйняття навколишнього світу  до переживань, співзвучних драматичним проявам природи. Рідне довкілля – це вкриті лісами гори, захмарені вершини скель, буяння зелені, мальовничі оселі вбраних у вишиванки горян, які хвилювали її протягом усього життя.

Августа Кохановська. Пейзаж з соняшниками. Бл. 1900 р. Полотно, олія

Августа Кохановська. Старий з тайстрою. ЦДАМЛМ України 

Ольга Кобилянська, яка високо цінувала вразливу й чуйну душу подруги та її мистецькі здібності, писала до Осипа Маковея: «Густа… сама є поет і любить природу».

Дійсно, довкілля було справжньою скарбницею емоцій та натхнення в житті Августи Кохановської.

* * *

Принагідно згадати, що карпатська краса та етнографія, вабила також і ровесницю Августи Кохановської Мені Мюріел Дові (Норман) (1867-1945).

Англійська письменниця вирушила з рідної  Британії у Карпатські гори, якими вона мандрувала верхи протягом 10 днів і потім створила достовірну розповідь. Її ілюстрована книга  „Дівчина в Карпатах”(Лондон. 1891 р.) мала великий успіх і витримала кілька перевидань

* * *

Художниця Августа Кохановська неначе розчиняється у рідній природі, яка викликає потужні хвилі естетичних переживань.  Її твори є яскравою пейзажною лірикою і є виразом багатої гами почуттів, часто співзвучних власному емоційному стану.

Августа Кохановська. Зимовий краєвид. ЦДАМЛМ України.  

Подекуди мисткиню охоплює настрій самотності,  зажури  й похмурих роздумів. Тоді природа сумує або страждає разом з нею. Ці почуття читаються, наприклад, у композиціях “Каплиця над гірським потоком” та “Обвал у горах”.

Августа Кохановська. Обвал у горах. 1885 р.       

Августа Кохановська. Перевал. 1891 р. ЦДАМЛМ

Августа Кохановська. Каплиця над гірським потоком. ЦДАМЛМ України.  

 У замальовці “Первісний ліс”  свій неспокій, який огорнув її у хащах карпатського пралісу з ледь чутним шепотінням струмка, Августа Кохановська доповнила  драматичними рядками вірша австрійського поета  Ніколауса Ленау (1802—1850) «Самотність» У ньому йдеться про морок і гомін диких смерек та про серце, що плаче:                  

 Августа Кохановська. Праліс.

Чотиривірш німецькою мовою   (Ніколаус Ленау. 1885 р.).

Einsamkeit

Wild verwachsne dunkle Fichten, Leise

klagt die Quelle fort; Herz, das ist der

rechte Ort für dein schmerzliches

Verzichten!

                                                                                    Жила колись на світі художниця Августа Кохановська…

Тепер пам’ять про неї живе у її рідних Чернівцях.

Живе у її незабутніх творах.

Численні полотна та графічні аркуші зберігаються в музейних колекціях та прикрашають багату експозицію Художнього музею.

Августа Кохановська протягом тривалого часу була відома як одна з провідних митців Чернівців.

Поціновувачами її творів були й відвідувачі експозицій, і критики мистецтва…  Її творчості та окремим роботам давали високу оцінку автори віденських і чернівецьких часописів.

Сучасні чернівчани знають, що на вулиці Шевченка зберігся родинний будинок Кохановської, хоча й без подвір’я з садом, без альтанки й без лавочки. Все це існувало ще донедавна…

Нині з їхнім виглядом нас знайомлять лише пейзажні замальовки з натури 1885 -1892 років,  у яких художниця зворушливо відтворила свої почуття до рідного затишку (з фонду Центрального державного архіву-музею літератури й мистецтва України (ЦДАМЛМ).

… Так виглядали кімнати чернівецького дому родини Кохановських….

Куточок відпочинку і бюро. 8-12 вересня 1885. ЦДАМЛМ України.

Вид на подвір’я крізь прочинені засклені двері. 1892 р. ЦДАМЛМ України 

А це вид на подвір’я з садом з помешкання Августи Кохановської. Ті двері  з верандою донедавна ще можна було побачити…

Фото 2019 р. Екскурсія з дослідницею історії Чернівців Лесею Щербанюк “Видатні особистості, що жили на вул. Шевченка понад 100 років тому”.

“Шпальта”, 14 листопада 2019 р.

Альтанка з вишневою гілкою. Кін. жовтня 1887.

…Зелений сад та альтанку тепер можемо побачити лише на малюнках Августи Кохановської.

Осінній сад. (Куточок міської садиби з видом на місто). Папір, акварель. Жовтень 1888. ЦДАМЛМ України 

 …Принагідно спливають у пам’яті слова поета і критика Остапа Луцького: „Незамітно падають золоті зерна, ніхто їх не збирає, аж з часом приходять інші люди і находять забуте, непізнане добро” (Альманах в честь Ольги Кобилянської “За красою” (1905 р.).

