Енергія Сергія була ренесансною і не вміщалася в рамки одного жанру. Він писав музику, створював складну станкову графіку,  окремим виміром його життя став розпис храмів та іконопис. Світ бачив його талант на виставках у Бельгії, Німеччині та США, проте головним його прихистком завжди залишалися Чернівці.

Пам’ятаю, ще й переглянула свої світлини з різних виставок, на спільні вернісажі Сергій Колісник майже ніколи не приходив першим. Поки звучали урочисті офіційні промови, Сергія не було в перших рядах. Він з’являвся пізніше — тихо, майже непомітно, десь на периферії виставкової зали, коли офіційна частина вщухала, залишаючи місце для розмови глядача з картинами.

Колісник був надто автономним. На одному з рідкісних архівних фото зафіксовано момент, коли офіційне визнання наздогнало художника. Посеред церемоніального простору стоїть Сергій — у своїй незмінній джинсовій куртці, з довгим волоссям. На його обличчі — легка і напрочуд іронічна посмішка. Він побув у кадрі стільки, скільки вимагала ввічливість, і знову пішов у тінь — туди, де панувала магія.

Відомий напис Целана на чернівецькій стіні — це не просто туристичний маркер, це внутрішній камертон міста. Для Сергія, який умів чути це місто і трансформувати його життя у графіку, цей напис був символом служіння Знаку. Вони обидва — Целан у поезії, Колісник у живописі — безжально відсікали все зайве, оголюючи нерв буття і залишаючи графічно чіткий, глибокий відбиток на стінах нашої спільної пам’яті.

Своїми спогадами про Сергія поділився чернівчанин Володимир Попович.

«У 2010 році, коли я почав працювати тоді ще в Художньому салоні, мне серед усіх робіт одразу кинулась в очі робота Сергія “Хмара”, виконана яєчною темперою. Для мене це було величезне відкриття в живописі. Я просто не міг надивитись на цю картину!

Згодом ми познайомились і з самим Сергієм, тоді ще в “Пабліку”. Я просто не міг повірити, що тепер знаю такого видатного художника! Бо для мене він був саме таким — ніби якимось чародієм, який подарував це неймовірне відчуття магії своїх робіт. З тих пір я просто закохався в його творчість.

Пізніше, вже в Художній галереї, ми робили виставку робіт Сергія. Це було просто якесь свято для мене. Стільки його робіт в одному місці, та ще й я міг насолоджуватись ними довгий час! Я просто годинами роздивлявся ці неймовірні картини темперою.

Зараз нема Галереї, нема “Пабліка”, і нема вже Сергія! На жаль! Але магія його робіт залишилась! Дякую тобі, Сергію, за твій світ, яким ты поділився з нами! Твори свої небесні роботи і небесну музику, а у нас залишилися пам’ять і твої земні таланти!»

Сьогодні міський ландшафт Чернівців невблаганно змінюється. Зникають культові локації, йдуть у засвіти митці. Але виставка у «Вернісажі» доводить: безкомпромісне мистецтво Сергія Колісника виявилося міцнішим за плин часу. Його магія, зафіксована у жовтковій темпері та філігранній графіці, досі тримає небо над Чернівцями, нагадуючи нам про справжню, неконформну висоту людського духу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світло безкомпромісного пошуку: шлях і магія Сергія Колісника… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 березня тут відбулося відкриття виставки «Колаж як відображення індивідуальності» художниці Марини Щербини (Попової).

Мисткиня народилася у Запорізькій області, у селищі Комишуваха. Через війну була змушена залишити рідний край і нині продовжує свою творчу діяльність на Буковині. Представлена експозиція — її перша персональна виставка. До неї увійшли роботи, створені протягом останніх чотирьох років.

Основою експозиції стали паперові колажі. Художниця поєднує малюнок із фрагментами текстів, використовує різні паперові матеріали, іноді — навіть вторинні. Так виникають своєрідні візуальні історії. За словами Марини Щербини, кожна з них є маленькою перемогою і своєрідною «цеглинкою» у формуванні особистості.

Модерувала та організувала захід провідна бібліотекарка відділу мистецтв Ольга Романюк. Виставка триватиме до квітня, тож усі охочі можуть відвідати її у відділі мистецтв бібліотеки.

Творчістю Марина займається з дитинства: пробувала себе у декупажі, пап’є-маше, вишивці, створенні ляльок, декоративних композицій зі шкіри та малюванні у різних техніках. У 2021 році вона взяла участь у груповій виставці «Український колаж», куратором якої був київський мистецтвознавець Євген Карась.

Під час відкриття виставки учасники театральної студії «Артист» під керівництвом актриси Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Ярослави Свідерської читали поезію Тараса Шевченка, натхненні його художньою спадщиною та пейзажами рідного краю,  що представлені на книжково-експозиційному стенді.

Експозиція налічує 24 роботи. У затишній атмосфері відділу мистецтв глядачі мали можливість не лише оглянути твори, а й поділитися своїми враженнями.

Особливо привертають увагу колажі, у яких художниця звертається до архітектурних мотивів. У роботах можна впізнати знакові будівлі Чернівців — театр, філармонію, Вірменський собор, готель «Бристоль»… У поєднанні кольору, лінії та паперових фрагментів ці архітектурні образи набувають нового художнього звучання і сприймаються як емоційні портрети міста.

Колаж як мистецька техніка сьогодні переживає нову хвилю популярності. Поєднання різних матеріалів, фактур і смислів дозволяє митцям створювати багатошарові образи та передавати складні відчуття сучасної людини. Саме тому колаж дедалі частіше стає мовою індивідуального художнього висловлювання.

Мистецтво іноді говорить тихіше за слова, але звучить довше. Дякуємо художниці Марина Щербина за ці колажні історії і за можливість зупинитися серед щоденної метушні та вдивитися у деталі. Хай у нашому житті буде більше таких моментів — і хай над Україною якнайшвидше запанує мир.
А кольори мистецтва завжди будуть яскравішими за кольори війни.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Колаж як мова індивідуальності: у Чернівцях відкрили виставку Марини Щербини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Формат події — вільний діалог, без наперед заданих меж. Тарас Полатайко не читав лекцію — він імпровізував, розповідав, ставив запитання. У залі панувала камерність, а в темряві народжувалися асоціації, дискусії, невидимі нитки, що з’єднували глядача з історією мистецтва та з самим собою.

Йшлося не лише про витоки перформансу від Алфреда Жаррі й Хуго Балля  до Марселя Дюшана, Йоко Оно, Аллана Капрова чи Джорджа Мачунаса…, а й про його найрадикальніші прояви.

Особливе місце у розмові зайняла робота іспанського художника Сантьяго Сьєрра «Veterans in a Corner» — ветеран війни, що стоїть обличчям до стіни, спиною до глядача, в кутку галереї. Усе — мовчки. Усе — на межі. Цей проєкт був показаний ще до початку повномасштабної війни, але тепер сприймається зовсім інакше.

Воїн, що стоїть спиною до глядача, лицем до стіни, впродовж годин. Мовчки. У кутку. Між двома площинами. Це не образ жертви і не пафосного героя. Це, як на мене, перформативна присутність травми, тіла, витісненого досвіду. Візуальний, глибоко етичний шок. Чи справді це мистецтво? Чи допустимо «використовувати» ветерана? А може — це радше можливість сказати про те, чого не скаже текст чи фото? Саме такі питання ставилися на зустрічі. І саме в таких моментах відкривалася жива природа перформансу — не як відповіді, а як питання, яке не дає спокою.

Поруч обговорювався й інший приклад — простий рядок:
«Понеділок. Вівторок. Середа. Четвер. П’ятниця. Субота. Неділя.» Приклад, що спровокував дискусію від пані Світлани Вардеванян.
Це поезія? Текст? Перформанс? А може — ритм буденності, що вимагає паузи, уваги, осмислення?

На завершення — ще один, вже несценарний перформанс. На стіні BUNKER’а повільно рухався павук, і його присутність у напівтемряві несподівано стала жестом простору, що приймає, відкриває, діє. Відео цього «учасника» зустрічі збереглося — і це також перформанс, лише без імені автора.

Павук — мов жива скульптура, що прийшла нагадати: перформанс живе не лише у концепціях і галереях, а в кожному несподіваному жесті, в кожному дотику до простору, в акті входу, присутності, свідчення. Я навіть зафільмувала того павука і зрозуміла: я увійшла у простір BUNKER, у якому вже жили свої мешканці. Я стала гостею. І хоча мене запросив Тарас Полатайко, павук запросив ще раз. Це теж був перформанс.

Слухаючи Тараса Полатайка у просторі BUNKER, відчула, як з часом змінюється сприйняття: сьогодні більше схильна бачити в перформансі не відповідь, а запитання, не демонстрацію, а свідому присутність, яка лишає слід у свідомості — іноді тихий, як рух павука на стіні, іноді гучний, як погляд військового, ветерана, зачиненого у кутку.

Присутність стала ключовим словом. Перформанс — це не лише дія митця, а й стан глядача, який дозволяє події відбутися. Це мистецтво тиші, неспокою, виклику. Це пауза в рутині — така, як павук на стіні чи військовий у кутку. Ненав’язлива, але така, що лишає післясмак.

Освітній цикл «Мистецькі практики» лише розпочався. Попереду, напевно, розмови про інші форми сучасного мистецтва. Але вже зараз очевидно, що це буде не навчання в академічному сенсі, а занурення — у живу, дискусійну, часто провокативну атмосферу мистецького сьогодення.

Дякую художнику і чудовому, як на мене, лектору Тарасу Полатайку!

Більше фото з події за покликанням – Присутність як мистецтво. Перформанс у просторі BUNKER

ОГОЛОШЕННЯ

Мистецькі практики
Освітній цикл
Тараса Полатайка
Зустріч ІІ: Перформанс
Українські проєкти
Зустріч відбудеться 25 липня, 18:00 у BUNKER

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перформанс як мистецтво виклику і присутності: перша зустріч з Тарасом Полатайком у циклі «Мистецькі практики» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні — день народження Броніслава Тутельмана. І сьогодні ж мені здається, що його виставка стала ще одним доказом неминучої присутності життя, яке попри темряву вибухів шукає світло. Вчора я бачила його твори як гру форм і барв, а сьогодні бачу в них ще й тихий спротив злу.

Сьогодні я б дивилася виставку інакше. І, напевно, ще уважніше вдивлялася б у кожну деталь. Бо мистецтво – це не тільки про красу. Це про нашу пам’ять. І про наше право на життя навіть у час війни.

З нагоди дня народження хочу побажати пану Броніславу Тутельману сили, натхнення і мирного неба.  Нехай його мистецтво й далі відкриває нам нові грані світу, спонукає замислюватися  і нагадує, що світло завжди сильніше за темряву.

11 липня 2025-го у залах Центру культури «Вернісаж» відкрилася виставка знаного чернівецького фотохудожника Броніслава Тутельмана. Проєкт із промовистою назвою — «Неминуча присутність (Н. Пр.)» — автор створював упродовж кількох років. Виставка приурочена до ювілею митця.

Броніслав Тутельман — одна з яскравих постатей чернівецького мистецького середовища. Його знають як фотохудожника, режисера, культурного провокатора, візуального оповідача. Його мистецтво — це завжди пошук, несподівані ракурси і спроба подивитися на реальність під іншим кутом.

У кожному проєкті — своєрідна гра з уявою глядача, з реальністю, з контекстом. На відкриття завітали друзі й колеги митця, представники різних культурних товариств, музейники, художники, фотографи, журналісти та гості міста. Для багатьох це була нагода не лише побачити нові роботи, а й зустрітися зі знайомими, однодумцями, митцями, з якими перетинаються творчі шляхи. Власне, ця виставка стала місцем зустрічі прихильників мистецтва взагалі — незалежно від напрямків чи уподобань.

