Але вечір 19 серпня у чернівецькому артпросторі «Bunker 2.0» на виставці «Між небом і землею» відкрив Олену з нового ракурсу — через об’єктив її власного мобільного телефона. Фото, які я робила теж мобільним телефоном вчора, але, вочевидь, в Олени якість мобільного трохи інша.

Для цього фінального фото пригадаємо Банаха — Тарського (або парадокс «подвоєння кулі»), який у жартівливій формі часто називають «парадоксом про торт». Математично він доводить, що тривимірну кулю (або наш торт) можна розрізати на скінченну кількість шматочків і скласти з них… два точно таких самих торти! Якби цей парадокс працював у реальності, шерпського торта точно вистачило б на всіх чернівецьких математиків-альпіністів і не тільки математиків!

Запис Парадокси нескінченності: Олена Карлова між небом, землею та Еверестом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дякуємо, Жане-Марі Леруа!

За музику, за підтримку України, за людяність, за віру в культуру як силу, що об’єднує і допомагає.

Браво!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Концерт Жана-Марі Леруа у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

20 серпня 2025-го у Чернівцях відбувся Благодійний забіг на підтримку та відновлення Сумського державного університету. Організатор події: Олена Карлова,  доктор фізико-математичних наук, професор кафедри математичного аналізу ЧНУ ім. Юрія Федьковича.

Благодійний забіг на підтримку та відновлення Сумського державного університету.
Дистанції: для менш досвідчених 884,8 метрів, для більш досвідчених – 8848 метрів, що відповідає висоті Евересту.
Для кожного бігуна знайдеться свій Еверест.

На старт вийшли працівники університету (ЧНУ ім. Юрія Федьковича), студенти, школярі та містяни, серед яких — прихильники фотографії, театру, поезії, альпінізму… Спершу відбувся забіг на коротку дистанцію, а вже потім — на символічні 8848 метрів.

Головна мета заходу — допомога Сумському державному університету, який потребує відновлення. Ті, хто не зміг долучитися до забігу, мають можливість підтримати університет через спеціальний збір — для цього організатори підготували QR-код.

Більше фото з заходу за покликанням – Забіг на підтримку Сумського державного університету в Чернівцях.

Дякуємо Збройним силам України за можливість бігти під мирним небом. Ми маємо робити все для нашої перемоги! 

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Під час благодійного забігу загубився маленький друг — іграшка Кротик. Він особливий і дуже дорогий своєму господареві.
Ми всі теж сумуємо за Кротиком, тож якщо хтось випадково його знайде — будемо щиро вдячні за повернення.

Запис Забіг солідарності: Чернівці підтримали СумДУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Це вибрані твори з однойменного благодійного проєкту, який із 2022 року на постійній основі підтримує діяльність 3 підрозділів ЗСУ.

У лютому 2022 брати художниці Віолетти Олійник поїхали захищати Київ на власних авто, не маючи військової амуніції. З цього моменту ми зосередилися на волонтерстві: почався пошук берців, броніків, термобілизни, тактичних окулярів, рукавиць тощо. Обмеженість фінансів спонукала створити тираж фотографій з творами буковинських художниць та художників, які погодилися на співпрацю.

… Так виникла міжнародна онлайн платформа Someone Prays for You. Коли канадська художниця Дженет Кардифф запропонувала серію своїх робіт, формат фандрейзингу розширився — було залучено всіх бажаючих митців. Наразі в проєкті беруть участь 20 художниць та художників з України, Канади, Англії та Австрії. Всі кошти від продажу творів використовуються на нагальні потреби підрозділів братів та батька Віолетти», – текст на сторінці ФБ Тараса Полатайка, куратора проєкту.

На виставці представлені твори Тараса Полатайка, Станіслава Туріни, Віолетти Олійник, Івана Салевича, Сергія Колісника, Богдана Макаренка. Також в межах проєкту згодом буде проведений розіграш робіт Станіслава Туріни та Віолетти Олійник — кошти з яких спрямуємо на актуальні потреби військових.

«Коли твої брати на війні, то і ти на війні. Коли вони не можуть спати вночі через постійні обстріли, ти також не можеш спати й перевіряєш, коли вони востаннє з тобою спілкувалися. А якщо час, коли «користувач був онлайн», збігається з часом чергового прильоту, стає страшно, як у старій казці про диких лебедів: «хоч одне слово скажеш — вони помруть». Одначе ми можемо і мусимо говорити. Спілкуватися з постачальниками зброї, працівниками магазину безпілотників чи такмеду, поширювати інформацію та шукати речі, які їм потрібні...», – Віолетта Олійник.