Цей справедливий вислів знаходить своє підтвердження в наш час.

Адже музейні та архівні колекції образотворчої спадщини уславленої буковинської художниці сьогодні знайомлять з її багатою мистецькою спадщиною   і зберігають добру пам’ять про  неї.

Тетяна Дугаєва, мистецтвознавиця 

Запис Августа Кохановська — 155 років від дня народження спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Rose Ausländer
(1901 — 1988)

Des Geliebten Nächte zu entzünden,
will ich augenspendend süß erblinden.
Des Geliebten Atem zu umkosen,
wandelt sich mein Blut in tausend Rosen.
Des Geliebten Liebe zu erhalten,
möcht’ ich mich in tausend Frauen spalten,
dass er tausendfach nur mich begehre,
alle liebend nur mir angehöre!

Роза Ауслендер
(1901, Чернівці — 1988, Düsseldorf)

Щоб осяять миленькому ночі,
я віддам у жертву свої очі.
Щоб голубить милого устами —
кров моя спахне ста пелюстками.
Щоб утримати своє кохання —
в сто жінок обернусь до світання.
Щоб стократ він міг мене жадати,
всіх любити й лиш мене кохати.

Переклад з німецької Петра Рихла

«Літературна слава прийшла до неї вже у зрілому віці, перші публікації у німецькомовних виданнях з’явилися у другій половині 60-х рр. До кінця 70-х рр. вона, на той час уже лежача хвора, що концентрувала усі сили тільки на творчості, свідомо відмежовуючись від навколишнього світу, зайняла почесне місце на літературній сцені німецькомовного простору», –  Оксана Матійчук.                                                                                                                                                                                           

Дякуємо пані Оксані Матійчук, літературознавцю і перекладачу за цікаве спілкування, системний аналіз творчості  Рози Ауслендер у різні періоди її життя, складні і трагічні. І як неймовірна жінка долала виклики епохи і долі – це вражає…

Більше фото з лекції за посиланням – «AUSLÄNDER» – ІНОЗЕМЕЦЬ… РОЗА АУСЛЕНДЕР: «УСЕ МОЖЕ БУТИ МОТИВОМ».

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Лекція «Роза Ауслендер: «Усе може бути мотивом»» від Оксани Матійчук спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всі ці три жінки – зразкові мисткині своєї культурної традиції. Книга є символічним мостом, що з’єднує Україну та Австрію культурно та духовно. Збірка видана Австрійським інтеграційним фондом у співпраці з Ukraine Office Austria при Федеральному міністерстві європейських та міжнарондних справ Австрії та Чернівецьким художнім музеєм, а також за підтримки професора Алоїза Волдана (професора слов’янських літератур Віденського університету).

Перекладачі: Петро Рихло (Роза Ауслендер, на українську мову), Ірина Качанюк-Спєх, Алоїз Волдан, Анна Шарлотта Вуцкі (Леся Українка, на німецьку мову).

Збірку представляли Петро Рихло, професор кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету, літературознавець, перекладач та Світлана Вардеванян, кандидат філологічних наук ЧНУ імені Юрія Федьковича. Інна Кіцул, директор Чернівецького художнього музею розповіла про художницю Августу Кохановську.  Про роботу команди Австрійський культурний форум у Києві та Австрійське бюро кооперації у Львові розповіли представники цих організацій. У заході взяли участь артисти Чернівецької обласної філармонії імені Дмитра Гнатюка, Академічний камерний хор «Чернівці».

Роза Ауслендер

Материзна

Моя вітчизна померла
вони поховали її
в огні

Я живу
у своїй материзні
слові

Леся Українка

Стояла я і слухала весну,
Весна менібагато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Дякуємо за чудову збірку поезій (яку присутні отримали в подарунок), організаторам за цікаве інтелектуальне спілкування. Тепер використовують слово комунікація. Як математик, слово комунікація має для мене трохи інший зміст – з теорії інформації. Тим не менш – зустріч любителів поезії була творчою і натхненною.

Більше фото з музею за посиланням – ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ «ПРО ТУГУ ТА БАТЬКІВЩИНУ» У ЧЕРНІВЦЯХ…

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Презентація двомовної збірки поезій Рози Ауслендер і Лесі Українки «Про тугу та батьківщину» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Хочете дізнатися, як і чим жили чернівчани – наші попередники? У цьому вам допоможе нова збірка письменника і краєзнавця Георгія Боти «Долі з вогню, землі та любові».  Колоритний оповідач, цей автор завжди інтригує читачів цікавими сюжетами, побудованими за реальними подіями. Про що вони та звідки він їх бере? Про це у розповіді, яка пропонується.   