Головна героїня нового проєкту — муза Марина, або ж «ХРУНЯ», як ніжно називає її автор. Вона — свідок часу, з власною іронічною оптикою на політичні, соціальні та особистісні процеси. Її образ знято в різних локаціях, і кожна серія кадрів — це своєрідний коментар на теми розпаду імперій, політики, гендерних питань, феномену блекаутів і багатьох інших аспектів нашої реальності.

Ця виставка — не просто фотовернісаж, а візуальний щоденник, мистецьке дослідження, інколи епатажне, але завжди впізнаване за стилем. Броніслава Тутельмана можна не завжди розуміти чи з ним погоджуватися, але важко заперечити: він має свій власний стиль, чітку концепцію і коло відданих прихильників.

Сам автор зізнається: «Іронія не може бути відповіддю на всі життєві проблеми, але вона служить своєрідним лейкопластирем». І справді, у світі, де часом надто багато болю, його виставка пропонує іноді іронічний, легший спосіб подивитися на життя — і замислитися.

Виставка  вже залишила свою «неминучу присутність» у мистецькому просторі міста. І, безперечно, присутність дивної, як на мене, Хруні — тієї самої музи, яка то смішить, то провокує, то змушує дивитися на світ інакше. Броніслав Тутельман говорить: «Я не завжди згоден з музою, але повністю готовий бути співавтором». Можливо, я теж не завжди поділяю симпатію до цієї химерної героїні, але я і не автор.

Тому, дякую пану Броніславу Тутельману за можливість побачити світ очима його музи. І за нагадування, що навіть у найсерйозніших темах завжди залишається місце для іронії.

Більше фото з виставки за покликанням – «Неминуча присутність» Броніслава Тутельмана.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Неминуча присутність»: світ очима музи Броніслава Тутельмана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Афіша запрошення у краєзнавчий музей досить красномовна. Маю на увазі світлину на афіші.

«Працюючи в різних формах, включаючи живопис, фотографію, інсталяції, відео та перформанс, концептуальні роботи Полатайка поєднують політичні та культурні теми та часто спираються на його досвід як українського канадця. В одній з найяскравіших робіт Полатайка, «Колиска» 1995 року, художник піддавався впливу радіоактивності в забрудненому регіоні поблизу Чорнобиля, повернувся до Канади та протягом 14 місяців брав у себе кров, а потім створив інсталяцію в Художній галереї Менделя (Саскатун), яка включала нікельовану ванну з кров’ю» /інформація з Саскачеванської мережі колекціонування творів мистецтва/.

У дворику Чернівецького краєзнавчого музею зібралися представники мистецької спільноти, журналісти, студенти, мешканці міста — щоб слухати, бачити, згадувати, сперечатися і просто бути поруч. Це була частина перша зустрічі з Тарасом Полатайком — митцем, що несе в собі досвід глобального, але не зрікається локального. Він наголосив: завжди відчував себе чернівчанином, хоч і працював у різних країнах. Та все ж усе зафіксовано: запис події вже оприлюднений Краєзнавчим музеєм, і його можна переглянути.

Хто такий Тарас Полатайко?

Українсько-канадський художник. Тарас Полатайко народився 1966 року в місті Чернівці. «Потім вирішив стати художником і вступив спочатку у Косівське художнє училище, а потім — у московський Строгановський художній інститут». 1989 – емігрував з України до Канади. Навчався у Канаді. Магістр образотворчих мистецтв (живопис, перформанс, критична теорія), Університет Саскачевану, Саскатун, Саскачеван. У середині 1990-х здобув визнання як концептуальний художник у Північній Америці. У Канаді став відомим перформансами, інсталяціями та відеоартом. У 2014 році через події Революції Гідності повернувся в Україну, де активно включився в культурні процеси країни.

Полатайко є яскравим представником сучасного мистецтва, але його роботи завжди мають живу нервову енергію — болю, спротиву, надії.

Серед публічних виставок Полатайко в Канаді – Музей сучасного канадського мистецтва в Торонто, Музей сучасного мистецтва Монреаля, Художня галерея Вінніпега, Музей Лондона, Художня галерея Великої Вікторії, Художня галерея Маккензі, Художня галерея Данлопа та Художня галерея Менделя.

На міжнародному рівні роботи художника виставлялися в таких місцях, як Національний художній музей України (Київ), Український інститут Америки (Нью-Йорк), Künstlerhaus Schloß Balmoral (Франкфурт), Фонд Антоні Тапіеса (Барселона), Замок Уяздовський (Варшава), Artspace (Сідней), Національний музей сучасного мистецтва (Белград) та 25-та Бієнале в Сан-Паулу.

Тарас Полатайко: мистецькі акції та проєкти в Чернівцях /подій і акцій було набагато більше, але це те, що я знайшла в інтернеті і на деяких була сама/.

2015
Повернення з Канади після Майдану. У Чернівцях засновує Центр сучасного мистецтва «Bunker», платформу для сучасної культури Чернівців, де відбуваються виставки, концерти, лекції, кінопокази та дискусії що стосуються сучасної культури, а також соціально важливих акцій.
2016
15 серпня — закликає мешканців та ЗМІ допомогти відродити забутий парк GÖBELSHÖHE у Чернівцях.
Початок проєкту «Австро-Грецький стиль» на локації залізничного вокзалу.
8 вересня. Перформанс «Перестаньте вивозити ліс!» на вокзалі Чернівців із критикою вирубки Карпат.
2017
Українсько-польска виставка «Гібридна Виставка» у Bunker, Національному художньому музеї України та галереї Лабіринт.
11 серпня — у єзуїтському костелі презентує проєкт «Хода Довіри» Роберта Саллера як куратор від Bunker за підтримки Zenko Foundation.
2019
Організатор першого у Чернівцях Джазового фестивалю «MuzaHyst».
2020
29 серпня — мистецький перформанс «1923–2020» на Центральній площі, присвячений поверненню та пам’яті пам’ятника «П’єта». Художник: Віолетта Олійник. Куратор: Тарас Полатайко.
Інтерактивна звукова інсталяція «Пам’яті полеглих» на руїнах пам’ятника «Чорний орел» . Художник: Віолетта Олійник. Куратор: Тарас Полатайко.
2021
Організатор міжнародної мистецької резиденції «Frontera Frustrata». 
Акція «Паспортизація Австро-Греції» на Центральній площі.
7 травня — в Bunker (за запитом) відбувається акція «Паспортизація Австро-Греції».
18 січня — «Діамантовий пес» — мультимедійна акція у громадському просторі Чернівців.
Видання артбуку «Дух та Історія Австро-Греції».
2022
Із початком повномасштабного вторгнення запускає онлайн-платформу Someone Prays for You — спершу фотопроєкт, потім платформа для міжнародних митців. Кошти від мистецтва спрямовуються на підтримку трьох підрозділів ЗСУ.

2023

«Народний арт-об’єкт» – інтерактивна інсталяція на Соборній площі перед пам’ятником радянській армії.

2024
19 грудня — офіційне відкриття виставки «Someone Prays for You» у Bunker. Представлені твори 20 українських і західних митців, кошти від продажу яких спрямовується на термінові потреби фронту. 

…Вперше побачила і почула Тараса Полатайка у листопаді 2014-го, коли у Чернівецькому художньому музеї відкрилася виставка «Війна. 11 портретів»… Його слова про роботу над проєктом звучали про те, як мистецтво, що не прикрашає реальність, а говорить про неї прямо. Тепер, через майже 11 років, я знову слухаю Тараса Полатайка — але вже в іншому просторі, в іншому часі, коли війна дужче нависла над нашою державою.

Тарас Полатайко справедливо й проникливо пояснює, що дитинство в Чернівцях (місті з декількох культурних шарів, насиченому архітектурою сецесії) формувало його внутрішній культурний код — природно західний, а «рускій мір» був чужим і окупаційним… Дві точки — листопад 2014 і червень 2025 — обрамлюють величезний пласт мистецької і людської роботи. Пройдено довгий шлях, у якому художник залишався вірним собі: не мовчати. Він висловлює свою правду — можливо, незручну, провокативну, таку, з якою не всі погодяться. Але саме це і є сутність справжнього мистецтва: бути простором для діалогу, сумнівів, заперечень. Адже правда — не те, що подобається всім, а те, що змушує думати. Його перформанси, живопис і тексти — це завжди сміливе висловлення позиції, небажання бути «декорацією» режимів чи політики.

Одним із ранніх і показових прикладів політичного перформансу Тараса Полатайка стала його робота 1992 року «Художник як політик: у тіні пам’ятника». Про це автор розповідав у дворику музею, але роздивитися слайди презентації на екрані у ще світлу годину доби було майже нереально. Але знайти інформацію про цей перформанс у просторах інтернету є можливим. У цій роботі митець поставив під сумнів рішення увічнити постать генерал-губернатора Рея Гнатишина як символу всіх українців Канади до 100-річчя української імміграції. Стоячи нерухомо біля пам’ятника, повністю вкритий бронзовою фарбою, Полатайко сам став «живим пам’ятником» тим, хто залишився невидимим для історії.

У 1995 році  Полатайко представив серію Glare, створену за мотивами репродукцій картин Казимира Малевича. Він навмисно включав у живопис «засвітки» — відблиски, що символізували інформаційні спотворення. Серія Glare – це діалог між ілюзіонізмом та абстракціонізмом, фотографією та живописом як жанрами мистецтва.

Продовженням цієї теми стала виставка «Скотома» (1998), де художник через автопортрети досліджував явище «сліпої плями» — метафору чогось, що є настільки очевидним, що стає непомітним, невидимим, зникає з поля зору.

Отож. 6 червня у дворику Чернівецького краєзнавчого музею відбулася перша частина презентації творчості художника та перформансиста Тараса Полатайка.

Це була подія, в якій поєдналися спогади, діалог, мистецтво і присутність. Чернівці слухали — хтось уперше, хтось давно знайомий із його виставками, перформансами, кураторською роботою. Митець говорив щиро й просто. Про війну, про відповідальність, про шлях у мистецтві — від навчання в художній школі до сьогоднішніх нових форм висловлення. Про Чернівці, які завжди були частиною його внутрішнього дому, і про те, чому важливо бути тут зараз.

Попереду — друга частина, вже цієї п’ятниці. Це ще одна можливість побачити, почути, осмислити. І, можливо, не лише мистецтво, а й себе.

Окрема вдячність Тарасу Полатайку — не лише за його творчість, а й за волонтерську діяльність. Упродовж цих років війни він активно підтримує українських військових, організовуючи допомогу і з-за кордону, шукаючи обладнання, амуніцію… 

Наступна презентація і зустріч із Тарасом Полатайком відбудеться 13.06.2025 о 20:00 у контексті міжнародного дня «Ніч в Музеї». Вхід вільний.

Більше інформації про зустріч 6 червня за покликанням – Розповідь Тараса Полатайка про творчість у дворику Чернівецького краєзнавчого музею… 

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Моя культура там, де сецесія…», – Тарас Полатайко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1 травня 2025-го в Чернівецькому обласному художньому музеї відкрилася персональна виставка київського художника Андрія Жукова під назвою «Музика сфер». Це вже друга його експозиція в цьому музеї, що свідчить про постійний інтерес до творчості митця.

Андрій Жуков народився в 1972 році в Києві. Освіту здобув у Видавничо-поліграфічному інституті НТУУ «КПІ ім. Ігоря Сікорського». Його творчість охоплює різні напрями: станковий і монументальний живопис, роботи на металі, скульптуру, авторські маски, а також художню фотографію. З 2022 року художник мешкає і працює в Чернівцях, де, за його словами, знаходить натхнення та комфорт для творчості.