Протягом триденного перформансу, який відбувся відбувся 22-24 вересня 2023-го у люблінській галереї «Labirynt», мисткиня власноруч виготовила сорочку із попередньо зірваної кропиви. Ця акція нагадує про жахіття воєнної дійсності в Україні та є символом солідарності з усіма, хто пережив розлуку з рідними та близькими.

Зробіть пожертву

Допоможіть підтримати захисників громадян в Україні. Зібрані кошти підуть на медичне приладдя, бронежилети, оптику нічного бачення, дрони-розвідники та інше важливе обладнання у боротьбі України за свободу.

Експозиція буде відкрита до 18 січня. Години роботи оголошуватимуться за день — в залежності від графіка відключень світла.

Слава Збройним силам України! Дякуємо за кожен день, який виборють ЗСУ ціною життя! Ця виставка, цей проєкт – приклад того, що не час розслаблятися, а потрібно невпинно працювати, щоб наближати Перемогу!

Більше фото і інформації з відкриття виставки за посиланням – «Хтось молиться за вас…»

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Доброчинна виставка «Someone Prays for You» у мистецькому центрі «Bunker» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Данський мріяв про щасливе життя для своєї родини на рідній землі. Прагнув дати своїм дітям гідне виховання, забезпечити їх усім необхідним. Разом з дружиною Тетяною вони відкрили власну сироварню в Чернівецькій області.

Проте, як тільки почалось повномасштабне вторгнення, Іван пішов добровольцем на фронт, щоб захищати свою країну, свою сім’ю, свою мрію про щасливе майбутнє. Воював на Донеччині. Допоки 9 січня 2023 року його життя не забрала війна.

Сльози скочуються по щоках, а руки стискають телефон, де на екрані – їх останнє спільне фото. Дружина загиблого військовослужбовця, Тетяна Данська, залишилась одна з двома дітьми та поділилась своєю історією про те, як війна жорстоко обірвала їхні сімейні плани, але не змогла зламати її силу духу.

Він завжди мріяв розвивати рідне село

Іван з першого класу жив у росії, проте завжди щиро любив Україну. Завжди розмовляв українською, навіть там, на чужині. Щоліта він приїжджав до свого села Бросківці в Чернівецькій області. Він мріяв показати, що можна жити, розвиватися та заробляти кошти на своїй рідній землі, не шукаючи кращої долі за кордоном.

Створення сімейної сироварні
У 2019 році ми з чоловіком відкрили власну сироварню в Чернівецькій області. До початку повномасштабного вторгнення успішно займалися сироварінням.

Ми переїхали до села. Іван засадив чималі ділянки полуницею, смородиною та іншими ягодами. Він також любив тварин, тож у нас з’явилося ще й чимале господарство: 50 курей різних порід, яких Іван сам виводив через інкубатор, 50 гусей, барани, свині. Це було дуже весело, адже я сама родом з міста Бердянськ Запорізької області, і нічого подібного у мене раніше не було.

Іван щиро любив природу, риболовлю. Він був різноплановою особистістю, але найбільшою цінністю для нього завжди була сім’я. Він мріяв дати своїм синам гідне виховання та навчання, — міцний фундамент для життя.

Складний сімейний період:

Чоловік уже мав свою сироварню, втілив свою мрію, яка успішно розвивалася. Я ж прагнула самореалізації. Тож ми вирішили пожити окремо, і я поїхала жити в Запоріжжя, де розпочала кар’єру тренера.

Навіть попри роздільне проживання, ми залишалися сім’єю. Підтримували зв’язок, спілкувалися, я допомагала чоловіку вести бізнес сироварні онлайн. Я жила окремо, але знала, що маю сім’ю, підтримку, що у моїх дітей є тато.

У січні Іван приїхав до нас. Забрав старшого сина Любомира і поїхав з ним до Чернівців, а потім у Буковель кататися на лижах. Ми ж з меншим Орестом залишалися в Запоріжжі. 24 лютого, коли розпочалася повномасштабна війна, я з молодшим сином була в Запоріжжі.