Буковино…  На малім клаптику землі  тут проживають тісно поміж себе русини і румуни, гуцули і німці, мадяри, поляки, словаки, липовани, вірмени, євреї, цигани тощо. Стосовно народностей, їх віри та й мови, звичаїв та  обрядів,  святкового і щоденного одягу – ноші – то є різнобарвна мішанина. Саме  про історичне минуле буковинців, про їхнє  життя на своїй благодатній землі, про стосунки між людьми, про свята й буденні справи простого краянина, про любов та страждання, про  побут і традиції в ньому –  книга Георгія Боти.

Під час презентації прозвучали оповідки із збірки у виконанні творчої команди мистецького центру  «Арт-простору на Кохановського» –  Олега Колянківського, Любові Шилюк, Тетяни Петришиної. Просякнуті колоритною говіркою буковинців, вони відображали події, що мали місце у реалії та трішки прикрашені поетичністю думки автора. Всі художні читання учасників були гармонійно доповнені образами, що їх допомогла створити очільниця «Арт-простору на Кохановського» Одарка Кучерява, яка й  виступила у якості модераторки заходу.

Історія розвивається по спіралі, тож усе, що мало місце  у той час, повторюється  й нині. Наша держава у війні, ворог нищить наші територіі, нашу культуру, а, найстрашніше, забирає життя героїчних українців. Проте, український дух і волю ще нікому не вдавалося зламати. Бо ми – сильна нація.

Уривок із оповідання, що перегукується із воєнним сьогоденням, – історію трагедії та пристрасті однієї буковинської родини –  прочитала Світлана Матейчук. І називається воно промовисто – «Депортація – загублені у війні».

Колоритно прозвучав один із текстів, прочитаний багаторічною помічницею автора у вивченні та знаходженні сюжетних об’єктів для творчості пані Лесею Щербанюк, директоркою Муніципальної бібліотеки ім. Анатолія Добрянського.

Атмосферності додали музичні родзинки – композиції, що виконала лауреатка чисельних  міжнародних та всеукраїнських конкурсів, володарка «Золотої квітки» вокального конкурсу імені Квітки Цісик Тетяна Петришина.

Стиглі буковинські яблука та запашний виноград  на столах «Арт-простору на Кохановського» стали символічним доповненням і свіченням щедрості землі буковинської, щирості її людей та справжньої любові до свого краю.

Любов Шилюк

 Довідково:

Мистецький центр «Арт-простір на Кохановського» діє з кінця минулого року. І за цей час тут відбулося чимало творчих зустрічей, презентацій, виставок, майстер-класів тощо. Створила Центр голова громадської організації «Вишиваний дивотвір». А назвали його «Арт-простір на Кохановського», щоби люди знали, де він знаходиться.

Запис «Долі з вогню, землі та любові» чернівчан минулого століття спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це переважно друковані твори – книги, газетні публікації, а також два радіотвори, що вийшли в ефір Українського радіо, та один документальний фільм.

У переліку номінантів – Юрій Чорней, історик, журналіст, засновник і редактор Інтернет-порталу «BukNews: Всі новини Буковини», член НМПУ та НСЖУ.  На розгляд членів комітету з премії  подано книгу «Вернон Кресс. Життя під прикриттям» («Наші книги», м. Чернівці, 2020).

Книга не є науковим дослідженням, а дещо незвичним за обсягом, але безумовно журналістським розслідуванням за жанром, предметом якого є не якісь окремі події, а ціле людське життя, – вказано у рекомендаційному листі номінанта від Чернівецької  обласної організації      НСЖУ. – І це той випадок, коли життєпис однієї людини несподівано стає узагальненою моделлю, на яку накладаються інші життєві історії (переважно чернівчан, але не тільки) цілого покоління, що робить універсальним зміст книги. Дослідження сприяє збереженню історичної пам’яті про багатонаціональне минуле Чернівців, складні і трагічні події історії міста й країни. Це цілком вписується в контекст культурних ініціатив зі збереження і відновлення національної пам’яті, очищеної від нашарувань імперської, класової чи комуністичної ідеології.

Загалом на престижну нагороду у галузі журналістики цього року номіновано 15 творчих робіт.  За премію змагатимуться журналісти, письменники, науковці з Києва, Львова, Одеси, Чернівців, Сумщини, Запоріжжя. Переважна більшість творів присвячена темі визвольних змагань українського народу, боротьбі за державну незалежність. Автори у своїх творах висвітлюють та осмислюють події далекої давнини та сучасної історії України, розповідають про легендарні постаті українських героїв.