Виставка «Музика сфер» презентує роботи, створені впродовж 2023–2025 років у Чернівцях. Назва виставки відсилає до античної ідеї гармонії космосу, де кожне небесне тіло має свою мелодію. Жуков у своїх творах намагається передати цю невидиму музику через візуальні образи, використовуючи символи та метафори для розкриття складних соціальних і філософських тем.

Однією з особливостей виставки «Музика сфер» Андрія Жукова стала наявність детальних текстових пояснень до полотен. Ці мініесеї, витримані в академічному стилі, розкривають філософський задум автора, символіку зображень, а іноді — навіть міфологічний або історичний бекґраунд.

Для частини відвідувачів такі тексти можуть стати містком до розуміння твору, допомогою у сприйнятті складної художньої мови. Водночас, для іншої частини публіки — особливо тих, хто звик до спонтанного емоційного реагування на мистецтво — подібні пояснення можуть виглядати як надмірна раціоналізація. Але тим не менш кожний відвідувач має простір для індивідуального сприйняття твору художника.

Виставка викликає різні відгуки серед відвідувачів. Дехто відзначає глибину та філософську насиченість робіт, інші ж вважають їх абстрактними або штучними. Така полярність думок свідчить про те, що мистецтво Жукова не залишає байдужим і спонукає до роздумів. Художній світ Андрія Жукова у цій експозиції побудований навколо жіночого образу — яскравого, звабливого, сильного й одночасно тендітного. У його картинах жінка — це ніби ідеал, символ краси, але також дзеркало, у якому відбивається і сам автор, і глядач.

На завершення хочу подякувати художнику за цю виставку, за образи краси, символів і метафор, про складне, тонке й суперечливе.  Бажаю Андрієві Жукову натхнення у творчості й нових сфер — як внутрішніх, так і мистецьких.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «МУЗИКА СФЕР»: ВІЗУАЛЬНА МЕТАФІЗИКА АНДРІЯ ЖУКОВА В ЧЕРНІВЦЯХ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

22 квітня 2025-го у Чернівецькому художньому музеї відкрилася виставка, присвячена світлій пам’яті заслуженого художника України Івана Балана (02.08.1941 – 06.03.2025). Експозиція триватиме протягом місяця та включає 19 живописних полотен і 18 екслібрисів, що репрезентують ключові етапи творчого шляху митця. Також представлені вибрані книжкові видання, оформлені або ілюстровані Іваном Баланом, які є лише невеликою часткою великого спадку художника, що залишив помітний слід у виданні української книги.

Творчість Івана Балана вирізняється глибоким національним змістом. Він створив понад 300 екслібрисів, численні плакати, листівки та книжкові ілюстрації. Його роботи прикрашають видання класиків української літератури, таких як Іван Франко, Богдан Лепкий, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Юрій Федькович, а також сучасних буковинських авторів. ​

Особливої уваги заслуговує співпраця митця з істориком Нестором Мизаком. Іван Балан ілюстрував 24 книги Мизака, присвячені визвольній боротьбі українського народу. Його графічні роботи, виконані в техніці ліногравюри, вражають емоційною глибиною та символізмом.

У 2009 році вийшов каталог «Іван Балан: малярство, оформлення книги, графіка», який підсумував доробок художника на той момент. Митець працював над наступним виданням, та, на жаль, не встиг його завершити.

Іван Балан залишив по собі не лише картини й книги, але й святині, де живе дух його творчості й любові до України. Його серце і талант назавжди залишилися у фарбах рідної землі, у світлі храмів, у кожній лінії, де живе його любов до України.

Більше світлин з виставки пам’яті Івана Дмитровича Балана і з інших виставок за покликанням – Світлій пам’яті Івана Балана присвячено і камерну виставку в Чернівцях…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світлій пам’яті художника Івана Балана… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Для Богдана Макаренка найбільшим джерелом натхнення є природа, в усіх її проявах. Він працює в основному на пленерах. В природі художник намагається знайти душевну рівновагу. Через спілкування з природою він прагне до гармонії з оточуючим світом.

Запис Персональна виставка живопису Богдана Макаренка у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кожний твір виставки унікальний і має і свого глядача. І на виставках завжди є трохи часу на спілкування із колегами, знайомими, висловити свою прихильність і захоплення.

З Днем Незалежності, Україно! Ангела-Хранителя всім нашим воїнам, нашим захисникам! Дякуємо кожному за єдність, віру, силу духу, відданість та патріотизм!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Художня виставка до Дня Незалежності України у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Лекція «Мій Юрій Федькович». Валентина Чолкан, доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської.

Відкриття ювілейної, до 85-річчя від дня народження, виставки талановитого майстра з художньої обробки дерева Якова Петращука.

Завершення проєкту «Букове зерня». Вручення каталогів учасникам проєкту «Букове зерня» (фінансова підтримка БФ «Кращим Бути») у просторі виставки «Наш Федькович» (малюнки, артбуки, мальописи-комікси юних художників з Чернівців і Вижниці). «Найважливіший результат – формування численного мистецького кола Федьковича, як дорослих, так і зовсім юних буковинців», – Лариса Курущак, завідувачка відділу науково-освітньої роботи ЧХМ, кураторка мистецьких заходів.

Офіційне завершення проєкту «Букове зерня» відбулося у формі вручення каталогів усім учасникам проєкту. До проєкту долучилася творча молодь Чернівецьких ліцеїв – №14 (кер. Шевцова І. П.) і №16 (кер. Фочук Г.О.), гуртків МПДЮ – «Дивотвір» (кер. Бойчук Н. Р.), «Образотворче мистецтво» (кер. Тимчук О.В.), «Арт-простір» (кер. Крачило С. М.), Вижницький фаховий коледж мистецтва та дизайну ім. В.Шкрібляка (кер. Петращук-Гинга О.Я.). Більше про один з етапів проекту можна подивитися за посиланням – «Як знаємо Федьковича?»: мистецький проєкт «Букове Зерня».

Це вже повністю проілюстрована казка “Бідолашко” Юрія Федьковича. Варто б було видати таку книгу з роботами сучасних дітей, з їх баченням цього твору Юрія Федьковича.

У післямові до катологу творчих робіт юних художників “Наш Федькович” Лідія Ковалець, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича зазначила: “Пропонований каталог – справді незвичайне мистецьке видання, може, найоригінальніше, найцікавіше з усіх пошановувань Юрія Федьковича до його 190-ліття. Бо діти внесли у знайомий образ стільки свіжості думок, майстерності своїх пальчиків, що це не може не захоплювати.”

До 85-літнього ювілею Якова Петращука з ініціативи відомої художниці Оксани Петращук-Гинги, доньки майстра, відбулася персональна виставка талановитого майстра з художньої обробки дерева До експозиції увійшли вироби з художнього текстилю, над якими працювали спільно і батько, і донька.

Яків Пантелейович Петращук народився 10 серпня 1939 року в селі Горошова Борщівського району Тернопільської області. 1971 року закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва. Майстер художнього різьблення по дереву. Працював на сувенірній фабриці. Був постійним учасником районних та обласних виставок народного мистецтва від 1960-х років. У 2023 році в Чернівецькому художньому музеї взяв участь у тематичній виставці «За красою», присвяченій 160-літньому ювілею Ольги Кобилянської й подарував установі декоративну вазу із серії «Букове зерня». На цьогорічній виставці є можливість побачити інші вироби з цієї серії.

Не одне покоління науковців, митців, дослідників зосереджуючи увагу на осмисленні особистості та творчого доробку Великого Буковинця, по-своєму розуміє та інтерпретує його, адже сприйняття цієї складної багатовимірної постаті доволі неоднозначне і розмаїте. Проте для кожного з нас Юрій Федькович ототожнюється з Буковиною, Гуцульщиною.

Рідний край

Там, де я родився, там мій рідний край;
Слави, щастя, долі, Боже йому дай!
Слави, щастя, долі, веселу годину,
Мир во віки вічні, мир на Буковину!
Там, де я родився, там мій рідний дім;
Слави, щастя, долі дай там, Боже, всім!
А найпаче нені і вітцеві мому,
Мир во віки вічні, мир у ріднім дому.

Юрій Федькович

Лекція «Мій Юрій Федькович» від Валентини Чолкан, доцента кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреата міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської.

…«Де ти, чуро?
Тож ми твердо, хлопче, спали!
Подивися на світ божий,
Чи соколи не злетіли,
Щоб нам стати в брань з пекольним
Чортовитом! Меч і стріли!
А як в’ни ще не злетіли,
То ще далі спати мушу;
А як в’ни уже злетіли.
Тогди в брань з проклятим рушу.
Добувати нашу славу.
Добувати руску волю!»
О, злетіть вже раз, злетіте,
Ви сокілскії соколи!…

Юрій Федькович, Король Гуцул (2)

Дякуємо автору проєкту Ларисі Курущак та всім  учасникам заходу, глядачам,  які змогли завітати у Чернівецький художній музей, або ще завітають!  Мистецьке Коло Юрія Федьковича потужне, різнобарвне і збільшується з часом.

Більше фото з заходів у музеї за посиланням – Мистецькі заходи до відзначення ювілею Юрія Федьковича у Чернівецькому художньому музеї. 

І у цей день, 8 серпня, чернівчани вшанували пам’ять «Буковинського Соловія» покладанням квітів до його пам’ятника.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Завершення проєкту «Букове зерня» і заходи до відзначення ювілею Юрія Федьковича у Чернівецькому художньому музеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Протягом свого творчого шляху художник виробив власний стиль, який містить у собі великомасштабні фігуративні композиції у поєднанні з елементами народного орнаменту. У творчості митця чітко простежується інтерес до розробки фактури, синтез різних матеріалів, використання прийомів колажу, аплікації, фотографії. Художник постійно експериментує у галузі фактури, кольору, виробивши власний мистецький почерк. У картинах Лисанюка поєднуються жанри пейзажу та натюрморта, що особливо підкреслює особливості його художньої манери», – Альберт Комарі, «Платинова Буковина».

Народився Іван Лисанюк у 1959 році в м. Чернівці. У 1982 році закінчив Київський коледж мистецтва, відділення дизайну. І з цього ж року почав співпрацю з кількома театрами в якості художника.

Якщо є Пантеон, то є і Герої Пантеону у композиціях, як зазначено в афіші.
Пантео́н – грец. Πάνθειον. Пантеон походить від грецького «пан», що означає «все», і «теос», що означає «бог» або «божественність». Таким чином, слово «Пантеон», можна припустити, означає «всі боги» або «все божественне». Є ще і таке значення. Пантеон – це істота, схожа на оленя з лисоподібним хвостом і вкрита зірками. Він дуже схожий на звичайного оленя і має аналогічний колірний діапазон типового оленя: рудий, коричневий, сірий тощо…
При нагоді художник Іван Лисанюк розповість свою інтерпретацію цього поняття і представлених композицій.
А вже на виставці кожний міг пригадати і восьме диво стародавнього світу Пантеон в Римі. «Він [Агріппа] добудував будівлю під назвою Пантеон. Вона має таку назву, можливо, тому, що вона отримала серед зображень, які прикрашали його статуї багатьох богів, включаючи Марс і Венеру; через склепінчастий дах воно нагадує небо», – Римська історія Касія Діо.
Характерною особливістю слов’янської міфології є пантеїзм, філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Шестеро богів, культ яких київський князь Володимир Великий проголосив загальноруським у 980 році. Їх святилище з ідолами стояло в Києві на одному з пагорбів… Але будь-яка назва виставки чи картини не має за мету якимось чином впливати на естетичне сприйняття твору. Можливо, що художник не згоден із нашим баченням, але сприйняття виставки — це наші враження.
Тим не менш від назви «Пантеон» посилюються образи та асоціації.
Мінливі символи, історичний прецедент та елементи міського графіті, щоб створити образ події, героя, воїна, культу… чи то німб, чи терновий вінець, чи корона. Чи є фігура, образ капітуляцією чи тривогою, чи є фігура жертвою, смиренням чи агресором, протагоністом та його готовністю до бою…
І як зазначила на відкритті виставки Івана Лисанюка «Пантеон» її куратор, художниця Наталія Барановська: «Під картинами не має назв. У кожного своє бачення нової концепції митця, але особисто мені все подобається. І я прийду і завтра, і післязавтра, подивляся ще виставку сама, більш детально…».
Виставка цікава, дивує, вражає, спонукає до роздумів, діалогу і беззаперечно не лишає байдужим глядача.

Дякуємо за чудову виставку. Бажаємо пану Івану Лисанюку нових творчих успіхів!

Більше фото з відкриття виставки  2 серпня за посиланням – Персональна виставка «Пантеон» художника Івана Лисанюка. 

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Персональна виставка художника Івана Лисанюка «Пантеон» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Василь Рябченко — український живописець, графік, фотохудожник, автор об’єктів, цифрових робіт та інсталяцій. Один із ключових художників сучасного українського мистецтва та «Нової української хвилі». Роботи Василя Рябченка періоду 1980-1990-х років, їх тематика, сюжети та масштабні формати започаткували новий напрям образотворчого мистецтва Одеси. Рябченко одним із перших в Україні почав працювати у жанрі інсталяції. Також з початку 1970-х художник активно експериментує з фотографією, яку, згодом, використовує в інсталяціях та колажах, а також застосовує як матеріал при написанні мальовничих робіт та створення цифрової графіки. 1996 року – «Кращий художник України» за підсумками арт-фестивалю «Золотий перетин». Цього ж року заснував творче об’єднання «Арт Лабораторія».

Сьогодні роботи Василя Рябченка зберігаються чи не у всіх головних музеях України й відомих приватних колекціях. На його рахунку — участь у більш ніж 80-ти програмних виставках в Україні та за її межами. Відбулася тільки одна персональна виставка, за яку художник отримав у Києві на фестивалі «Золотий перетин» премію «Найкращий художник 1996-го року»

«Безумовно, мені цікава реакція на мої роботи — її інтерпретація глядачем, аргументована, не пов’язана з “актуальними” тенденціями, чесна критика. Я проти революцій, я за еволюцію та абсолютну свободу в цій еволюції. Моя внутрішня прихильність  та орієнтація — безконфліктність», – Василь Рябченко

Василь Рябченко народився 23 липня 1954 року в Одесі в сім’ї художника-графіка Сергія Рябченка. У 1969 році вступає до Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова на відділення живопису. Від 1974 до 1976 — навчання як вільного слухача в ЛВХПУ ім. Мухіної у Ленінграді, а після повернення в Одесу — знайомство та дружба із Валентином Хрущем й одеськими «нонконформістами». У 1978 — 1983 роках навчався в Одеському державному педагогічному інституті ім. К. Д. Ушинського на художньо-графічному факультеті. Від  1987 — член Спілки художників СРСР, згодом — Національної спілки художників України.

«Я завжди чимось був зайнятий: читав, фантазував, малював, ліпив, клеїв і навіть шив, але ніколи не думав, що буду художником. Хоча з інтересом спостерігав за роботою батька. Мені особливо подобалися його малюнки — неперевантажені та повітряні, вони прекрасно передавали настрій сонячного або похмурого дня, я був вражений цим і не міг зрозуміти, як він цього досягає», – Василь Рябченко.

У 2009 році твір «Смерть Актеона» переосмислив син автора, художник Степан Рябченко. Рябченко-молодший створив цифрову версію сюжету у власній інтерпретації і згодом представив його на виставці двадцяти номінантів на премію PinchukArtCentre 2011 року.

Василь Рябченко одним з перших починає працювати в жанрі інсталяції. Його роботою цього напряму стала «Гойдалки для пеньків» для кураторського проєкту Єжи Онуха «Степи Європи» (1993).

Надалі були створені інсталяції «Великий Бембі» (1994), «Посвята мадам Рекам’є» (1994), «Принцеса» (1996), «Академія холоду» (1998) та інш. За цикл  фотографій «Naked Dream» він отримав звання «Кращий художник України» за підсумками першого всеукраїнського Арт-фестивалю «Золотий перетин» 1996 року. Цього ж року  Василь започаткував творче об’єднання «Арт Лабораторія».(Кристалізація краси зусиллями трьох поколінь Рябченків, Олена Голуб, АНТИКВАР)

Альтернативні історії героїв, візуалізація життя, подій  у серіях  (наприклад  серія «Захопливе конструювання фонтанів»,  серія «Героїчні пупсики», серія «Поцілунок крадькома», «Contemplation», «Сусанна й старці» та інші) дають можливість ще раз перегравати задум, концепцію твору.  Автор корелює той самий матеріал, ту саму історію у різний спосіб. Відбувається формальне (чи неформальне) експериментування. Але це не фізичний структурований експеримент, візуальні образи,  маленькі істини, персонажі  розшаровуються, варіюються і створюють нові альтернативи… Неочікувані та привабливі.

«Думаю, що архітектура — моє друге покликання. У мене є багато проєктів, але більшість їх не реалізовано та існують вони тільки на папері. Одних тільки музеїв сучасного мистецтва — три. Два з них для Одеси», – Василь Рябченко

«У майстерні прагну бувати частіше, де намагаюся завершити велику кількість розпочатих, але не завершених робіт. Звичайно, є плани, звернені в майбутнє. Проте починати нові проєкти, не закінчивши розпочаті, утримуюся.

Кожна картина, кожний  проєкт художника – це його інтелектуальний світ. Який тільки віддзеркалює наша уява. Мистецтво і життя майже завжди знаходиться у суперечності.  Напевно мистецтво є ідеалізацією життя, альтернативною реальністю… У мистецтві для свободи уяви немає нічого неможливого.  Таке  мистецтво приречене грати роль, яку йому визначає сам художник: революційну чи нереволюційну, залежну чи вільну, авантюрну, індиферентну чи брутальну, небайдужу… Мистецтво Василя Рябченка інтелектуальне, витончене та відверте, незалежне, із своїми історіями,  драмами, жанрами, сюжетами, з біблійними сюжетами, з відчуттям авторської свободи та відповідальності.

Особливо вдячна за прекрасну і щиру розповідь, думки назагал: ВАСИЛЬ РЯБЧЕНКО ПРО ВАСИЛЯ РЯБЧЕНКА.

Вітаємо з ювілеєм! Дякуємо за любов до мистецтва!

Далі буде…Нові виставки, нові картини, нові успіхи, нові виклики…

Деякі інші роботи майстра можна подивитися за посиланням: Василь Рябченко і про «час, коли дарують зірки»…

©Тетяна Спориніна,
фото з архіву родини Василя Рябченка

Запис Василь Рябченко – про еволюцію в мистецтві та абсолютну свободу в цій еволюції… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цьогоріч, 25 травня. виповнюється 120 років від дня народження Леона Копельмана — одного з найбільш відомих чернівецьких митців, чий талант є значним явищем буковинської образотворчості. Про це красномовно свідчить творча спадщина художника — автора кількох сотень творів, які зберігає Чернівецький художній музей.
Прикметно, що творчу біографію митця складають два періоди, які немов належать двом різним авторам.
Його ранній період пов’язаний з експресіонізмом. Графічні серії 1920-30-х років дозволяли говорити про зародження яскравої індивідуальності автора.
Водночас повоєнна творчість члена Спілки радянських художників України Леона Копельмана обмежена рамками мистецтва соцреалізму і свідчить про те, що художнику доводилось враховувати особливості радянської культурної політики. Насамперед підтвердженням цьому стала його тематична газетна графіка на шпальтах обласної газети “Радянська Буковина”, яка мала виразний плакатний характер.
У портретних творах і особливо в автопортретах на зміну роздумів про долю, осмислення змісту життя та образну гостроту прийшли стриманість і поміркованість. Попри очевидний професіоналізм виконання його твори стають більш традиційними і зовсім не нагадують попередній почерк митця з рисами експресіонізму та виразною гостротою інтонацій. Разом з тим важливо звернути увагу на те, що при цьому митець уникав демонстративної героїзації портретованих, яка тоді була на часі.
З властивим художнику професіоналізмом Леон Копельман продовжує писати пейзажі. Ці твори також набувають іншого емоційного забарвлення. Їм притаманна гармонійна, почасти пригашена колірна гама і часом стримане сприйняття довкілля. Чимдалі пейзажі, які написані широким мазком та крупними пласкими кольоровими площинами, вирізняли узагальненість планів без промальовок деталей.
Окреме місце творчості Леона Копельмана 1950-60-х років посідають композиції з інтер’єрами, в яких проявився його талант у досконалому володінні технікою передачі світла, тіні, перспективи, різноманітних фактур тощо. Майстерність і переконливість художника викликає чималий інтерес до цих творів.
А в низці графічних міських пейзажів Копельман залишив нам цінну спадщину урбаністичних мотивів Чернівців.
Отже, саме цими рисами вирізнялися роботи митця, створені у зрілому віці.

Ранній період творчості
А про мистецькі здобутки раннього періоду творчості Леона Копельмана, який припадає на 1920-поч. 40-х років, стало відомо практично лише після відкриття експозиції новоствореного Чернівецького художнього музею 1988 року. Згодом в окремому залі більш широко була представлена серія раніше невідомих графічних композицій митця. Експонувались вони в музеї також і на його персональних виставках 1994 та 2004 років. Ці твори стали в наш час справжнім відкриттям таланту Леона Копельмана як художника-експресіоніста, про що 1932 року “Czernowitzer Allgemeine Zeitung” від 8 жовтня писала: “Кожний з них виконаний енергійно й впевнено і певним чином був революційним проявом”
Дійсно, графіка художника сповнена глибоких роздумів, а також сенсів власного “Я”.
Оглядаючи ксилографії, офорти, лінорити та численні замальовки, стає зрозумілим, що прикметною рисою творчого становлення Леона Копельмана стало зацікавлення формою і промовистим звучанням образів.
Його інтерес до тогочасних мистецьких течій у прагненні образної виразності та повноти вислову привело до освоєння експресіоністичних прийомів створення композицій. Це увиразнило передачу емоційної, часом драматичної гостроти стану душі. Саме цим вирізняються його графічні аркуші серій автопортретів, творів на соціальні та релігійні теми тощо.