Усі роботи, що надійшли на здобуття премії, передані на розгляд членів комітету з премії імені В. Чорновола. З повним переліком висунутих на здобуття премії робіт можна ознайомитись на сайті Держкомтелерадіо за посиланням: http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=184515&cat_id=88994

ДОВІДКОВО:

Премія імені В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики присуджується щороку, починаючи з 2004 року, за твори, що сприяють утвердженню історичної пам’яті народу, його національній свідомості та самобутності. Першим її лауреатом став буковинець Василь Кривий за публікацію «Пуста хата», видану в газеті «Буковина».  Премія присуджується до дня народження В’ячеслава Чорновола – 24 грудня у розмірі 20 тисяч гривень.

Запис Чернівчанина номіновано на здобуття премії ім. В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики   спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фанатично закохана в творчість всесвітньо відомого скрипаля Девіда Гарретта, чернівчанка Хелена Щира присвятила йому зворушливу повість і подолала кілометри, аби побувати на його концерті й передати книгу своєму героєві.

Це просто дивовижно! Книга Хелени «Ангелы прилетели» побачила світ у цей тривожний час. Уже й на вулицях Чернівців лунали сирени повітряної тривоги, уже наші душі плакали від болю й нерозуміння підступної зради сусідів, і не вірилося, що щось може розрадити, потішити, привнести в буденну батальну картину світлі, оптимістичні барви. А саме таку послугу зробила  навесні презентація дебютної книги педагогині, філософа за освітою. В її творах звучить музика, майстерно передана Словом, а ілюстрації художниці й дизайнерки книги Раїси Рязанової ще більше увиразнюють образи. До речі, в основі сюжету повісті «Зачем я гений?», героями якого є Девід Гарретт та його друзі – композитор і керівник групи Френк Вандерхейден і турменеджер Йорг Колленбройх,  лежить зовсім не розважальна історія часів Другої світової війни – про те, як музиканти – в’язні Янівського концтабору на Львівщині – перед лицем вічності виконували «танго смерті». Авторка у ході роботи над повістю сама навідалася у ті місця, де розігрувалася трагедія. Причім тут Гарретт (у творі його прізвище дещо змінене)? Він глибоко перейнявся цією історією і врешті віддав данину безсмертній музиці,  вийшовши на сцену місцевого театру.

Детальніше про драматургію подій в галицькому місті і про те, що в оповіданні є фактами, а що художнім домислом, можна довідатися, прочитавши книгу. Між іншим, як розповіла Хелена, вона вже перетнула кордони завдяки друзям, прийшовши до читачів у США, Великобританії, Польщі. Та головне – «Ангели…» опинилися в руках героїв цієї зворушливої, емоційно наснаженої повісті. Для цього Олена Дика (справжнє ім’я авторки)  подолала кілометри у пориві здійснити свою дорослу мрію – побувати на концерті кумира.

Про те, як це все відбувалося, вона розповіла на черговому зібранні клубу «Дебют-Читання» в обласній науковій бібліотеці імені Михайла Івасюка, демонструючи на екрані світлини й відеоматеріали, відзняті в концертній залі румунського міста Клуж-Напока. Саме там вона «упіймала зірку». Але до того було непереборне бажання послухати музичного генія. Вона навіть заздалегідь придбала квиток на  концерт Гарретта, що мав відбутися в Одесі. Проте війна завадила музичному святу – концерт скасували, оголосили про можливість повернути квитки. Але Олена залишила його, пообіцявши собі будь-що отримати на ньому автограф від Девіда. І першого вересня  в Румунії їй вдалося, попри сувору охорону, передати книгу Френку, Йоргу й головному герою (у книзі вміщено англійський переклад, який здійснила Надія Каба).  І отримати на квитку заповітний напис: «Я щасливий, що ви тут, в Клуж сьогодні ввечері. З усією моєю любов’ю. Дейв»… Щодо насолоди, отриманої від скрипки Гаррета, й бракує слів. Зал стоячи довго аплодував Скрипалеві, й ця неперевершена мить, ця атмосфера  так була схожа на описане в книзі.

Можна уявити, як зашкалювали емоції у публіки, у романтичної «подруги Ангелів», адже навіть учасники зібрання з її розповіді відчули ту енергетику, той апогей почуттів, що панував у залі, в душі кожного, хто мав щастя доторкнутися до Високої Музики.

Кульмінацією Олениної презентації був відеомомент з Гарреттом, коли він на концерті в Берліні виконав трепетну музичну композицію, присвячену Україні й її боротьбі з ворогом. Тут уже не потрібно було слів…

І хоча «дебютівці» порадували своїми прозовими й поетичними новинками на заявлену тему – « Відлуння літа в Дебюті», де перемішалися й воєнний біль, й історичні аспекти рідного міста, й лірика літньо-осінніх мотивів, й гумор, а авторські читання кілька разів перебивала сирена, душу огортала музика, яка і хвилює, й обнадіює.

Валентина МАЦЕРУК.   

Запис УПІЙМАТИ ЗІРКУ, або АВТОГРАФ МРІЇ спершу з'явиться на Медіа-Версії.