Контрасти творчого життєпису
Логіку відчутних контрастів, якими позначений творчий життєпис Леона Копельмана, можна зрозуміти, звертаючись до його біографії. Академічну освіту художника-живописця він отримав, навчаючись у Флорентійській Академії мистецтв (1924-1928). А диплом графіка-дизайнера за фахом “рисунок і каліграфія” — у школі красних мистецтв у Бухаресті (1930-1931).
Роки раннього дитинства Леона Копельмана минали у селі Вовчинець Серетського повіту (с. Старий Вовчинець Чернівецької області). Там він пішов до початкової школи.
З початком Першої Світової війни численні буковинські євреї намагалися рятуватися втечею в інші провінції Австрійської імперії. Кількість біженців збільшилась, коли на Буковину, зокрема, до Чернівців увійшли російські війська.
У численних пунктах допомоги біженцям для дітей були відкриті народні початкові та середні школи. Відтак, 1914 року десятирічний Леон Копельман продовжив навчання у Відні. Спочатку — у німецькій народній школі, яку відкрили для єврейських дітей-біженців Галичини й Буковини при Sophien-Gymnasium (гімназії її Величності Софі Фрідеріки Баварської, матері імператора Франца Йосифа I).
Протягом наступних 1916-1918 років Леон Копельман навчався у віденській гімназії Максиміліана (тепер — Gymnasium Wasagasse).
Навчання закінчив у Чернівцях після війни у Єврейській державній гімназії на площі Австрія (Гіка-Вода), яка пізніше називалась Єврейський державний ліцей, а потім ліцей №3. Серед педагогів цієї гімназії були відомі особистості. Саме вони готували гімназистів для вступу до вищих навчальних закладів. Ці традиції педагогічного колективу ще віддавна закладав головний рабин буковинських євреїв, доктор теології, учений Лазар-Еліас Ігель (1825-1892), який викладав, релігію та філософію і як реформатор, сприяв будівництву чернівецького Темпля.
Отож, Леон Копельман здобув середню освіту високого рівня. За приклад можна згадати й про його навчання у віденській гімназії Максиміліана, яку вважали найкращою серед гімназій Відня. Вона давала можливість познайомитися з класичною культурою, розвивала художні таланти дітей та їхнє прагнення пізнати філософію, історію та світ мистецтва. Її вимоглива атмосфера давала той рівень навчання, який дозволяв вступати до університетів, щоб отримати престижні професії.
У цьому відомому закладі навчалося чимало видатних вчених, письменників і митців. Серед них можна згадати австрійського письменника і драматурга Стефана Цвейга, а також, наприклад, відомих чернівчан: вченого-біохіміка, письменника Ервіна Чаргаффа, поета і прозаїка, журналіста Георга Дроздовського…
Відтак набуття ґрунтовних знань надало можливість двадцятирічному Леону Копельману стати студентом Флорентійської Академії мистецтв, де він навчався від 1924-го по 1928 рік на факультеті живопису у відомого італійського митця Феліче Карени (Felice Carena) (1879 – 1966). Кілька слів про цього митця, який був учителем Копельмана.
Феліче Карена-педагог відомий як засновник художньої школи у Римі 1922 року та викладач Флорентійської Академії мистецтв від 1924 року. У 1933 році здобув академічне звання, а 1936-го був нагороджений орденом Почесного легіону. Його легкий і класичний живопис спрямований був як на міфологічні сюжети, так і на портретні твори, натюрморти та пейзажі. Він також тяжів до постімпресіонізму і символічних інтерпретацій, до гротеску творів німецького експресіонізму. що оновило його живописну мову.

Феліче Карена. Апостоли. 1926 р.

Творчість Феліче Карени й в наші дні має багатьох прихильників. На одній з виставок, яка відбулася 2010 року у Венеції, представлено понад 90 робіт із великих італійських музеїв та приватних колекцій, які відобразили унікальні якості живописця. А 2011 року Галерея сучасного мистецтва в місті Удіне урочисто відкрила виставку “Вшанування Феліче Карени”.
За висловом критиків мистецтва його твори вражають емоційністю та особливим внутрішнім світлом.
Численні альбоми й каталоги виставок творів Феліче Карени, наукові дослідження його творчості, а також публікації репродукцій творів з міжнародних аукціонів дають нам широку можливість детально відтворити особливості творчості художника, який був педагогом чернівчанина Леона Копельмана.
Відомі графічні серії ранніх творів Леона Копельмана, які створені відразу після закінчення академії, викликають прагнення порівняти їх з графікою його професора, а саме з численними замальовками на релігійну тематику Феліче Карени. Зрозуміло, що подібне порівняння є певною мірою умовним.
Оглядаючи ці графічні твори, помічаємо, що якоюсь мірою вони перегукуються як у вирішенні композиційних прийомів, так і в силі виразу драматизму й нелюдського страждання.
Співзвучними є також спільність деяких рис пластики та в ретельній увазі до зображення жестів рук, які передають емоції, зміст, характер зображення та увиразнюють звучання твору. Відчутним це є у серії експресіоністичних графічних аркушів Леона Копельмана з христологічними мотивами.

Феліче Карена. Зняття з хреста. Леон Копельман. Страсті Христові. 1931

Зображення рук у Леона Копельмана, зокрема в його серії автопортретів, відіграє роль самостійної теми твору і образним висловом. Їхня значущість і красномовність є настільки разючою, що нерідко підсилює інтенсивність емоцій людського обличчя і є важливою деталлю не лише портретної характеристики, а й звучанням композиції загалом. У Копельмана, як і в роботах його вчителя, жести рук надають графічним і живописним творам більшої образної та пластичної виразності.

Автопортрет з квіткою на тлі краєвиду. 1927 р.
Портрет старого в окулярах. 1929

Гуцулка. 1964 р.

Знайомство з раніше невідомими портретними роботами Копельмана: Лінійні малюнки. Газетна графіка
Продовжуючи тему графічних творів і ролі графіки у творчості Леона Копельмана доречно звернути увагу на раніше незнані малюнки, створені для газети “Czernowitzer Allgemeine Zeitung” та для кількох інших чернівецьких видань першої половини ХХ століття.
Портретна графіка митця відкриває ще одну грань молодого таланту. Цю рідкісну можливість познайомитись з його малюнками надав чернівецький часопис „Czernowitzer Allgemeine Zeitung”, який був однією з провідних німецькомовних щоденних газет у Чернівцях.
Саме у редакції цієї газети минали перші роки самостійної роботи Копельмана як художника.
Святкове число на день її 25-річного ювілею від 23 грудня 1928 року оформляв Копельман. Титульну сторінку святкового номера прикрашала ювілейна композиція. З цим малюнком наші сучасники познайомились на сторінці альбому “Чернівці. Czernowitz” 2017 року.

Редколегія часопису високо оцінила оформлення номера, виконаного Леоном Копельманом:
В оглядовому тексті читаємо:
“Молодий художник Копельман закінчив Академію живопису у Флоренції.
Для оформлення випуску ми дали йому завдання використати як мотив місто на Пруті — столицю нашого краю Чернівці. Вважаємо, що молодий Копельман чудово впорався із завданням. На титульному аркуші можна побачити зимовий пейзаж Пруту, й рибалку, який вирубав у льоді ополонку. А зі сторони Жучки відкривається вид на місто з трьома визначними пам’ятками: монументальними будівлями резиденції архієпископа, храму та ратуші. Майже всі інші малюнки також походять від того самого художника — 16 портретів членів редколегії та дописувачів, а також 8 портретних зображень чернівецьких мерів”.
У численних натурних малюнках Копельман постає блискучим портретистом, майстром, який з легкістю подає не лише зовнішню подібність портретованого, але й також його настрій і характер.
В “Автопортреті” ми бачимо молодого митця за малюванням. Виразною тонкою лінією він промовисто передає свій стан граничного зосередження та занурення у роботу.

Леон Копельман був вправним малювальником, якому підвладні були як передача портретної подібності, так і вміння створити виразний і настроєвий образ. Показовим у цьому сенсі є портретне зображення громадського діяча, мистецтвознавця, Володимира Залозецького.

Цей портрет супроводжується текстом “Як я працюю. Володимир Залозецький” і відповіддю невтомного мистецтвознавця і критика на запитання про характер його роботи:
«Я не відчуваю, що я коли-небудь справді працював. Можливо, це пов’язано з тим, що я не міг працювати, коли був одержимий ідеєю. Тоді я не помічав, що працював…
Поки рішення не зовсім зрозуміле…, я буду працювати.
Як тільки підходжу до кінця, прощаюся без упорядкування, без прикінцевих фраз…
Як тепер тут».
Кожний з портретів, виконаних Леоном Копельманом, свідчить про те, що автор вправно володіє лінією. Вона виведена ним впевнено і безпомилково точно. Свої лінійні рисунки він не обтяжує зайвими деталями.

Нерідко він виводить лише одну лінію, але в ній — образ, характер, настрій… Так, наприклад, стрімка й легка лінія Копельмана утворює легкий, світлий, узагальнений рисунок у портреті Георга Дроздовського.
Зосередженим, з пильним поглядом зображує художник письменника й перекладача Альфреда Клюга.

Практично в кожному з цих портретів членів редакції переконливо звучить емоційний стан людини, а нерідко й характер.

Меланхолійним і неквапним автор сприймає Йозефа Бреттшнайдера.
Добродушним і усміхненим виглядає Клеменс Квятковський.

Еренкранц і Бріц Альбріх підкреслено занурені у редакційні справи.

Леон Копельман, працюючи у часописі, створив чимало портретів пересічних чернівчан.
Яскраве враження справляє передача психологічного стану старого бездомного містянина в портретній замальовці, виконаного Леоном Копельманом 1929 року.
Його художник зобразив на одній з чернівецьких вулиць. На наївне прохання Копельмана розказати про своє життя Адам сердито вибухнув: «У мене немає життя, і мого життя скоро не буде. Мені нема чого рятувати».

Адам. “Czernowitzer Allgemeine Zeitung” від 24 лютого 1929 р.

24 лютого 1929 року “Czernowitzer Allgemeine Zeitung” надрукувала текст “Троє літніх людей” з портретами, виконаними Леоном Копельманом.

Ті, хто живуть в тіні… Прогулянка нетрями нашого міста.

А “Czernowitzer Morgenblatt”, 6 травня 1928 року надрукувала малюнок Л. Копельмана
„Дитина вулиці, яка жебракує”, в якому прочитується напрочуд трепетний образ.
Робота Леона Копельмана в галузі газетної графіки мала продовження і в подальші роки. У середині 1960-х він працював позаштатним художником у редакції газети «Радянська Буковина». Зрозуміло, що малюнки тих часів відбивають популярну тематику радянської дійсності.

1932 рік — твори Копельмана вперше на виставці «Осінній салон»
Талант Копельмана-графіка цікавив критиків і зачудовував відвідувачів виставок 1930-х років “Осінній салон”.
Про його твори читаємо в часописах тієї пори:
“Лео Копельман — цікава особистість. Його кольори досить сучасні. Малюнки пером, гравюри на дереві свідчать про багатогранність художника. Він … розповідає, яким він є як митець і що він переживає. Він талановита людина” (“Czrnowitzer Morgenblatt”, 1932 р. за 9 жовтня).

„Der Tag” 30. 10 1932 р. відмічала:
„Ви вперше зустрічаєте Лео Копельмана на виставці, і ви вражені талантом, який створює надзвичайно важливі графічні роботи. Вони торкаються глибоких переживань і найбільше дивують”. …„Бичування” та „Зняття з хреста” є найбільш приємним здивуванням. “…Графіка Копельмана вирізняється цікавою інтерпретацією цих класичних мотивів”.
А оглядач газети “Czernowitzer Allgemeine Zeitung” (8 жовтня 1932) підкреслив, що “на цій виставці Лео Копельман йде своїм шляхом. Кожна з експонованих його гравюр на дереві є певним чином революційним проявом, образи звучать творчо, а виконання є енергійним і впевненим”.

Талант Копельмана в галузі промислової графіки (реклама, етикетки, афіші, екслібриси) також збагатив його різноманітну спадщину.
Кілька творів рекламного характеру свідчать про зразкову образну виразність і блискуче володіння технічними прийомами: як манерою узагальнення зображення, так і оповідністю.

Реклама до каталогу книжок. 1937 р.

Творчість Леона Копельмана була напрочуд плідною. Художник невтомно працював протягом життя. Але, як відомо, характер його творчості поступово набував іншого забарвлення.
Є підстави пояснювати це його власними компромісними установками з огляду на радянську реальність заради можливості спокійно працювати.
Також існувала обставина, яка змінила не лише його творче життя, а й приватне. У похилому віці Леон Копельман отримав дуже важкий удар долі.
Про це повідомляла газета “Die Stimme”: “Його дружина Гіна, уроджена Воллох, померла від підступної хвороби. Протягом десятиліть вона була вірним, відданим товаришем, яка часто давала йому дуже цінні життєві поради та добрі напуття у творчості”.

Леон Копельман. Портрет Гіни Германівни. 1971 р. ЧХМ.

Поховання на Єврейському кладовищі. Чернівці. “Гіна Г. Копельман. Незабываемая подруга жена, любимая мамочка. Ушла от нас 20 апреля 1970 г.”.

“Горе вразило Леона Озіасовича дуже сильно. Стан його серця помітно погіршився. Через аритмію та утруднене дихання йому доводилось тижнями бути в ліжку. Але він не втратив мужності жити. Властивий йому оптимістичний погляд на життя давав сили продовжувати справу. “У цей період художник створив понад 50 картин”.

Копельману-художнику стало сили людини, яка вивищується над буденністю і має талант бачити світ об’єктивно, природу сприймати як даровану небом нікому непідвладну гармонію.

Чернівці. Вулиця. 1950-і роки. Осіння зарисовка. 1979

На знак пам’яті про митця, який покинув цей світ 1982 року, чернівецька газета “Die Stimme” від 1 червня 1983 року у публікації “In memoriam. Leon Koppelmann” відгукнулась з виключною теплотою і повагою. Йдеться в ній не лише про творчий і життєвий шлях Леона Копельмана, а розповідається, якого чутливого серця була ця надзвичайно інтелігентна, делікатна і талановита людина: “…Друзі та знайомі захоплювалися не лише художником, а й Копельманом як особистістю. Він давав поради та підтримку багатьом художникам-початківцям.
Він був усім добрим порадником. Його оригінальний гумор, його дотепні короткі вислови та, перш за все, його безкорисливість, готовність допомогти притягували багатьох. Люди з усіх верств суспільства часто відвідували його будинок.
Розмова з ним була особливим досвідом, навіть якщо йшлося про банальні речі. Все це сприяло тому, що всі його поважали та шанували”.

Лист дочки Леона Копельмана з Техасу
1 квітня 1997 року чернівецький часопис “Die Stimme” повідомив про лист, який надійшов до редакції з Техасу від Клавдії Боксінер — дочки Гіни та Леона Копельманів.
(Свого часу вона навчалась у чернівецькій СШ №4 та Чернівецькому університеті. 1992 року вона з чоловіком емігрували з Чернівців до США).

Довідково: За даними 2023 року Клавдія Боксінер Копельман мешкає в місті Форт-Верт, Техас, США. В Америці також проживають її два сини та дочка).

Запис про неї читаємо в документі від 1942 року про склад родини Леона Копельмана.

Декларація від 18 серпня 1942 р.за підписом представника поліції м. Чернівці.
Зміст запису:
“Koppelmann Leon. Cernauti, Str. Pictor Knapp, Nr.7 (тепер вул. П. Чубинського).
Копельман Леон, 38 років, кресляр-графік, диплом; Копельман Ребека, дружина, 38 років, домогосподарка; Клавдія Герміна, дитина, 2 роки; Озіас, батько, 79 років; Альбіна, мати, 68 років, домогосподарка.

На жаль, лист Клавдії Боксінер був відтворений у газеті у скороченому вигляді: “Він був відомим художником, мав кілька особистих виставок та його твори знаходяться в музеях Києва, Москви та Чернівців. Після його смерті у його рідному місті відкрито велику виставку”.
Оглядаючи творчий шлях талановитого чернівецького митця Леона Копельмана, переконуємось, що він був надзвичайно освіченою людиною і талановитим художником. Він змолоду пильно вдивлявся в життя, осягаючи та аналізуючи його духовну сутність і завжди творив у пошуках образних вирішень та пластичного відтворення життєвої гармонії.
Сьогодні з багатою спадщиною графіка і живописця практично в повному обсязі є можливість ознайомитись у Чернівецькому художньому музеї. Твори митця пропонуються для огляду в постійній експозиції та тимчасових виставках, які періодично відкриваються в окремих залах. Науковці музею, чернівчани та гості міста завжди будуть вдячні пані Шарлотті Зільберштейн, вдові художника, яка дбайливо зберегла понад 400 творів та архів Леона Озіасовича Копельмана і в перші роки створення музею передала їх на зберігання і для дослідження.

Леон Копельман. Автопортрет. 1920-і роки
Леон Копельман. Фото А. Стрельнікова.

Поховання на Єврейському кладовищі. Чернівці
Художник Леон Озіасович Копельман
1904-1982
Копельман Шарлотта
1920-

Тетяна Дугаєва, мистецтвознавиця, членкиня Національної спілки художників України

Запис З невідомого про Леона Копельмана: його малюнки та родину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юрій Михайлович Мисько –  чернівецький колекціонер, співавтор разом  із Сергієм Володимировичем Пивоваровим   історико-краєзнавчих нарисів «Медальєрика і фалеристика Буковини».

22 травня кожного року на державному рівні відзначають чергову річницю перепоховання праху українського поета, письменника, художника та громадського діяча Тараса Григоровича Шевченка. Саме 22 травня 1861 року домовину з тілом Шевченка перепоховали на Чернечій горі біля Канева, як і заповідав великий український поет.

20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» прах Кобзаря прибув до Канева. Перепохованням Тараса Шевченка опікувався художник Григорій Честаховський. 8 травня 1861 р у Петербурзі на Смоленському цвинтарі викопали домовину з тілом Тараса Шевченка, пронесли через усе місто до Московського (Миколаївського) вокзалу та залізницею відправили до Москви для подальшого переправлення в Україну. Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва й Канева. 19 травня 1861 р. у храмі Різдва Христа Спасителя в Києві, де була виставлена домовина з тілом Тараса Шевченка, відбулася панахида. У Києві з Кобзарем прощалися студенти, багато городян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Тараса в Києві. Але переважили ідея з Чернечою горою, бо за життя Шевченко мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». Цією горою Тарас Григорович милувався, сидячи біля вікна у будинку Максимовичів. Від свого друга-енциклопедиста Шевченко дізнався, що гора – останній прихисток трьох гетьманів.  На Чернечій горі, де був старий козацький монастир, поховані гетьмани Іван Підкова, Яків Шах та Самійло Кішка. Несли тіло пророка на своїх раменах члени «Старої Громади»: нащадки князя Володимира, Гедиміна, нащадки гетьманів, передаючи Шевченку благость своїх родів. 22 травня після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

25 грудня 1845 р., Переяслав

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Кавказ. Уривок. 18 листопада 1845 р., Переяслав.

Дякуємо організаторам заходу і  пану Юрію Миську за представлену колекцію для виставки «В своїй хаті своя і правда, і сила, і воля…»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Виставка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…» з приватної колекції Юрія Миська спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Анатолій Житарюк народився 27 травня 1952-го в Чернівецькій області. У 1977-му закінчив художньо-графічний факультет Одеського державного педагогічного інституту.
Живописець, графік, дизайнер.
Анатолій Житарюк – учасник персональних, групових, республіканських и міжнародних виставок та пленерів. Творчі роботи митця зберігаються в Чернівецькому художньому музеї та в приватних колекціях у багатьох країнах світу.

Живописні пейзажі,  романтичні жіночі образи, натюрморти, абстракція, багатовимірність – все це захоплює, дивує, не залишає глядача байдужим.

Привітати  художника Анатолія Житарюка з відкриттям виставки прийшли колеги, друзі, поціновувачі мистецтва, земляки, музейники.

Дякуємо Анатолію Житарюку за виставку, щирість образів, почуттів,  відвертість настроїв, емоцій, за спілкування на виставці,  за моменти щастя, смутку, сумління, радості, впевненості…

Бажаємо нових творчих успіхів! Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями, можливість працювати і творити…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Персональна виставка Анатолія Житарюка у Чернівецькому художньому музеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

І під сіянням зір
Видно навкруги, як вдень,
До Святої вечері іздалеку
Поспішають діти і внуки,
Новий рік іде із миром,
Дарує Щастя, радість,
І віночок нових пісень,
Новонароджене дитятко Боже
Україні простягає свої руки!

Дякуємо художникам і організаторам за чудові виставки, дякуємо митцям за  непохитну віру в перемогу і мирне майбутнє.   Далі буде…

Більше фото з відкриття за посиланням – Зимові історії, спостереження і мрії…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Різдвяні мрії від митців Буковини… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Членкиня Національної спілки художників України чернівчанка Лілія Шебрякова творчо працювала у рідному місті від 1979 року понад 10 років, а від 1992 року проживає в Ізраїлі. А двома роками раніше цієї дати проникливим художнім словом про непересічний талант молодої художниці прозвучала публікація письменника чернівчанина Леоніда Фінкеля, названа ним “Душа обязана трудиться… (Этюд о художнице Л. Шебряковой)”. Текст був створений для чернівецького щотижневика «Вiльна бесiда», який виходив на базі «Радянської Буковини». Та, на жаль, він не зберігся…
Але цими днями, дізнавшись про підготовку даної публікації, Леонід Наумович з творчим хвилюванням, через 33 роки поринувши пам’яттю у ті далекі дні, написав проникливе есе про художницю. Адже відомий літератор багаторічний Голова Союзу російськомовних письменників Ізраелю, доктор філософії Леонід Наумович Фінкель — це людина, яка має рідкісний талант переживати за інших.
* * *
ВОСПОМИНАНИЕ КАК РАКУРС…
В жизни восьмидесятых было много молодых художников. Одна из лучших и притом самая скромная – Лиля Шебрякова. Дважды писал о ней, в Черновцах и в Ашкелоне (Израиль). Статьи не сохранились. Единственная картина, которую Лиля подарила мне перед отъездом в Израиль (1992) городской пейзаж. Картина напоминает не только о дорогом для меня городе, но и то, что талант выше амбиций.
Я живу в таком далеком будущем от того времени, что моё будущее мне кажется прошлым, отжитым и истленным. А вот Лиля запомнилась. Она не искала модных форм, далека была от наступающего авангарда, её интересовала жизнь в разных проявлениях, понятных всем и каждому.
Мы снова встретились с ней лет через пять, когда я приехал в Черновцы, куда мы вместе с народной артисткой Украины Евгенией Золотовой привезли свой новый Литературный театр исторического портрета. Тогда же посетил мастерскую полюбившейся мне художницы. Тогда же поразился её картиной, сделав тогда же простенькую и не очень качественную фотографию. Это были крыши домов, которые я видел со своего окна и про которые поэт Моисей Фишбейн, мир праху его, сказал мне перед отъездом в Израиль: «Эти крыши будут тебе сниться всю жизнь.» Так и случилось.
Фотографию я сохранил. Иногда мне кажется, что эту картину писал я сам. В них – этих крышах – рубцы на обеих полушариях мозга. Кажется, со временем заживёт – тогда заживём…
Эта картина – как чрево матери….
Суматошная жизнь в Израиле как-то отняла у меня Лилю, искал её в сетях, на радио – не нашел. Но не потерял в своей душе.
Крыши – как чрево матери… Из жизни на ходу они не выпрыгнули….
Леонид Финкель
* * *
Лаконічні рядки біографічних даних
Лише із довідникових видань дізнаємось про основні етапи життя і творчості Лілії Шебрякової:
– Довідник членів Спілки художників України. А. В. Гусаров. Київ. 1998 р.:
“ШЕБРЯКОВА Лілія Дагівна. Живописець. 02.03.1954. 274000, м.Чернівці, вул.Богуна, 6, кв.2 тел.55-17-14”.
– Енциклопедичний довідник Чернівецької організації НСХ України. Т. Дугаєва, І. Міщенко. Чернівці. 1998 р.:
“ ШЕБРЯКОВА Лілія Дагівна (нар. 2 березня 1954, Чернівці) — маляр.
Член Спілки художників України з 1990 р.
1971-74 — Ленінградське художнє училище ім. В. Серова, відділення живопису.
1976-77 — Одеське театральне художньо-технічне училище, відділення театрального живопису.
Працює в галузі станкового малярства, автор чернівецьких краєвидів, портретів, натюрмортів.
Учасник республіканських (Чувашія) та всеукраїнських виставок з 1978 р.
Твори зберігаються у музеях Чувашії.”
Ім’я Лілії Шебрякової зазначено також у вступній оглядовій статті художнього альбому “Чернівці. Czernowitz” (С. Осачук, Т. Дугаєва. 2017) на стор. 24 (передмова – Т. Дугаєва) :
“Чернівецькі дворики та дахи … Л. Шебрякової, М. Рибачук, І. Хілька, О. Літвінова, Н. Ярмольчук, – камерні, по-домашньому милі й рідні багатьом з дитячих років”.
Емігрантська участь спіткала багатьох чернівецьких митців, з чиїх імен склався цілий список, який, на жаль, можна продовжувати. Разом з Лілією Шебряковою пригадується чимала низка імен: “… Серед них слід назвати Валентину Прокопенко, Клавдію Грицик, Клавдію Гребінщик, Жанну Башук-Кірнадз, а також Елаїду Нейман, Лілію Шебрякову”. “…доля кількох чернівецьких майстринь, професійних буковинських живописців є характерною для багатьох жінок нашого суспільства. Йдеться про різних художниць, з відмінними творчими манерами. Проте спільними для них є незаперечний талант, індивідуальність творчої манери і передовсім — доля. Реалії пострадянської України змусили їх покинути Батьківщину та творити за її межами”. (Т. Дугаєва. Три долі українок за кордоном. Газета “День” №11, 24 січня 2007 р.).

Художня освіта, здобуття професії
Дитинство Лілі Шебрякової минало у Чернівцях.
Шкільні роки пов’язані з навчанням у середній школі №35 (тепер ліцей №11).
Ліля з дитинства навчалася у дитячій студії рідкісної душі педагога і художника Миколи Федоровича Ткачука.
Вже у віці дев’ятнадцяти років вона вирішила стати художницею. Художню освіту Ліля здобувала у Ленінградському художньому училищі імені В. Серова на відділенні живопису від 1971 року. Після третього курсу та академічної відпустки вона завершила навчання в Одеському художньо-театральному училищі (тепер відоме як Одеське художньо-театральне училище ім. Грекова).
1977 року Лілія Шебрякова отримала диплом випускниці відділення театрального живопису і кваліфікацію “театральний художник-оформлювач”.
1970-і були роками її навчання. Важливо згадати, що це був період, після хрущовської відлиги, але коли соцреалізм в офіційному мистецтві все ще не здавав свої позиції.
Але відверто патетичні та оповідно-натуралістичні композиції вже поступово зникають з виставок. Їхні автори починали говорити без пишномовних інтонацій.
1960-1970-і роки стали часом “дозволених традицій” — імпресіонізму, постімпресіонізму, сецесії, художнього авангарду тощо.
Л. Шебрякова навчалась в атмосфері творчій і прогресивній. Її створювали і відомі в країні художники-педагоги й самі студенти. Серед них було чимало таких, хто захоплювався новітніми течіями, виступав за право на свободу творчості — свободу вибору тем і формальних прийомів, стилістики та манери виконання.

Автопортрет — знайомство зі справжньою Лілею Шебряковою
Свою самостійну творчу діяльність Ліля Шебрякова розпочала 1978 року в Чебоксарах у Чувашії, працюючи над творами різних жанрів — пейзажними композиціями, натюрмортами та портретами. Часто зверталась і до роботи над автопортретами.
Художниця завжди була далекою від пафосної та помпезної тематики. Натомість її “тихе мистецтво” вирізняли багатогранна емоційність і душевність. А стилістиці настроєвих камерних композицій були притаманні ритмічність побудови, декоративність вирішення і чутливість до різноманітності світло-тіньових ефектів.
Яскравим прикладом цих рис став “Автопортрет” 23-річної мисткині, з яким може ознайомитись широка аудиторія й сьогодні завдяки Чуваському художньому музею в Чебоксарах. Кольорова репродукція твору Лілії Шебрякової дотепер доступна на музейному сайті. (Примітка: Ім’я художниці подано з помилкою: “автор :Шебрякова Людмила Д. Нар. 1954 р.” ).
Твір представляв творчість Лілії Шебрякової на республіканській художній виставці “Жінки Чувашії” 1978 року і був закуплений республіканським міністерством культури.

Лілія Шебрякова. Автопортрет. 1976 г. Полотно, олія. 50 х 40

У цій натхненно написаній роботі прочитується виразний образ сильної особистості, вірній обраній меті! Подібні риси характерні й для творів наступних років обдарованої мисткині. Підтвердженням є також спогад її сучасниці чернівецької педагогині Тетяни Спориніної, яку твори Л. Шебрякової вражали “ніжністю, вишуканістю та одночасно силою духу, правдивістю”.
В “Автопортреті” авторка немов декларує рішучість, волю і скерованість у майбутнє. Це якнайкраще відчувається у виразі обличчя та у промовистому живописному ладі. Саме колористична енергійність відтіняє і відчутно підсилює звучання портрета. Кольори взяті вимовно і напрочуд сильно. І при цьому основний — бірюзовий звучить надзвичайно виразисто: він є глибоким і водночас сліпучо променистим.
Таким інтенсивним утворенням кольору і пульсуючим письмом художниця досягає експресіоністичних переливів кольорів і світла, а також гри світла й тіні аби проявити форму та об’єм портретного зображення.
Прикметною є також сформована вплавленими мазками фактура поверхні з тональними переходами кольору (розтяжками).
Разом із цим полотном у залах республіканської виставки також експонувались інші твори Лілії Шебрякової: “Портрет подруги”, 1977 р., “Свєта”, 1978 р., натюрморт “Перші фіалки”, 1978 р.) та два автопортрети.
Ще два її твори (“Польові квіти” та “Автопортрет”, 60Х55) були відібрані на молодіжну виставку в Москві 1978 року.
Цього ж року вона була учасницею обласної молодіжної виставки (м. Марпосад), де експонувався її “Автопортрет” (41Х29) та “Портрет дівчини”.
На молодіжну республіканську виставку Чувашії були прийняті чотири твори, серед яких — “Автопортрет” (24Х32) 1978 р. та портрет “Толик”, 1978 р.

Повернення до Чернівців
Невдовзі сповнена творчої енергії Ліля Шебрякова, продовжила активну виставкову діяльність уже в Чернівцях.
Повернувшись до рідного міста, вона познайомила чернівчан із пейзажами“Літній день” та “Волзькі береги”, а також з “Портретом подруги” (1978 р.) на виставках “Художниці Радянської Буковини” та обласній виставці етюдів.
У творчому доробку молодої мисткині регулярно з’являлись численні нові краєвиди. Але особливо її приваблювали урбаністичні мотиви рідного міста. 1979 року композиції серії “Старі Чернівці” експонувались на виставках “60 років ЛКСМ України” та “Наш радянській спосіб життя” (1981 р.).
На цей час Ліля Шебрякова входила до Об’єднання молодих художників м. Чернівців, працюючи художницею в Чернівецьких художньо-виробничих майстернях Художнього Фонду України.
Творчою молоддю опікувався талановитий митець і уважний наставник Юрій Васильович Чудінов, який також був випускником Одеського художнього училища імені М. Грекова. Він навчався у таких славнозвісних викладачів, як послідовник М. Бойчука Микола Павлюк та чудова художниця Діна Фруміна. Саме вона “прищеплювала студентам любов до пейзажного жанру, уважне ставлення до формальних завдань і була непримиренною поборницею забороненого тоді імпресіонізму та й узагалі сучасного мистецтва, яке мало тавро «формалізму» (читати за посиланням Т. Дугаєва “Художник, який умів зупиняти час: Пейзажист Юрій Чудінов (1930-1992) та його мистецькі здобудки”. “Версії”, 3 грудня 2017 року).
Залишаючись вірним власному покликанню та прагненню художнього пошуку, чернівецький митець Юрій Чудінов протягом років створив чимало незабутніх творів і водночас передавав свій досвід художній молоді.
Один із членів молодіжного об’єднання Олександр Літвінов так згадував про нього: “Незабутніми є і його турботливе ставлення до художників-початківців: він заохочував нас, вчив жити в цій професії і давав цінні поради, як позиціонувати себе в ній, себто як зберігати самобутність і не стати наслідувачем». “ (Т. Дугаєва. Там же).
Цими днями член НСХ України Олександр Літвінов охоче поділився своїми спогадами й про молоду художницю Лілю Шебрякову:
“Лілю я знаю з дитинства — разом ходили до студії Миколи Федоровича Ткачука. Працювали в худфонді в цеху, де писали копії портретів членів політбюро і “світочів” марксизму – ленінізму… Ліля дуже талановитий художник з чудовими живописними даними. Пам’ятаю її пейзажі й натюрморти, а також прекрасні портрети з натури. Завжди дивувався з її вміння компонувати не шаблонно, особливо міські пейзажі. А ще вона вміло поєднувала турботу про сім’ю із творчістю. Жінка-митець – це дуже не просто. У Лілі виходило”.
Збереглася чорно-біла репродукція лише єдиного з міських пейзажів, про які згадав Олександр Літвінов.
Гірко і прикро, що сьогодні практично недоступні будь-які фотографії або репродукції творів Лілії Шебрякової. І лише довідник “Митці Буковини”(автори-упорядники Т. Дугаєва, І. Міщенко) разом з інформацією про біографію Лілії Дагівни подає чорно-білу репродукцію її твору серії “Старі Чернівці”.

Старі Чернівці. 1996 р. Полотно, олія

Емоційність настроєвого твору “Старі Чернівці” вражає та захоплює. На улюбленій пішохідній вулиці, яка оповита легендами та ностальгічними споминами, гамірно та життєрадісно.
Розглядаючи живописну фактуру письма, розрізняємо м’які й легкі широкі мазки пензлем, якими художниця створила ефект чергування кольорів і світла, які немов переливаються.
Пригадуючи ранній “Автопортрет”, помічаємо, що характер її письма дещо змінився.
На відміну від твору 1976 року рухи її пензля є ритмічними та енергійними. При цьому виразно помітно, що вони вертикально видовжені. І це суттєво. Адже компонуючи зображення у такий спосіб, авторка занурює глядача в шумливу й жваву атмосферу улюбленої вулиці, виявляючи красу фасадів і архітектурний декор на дахах, яким увінчані будівлі зліва та незабутнього вигляду витончена форма вежі кав’ярні Габсбург. На високому горизонті пізнаємо знайомі обриси купола готелю “Золотий лев”, який чітко читається на тлі захмареного неба.
Лінійну перспективу художниця вправно утворює, окреслюючи глибину та простір.
У такий спосіб у глядачів виникає хвилюючий ефект присутності під жвавий гомін центральної вулиці та звуки музики.
Навіть чорно-білий варіант справляє враження напрочуд темпераментного художнього вислову Лілії Шебрякової.
І в цій ситуації цінної ваги набуває суттєва нотатка членкині НСХ України Жанни Башук-Кірнадз: “… Якось я була з Лілею на етюдах… … Дуже тонка, ранима людина. Вона глибоко відчувала колір…”
Про цю урбаністичну композицію йдеться в публікації з приводу обласної виставки художниць Буковини “Оригінальність художнього бачення” (Т. Дугаєва. «Zorile Bucovinei» 13 квітня 1990 р.):
«Традиційна березнева художня виставка завжди була цікавою … своїм порушенням традиції. На відміну від більшості обласних виставок, презентацію творчих досягнень буковинських художниць щоразу вирізняє атмосфера вільного художнього самовираження, де офіційна тематика не є обов’язковою.
Щоправда, останнім часом художні виставки, на щастя, позбулися нав’язаних колишніх канонів і стають все багатшими за формою і змістом. І в цій ситуації жіноча виставка виглядає якнайкраще.
… Слід підкреслити, що експоновані твори позбавлені простої ілюстративної фіксації. Натомість їх виособлює напружена увага до глибин образної виразності.
… На виставці відвідувачів чекає нова зустріч з міськими пейзажами Лілії Шебрякової, виконаних у техніці олійного живопису. Вона емоційно зображує давні чернівецькі будівлі, передаючи чарівність їх неповторної архітектури.
… Зрозуміло, що глядач з хвилюванням спілкується з художніми творами, які викликають саме ті почуття, які наближають його до ідеї самого автора. Але не менш важливим є те, якими засобами майстер прагне говорити з аудиторією глядачів, які ключі підбере до їхньої душі задля глибокого сприйняття прекрасного. Є сподівання, що цьому плідному діалогу сприяла і нещодавня виставка творів художниць Буковини”.
Пейзажі серії “Старі Чернівці” з’явилися ще у ранньому періоді творчості Л. Шебрякової.
Вперше твір цього циклу експонувався 1979 року. Про нього читаємо в каталозі обласної виставки “60 років ЛКСМУ” : “Л. Шебрякова — автор цікавого своїм тонально-кольоровим ладом міського пейзажу “Старі Чернівці”. (Обласна художня виставка творів молодих художників, присвячена 60-річчю ЛКСМ України”. 1979 р. текст — Т. Дугаєва).

Активна участь Лілі Шебрякової у художніх виставках
Сьогодні про це, на превеликий жаль, свідчать практично лише списки учасників у коротких проспектах виставок Чернівецької організації СХ, а також складений Юрієм Чудіновим список творів, поданих Л. Шебряковою на виставки 1979 року.
Знову ж таки прикро, що роботи художниці відсутні у Чернівцях і про них відомо зовсім мало попри те, що вона є нашою сучасницею. Адже у гроні чернівецької мистецької спільноти її творчий талант є однією з тих складових, які збагачують атмосферу духовності.
Л. Шебрякова була активною учасницею чернівецьких вернісажів і республіканських виставок у Києві. Її ім’я знаходимо у проспектах обласних виставок різних років.
Наведемо назви творів, експонованих лише на декотрих з них:
1979 рік:
— “Художниці радянської Буковини” (“Літній день”, “Польові квіти”, “Автопортрет”);
— ”60 років Хотинського повстання” (“Портрет студентки”, 1977 р.);
— “Наш радянський спосіб життя” (Ескізи костюмів до вистави Р. Шерідана “Дуенья”/18 ескізів/, 1979 р., “Старі Чернівці”, 1979 р., к/о, 49х34; “Волзькі береги”, 1979 р.).
— Виставка творів молодих художників до 60-річчя ЛКСМУ (“Старі Чернівці” (п/о, 85х80), “Портрет подруги”, 1978 р.; “Автопортрет” (п/о,, 32х24, 1978 р.);
З каталогу виставки: “у жіночих образах характерним є прагнення Л. Шебрякової проникливо розкрити внутрішній світ особистості” (текст — Т. Дугаєва).
1987 рік:
— “Етапи великого шляху” (“Діти”. 1984 р., “Вітряний день”. 1984 р.).
1990 рік:
— Виставка творів жінок-художниць” (серія пейзажів Чернівців).

Публічність професії
До публічності професійного життя, яке властиве художникам, Лілія Шебрякова призвичаїлась ще в дитинстві, коли була юною художницею дитячої студії Миколи Федоровича Ткачука, і її малюнки разом з іншими експонувались на справжніх виставках. Уже згодом доросла художниця сама передавала дітям знання як викладачка малювання.
В її біографії був час, коли вона проводила заняття з живопису в літньому таборі школи. Було це 1991 року, коли в Чернівцях відкрили єврейську спеціалізовану школу №41, в якій вивчали традиції єврейського народу.
Про цю прикметну подію згадується 1993 року у Додатку до інформаційного бюлетеня “Shofar”:
“Тиша за дверима ізостудії спочатку бентежила: чи є хто там? Але Ліля ШЕБРЯКОВА (Чернівці), член Спілки художників, не тільки ВИСОКИЙ професіонал, а й добрий педагог”.
Відтак, у минулому Лілії Шебрякової залишились студентські роки, перші успіхи на виставках у Чувашії, вдала участь у виставках як членкині Молодіжного об’єднання в Чернівцях, а згодом — і спілчанки Національної Спілки художників України.
Далі — наступний етап біографії — життя в Ізраелі…
… Ми не знаємо, чи бачить у своїх снах художниця чернівецькі дахи, але хотілося б, щоби Ліля Шебрякова знала, що Чернівці її пам’ятають.
Пам’ятають і шанують чудову мисткиню Лілію Дагівну Щебрякову і відвідувачі мистецьких виставок, і колеги по мистецькому фаху, і журналісти-оглядачі виставок, і колишні школярі, яких навчала вона сонячними днями у літньому таборі…
Тетяна Дугаєва, мистецтвознавиця, членкиня Національної спілки художників України

P.S. Щира вдячність письменнику Леоніду Фінкелю, художникам Жанні Башук-Кірнадз та Олександру Літвінову, директору Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського Лесі Ілярівні Щербанюк, голові правління Чернівецької організації СХ Юрію Гушкевичу, педагогині Тетяні Спориніній і всім, з ким пощастило обмінюватись спогадами та враженнями про творчість чернівецької мисткині, членкині Спілки художників України Лілії Дагівни Шебрякової.

Від «Версій»: Народилася у Чернівцях художниця, талановита. Ба більше, наша сучасниця, яка росла на Буковині і певний час навіть жила та працювала у рідному місті. Натомість її робіт, як не дивно, Чернівці практично не мають.
Та як кажуть у нас на Буковині, трафунки бувають розмаїті…

Запис Чарівність «тихого живопису» Лілії Шебрякової спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На відкриття виставки пам’яті Рудольфа Лекалова до музея прийшли шанувальники творчості художника, друзі, земляки, колеги, митці, родичі, небайдужі до живопису художника. Прихильники творчості художника говорили про різнобічні таланти майстра, його позитивну манеру спілкування,  неповторний індивідуальний стиль малярства. А скільки світлин він робив і дарував своїм знайомим і друзям!

Рудольф Миколайович Лекалов (20 жовтня 1933 — 12 грудня 2021) – український художник-графік, журналіст, редактор, член Національної спілки художників України, Національної спілки журналістів України, лауреат обласної літературної премії імені Івана Бажанського. Рудольф Лекалов – не тільки унікальний художник, а й був людиною надзвичайною, світлою, багатогранною, позитивною, щирою, скромною. Зразу зазначу, про це говорили у своїх виступах друзі, колеги художника, Рудольф Лекалов при життя заслуговував бути більше пошановуваним від відповідних владних структур. Хто, як не він, заслуговував мати звання «Почесний громадянин Чернівців”, медаль «На славу Чернівців», почесну відзнакою «На славу Буковини»?…

Рудольф Лекалов – художник, який працював для душі, для краси, був вірний своїм ідеалам. Світла пам’ять про чудового художника і людину…

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – «ДОЛЯ МОЯ ВЕРБОВА» – ВИСТАВКА РУДОЛЬФА ЛЕКАЛОВА ДО 90-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Виставка до 90-річчя від дня народження художника-графіка Рудольфа Лекалова «Доля моя вербова» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Лауреатом премії ім. Одарки Киселиці стала Людмила Богдан спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Невідоме стає відомим або Мистецький детектив
“Музей і місто” — це важлива тема розмови про наше життя. І в ньому музеї посідають особливе місце. Та й сама назва “музей” походить від грецького слова “museion”, що означає “храм муз”. Дійсно, музей — це своєрідне царство предметів, де їх доглядають і захищають від знищення. Це місце, де їх описують і проводять наукові дослідження і, звичайно, експонують для широкого кола відвідувачів. Адже кожний музей вибудовує особливі стосунки з мешканцями міста та його гостями, розповідаючи про постійні та виставкові експозиції.
Відомо, що музеї не існують без своїх колекцій, на основі яких художні музеї зокрема і відтворюють, і практично творять історію художніх процесів.
Кожний мистецький твір має власну історію походження: місце й час створення та автора. Відтак дослідження музейних експонатів є одною з найважливішою й відповідальною роботою музейних науковців, результатами якої є, приміром, встановлення імені автора, часу та обставин створення експоната тощо.
У Чернівецькому художньому музеї одним з таких музейних предметів є пейзаж Рудольфа Водічки, під назвою “Вітряний день”.
Належить зауважити, що авторською назвою твору є “Nahendes Wetter” (“Наближення грози’). Її зазначено на підрамнику в пору його створення і яка інформує про те, що насувається зміна погоди.
Цей пейзаж 1989 року передав музею Чернівецький краєзнавчий музей. На момент передачі твору відомості про автора і його твір були відсутні.
Надійшов час, і тепер у результаті дослідження пані Дугаєвої відкривається уточнена інформація про твір разом з низкою фактів про життя і творчість митця.

Біографію митця повертають періодичні видання
Австрійський академічний художник Рудольф Водічка, Rudolf Vodicka (Rudolf Vodička) народився і проживав у Відні (1879 р., 25 червня-1924 р., 20 січня). Згідно з адресною книгою його помешкання було на Schottenfeldgasse 9. Ця ж адреса вказана і на звороті експоната Чернівецького художнього музею.

Австрійський академічний художник Рудольф Водічка. 1879-1924. Фото 1901 року.

Життя Рудольфа Водічки раптово обірвалося в молодому віці. Похований він на Центральному кладовищі у Відні.
Основні біографічні дані про митця коротко зазначені в “Allgemeines Künstlerlexikon. Bio-bibliographischer Index A-Z”, т. 10 (Мюнхен. 1999-2000).
Але наразі саме австрійські періодичні видання того часу містять для нас цінну інформацію, яка дає уявлення про характер творчості митця. Її джерелом є публікації про мистецькі виставки австрійських митців початку XX ст., в яких знаходимо ім’я Рудольфа Водічки. Молодий митець не був метром першого ряду тогочасної образотворчості, але мав незмінну репутацію талановитого перспективного пейзажиста. Його творчість вирізняли академічні традиції і водночас він був чутливим до нової стилістики мистецтва кінця ХIХ – початку ХХ століття.
Цінним для нас є те, що оглядачі виставок часто наводили не лише назви його творів, але й вказували їхні характерні риси та художні особливості. А з нечисленними репродукціями його творів маємо можливість ознайомитись на сайтах сучасних мистецьких аукціонів, на яких і дотепер продаються твори Водічки, що є рідкісним джерелом знайомства з роботами художника.
Отже, повертаючись до твору Рудольфа Водічки, який експонується в нашому Художньому музеї, належить зауважити, що митець у своїй пейзажній творчості неодноразово звертався до мотиву з деревами, милуючись примхливим візерунком крон струнких тополь або вузлуватими вербами. А зображення хмар було одним із його улюблених.
Пейзаж Рудольфа Водічки “Наближення грози” експонувався 1920 року у Відні на виставці Асоціації “Albrecht-Dürer-Bund” разом з трьома іншими роботами. За висловом автора публікації про виставку “твори Водічки отримали схвальне визнання: малюнок «Дюрнштайн» чудовий, як і дві досить гарні картини із зображенням хмар, а крупноформатний твір «Наближення грози» мені видається дещо холодним за тональністю.” (“Reichspost” за 21 квітня 1920 року).


Рудольф Водічка (1879-1924).