Іван пішов добровольцем

Коли почалось повномасштабне вторгнення, чоловік пішов на війну. На той момент він тільки недавно отримав українське громадянство, на яке так довго очікував.

Він воював на Донеччині, на передовій, тримав позицію. Коли йшов туди, казав, що це складна ділянка. 9 січня на їх позицію напали. Їх там було восьмеро, а росіян було під 70. Зрозуміло, що вісьмома людьми неможливо втримати таку кількість окупантів. У той день Іван загинув. Це сталося біля села Майорське, недалеко від Горлівки.

Окупанти знищили його життя та фіалки, які він так любив

Окрім тварин, Іван завжди любив рослини, а особливо – фіалки. У нашому будинку їх було неймовірна кількість, найрізноманітніших видів. Замовляв він їх завжди з Донецької області. Коли мені повернули телефон чоловіка, я знайшла в ньому чат з власницею магазину фіалок, у якої він часто купував квіти. Її останнє повідомлення було про те, що всі фіалки знищені російською ракетою, а вона сама була змушена евакуюватись.

Останній подарунок 

Перед загибеллю він назамовляв дітям купу іграшок та одягу. Його не стало, а я все ще їздила на пошту забирати від нього подарунки. Неймовірно, але його останній подарунок прийшов рівно на мій день народження. Це була джинсовка з зображенням дівчини-українки та словами Лесі Українки: “Ні, я жива, я буду вічно жити. Я маю в серці те, що не вмирає”.

Діти та їх спогади про тата

Про смерть тата старший син Любомир дізнався одразу, коли про це повідомили мені. Він був поруч, я не могла стримати сліз та емоцій. У Любомира збереглося багато спогадів про тата: вони часто ходили разом у походи та на риболовлю. Вставали о 6-й ранку, готували всі свої снасті, яких було безліч. А ще тато любив пожартувати. Всі ці приколи Любомир, якому зараз 7 років,  також добре пам’ятає. Він спокійний, врівноважений хлопчик та інколи ледве витримує свого молодшого брата :)

Молодшому зараз 3 роки, він дуже схожий на тата. Орест ще не розуміє, що таке смерть. На жаль, він зможе згадувати тата лише за фотографіями.

Тепер ми сім’єю живемо в Чернівцях, де похований чоловік. Я вирішила будувати життя саме тут, щоб це стало рідним містом для наших дітей.

^{Любомир ходить в українську скаутську організацію “Пласт” і їздить д мамою на вишколи (навчальні табори).}

Про фонд “Діти Героїв”

Влітку ми з дітьми відпочивали в таборі, де познайомилися з дружиною загиблого військового, мамою двох діток. Вона розказала нам про благодійний фонд “Діти Героїв”, який допомагає дітям, що втратили батьків через повномасштабну війну, і щиро порадила подати заявку.

Завдяки цій пораді ми стали підопічними фонду. Спочатку отримали продуктову допомогу, потім медичну, а також канцелярські товари. Любомир завдяки фонду вивчає англійську мову. Напередодні Нового року діти отримали чудові сертифікати від Будинку іграшок, а молодший син отримав подарунок на день народження. Тож ми щиро вдячні фонду за підтримку та допомогу!

Не маємо здаватися. Ми ще не перемогли

Я сама працюю в департаменті соціальної політики. Робота тут мене рятувала. Бо дуже багато повʼязано з допомогою людям. У тому числі це і підтримка родин загиблих Героїв, їх дітей. Безліч заходів повʼязаних з благодійністю, зі зборами коштів для наших військових.

Тетяна з Польщі пригнала швидку до України. Далі ця швидка поїхала на Донеччину

Важливо продовжувати  допомагати тим, хто на фронті: плести сітки, робити свічки, волонтерити, донатити. Адже це наш внесок у спільну боротьбу за нашу вільну та сильну Україну, про яку ми всі мріємо.

Емоції зараз наче гойдалки. То здається, що все жахливо і не справляюсь, то відчуваю свою силу і вірю, що можу з усім впоратися.

Кожна сім’я переживає горе по-своєму, немає єдиного правильного способу впоратися. Головне – не тонути в цій чорній дірі болю. Знаходити позитив. Жити далі. Адже наші чоловіки, брати, сини, пішли нас захищати, щоб ми жили щасливо.

Я прагну продовжувати втілювати в життя наші спільні з чоловіком мрії, тепер самостійно. Моя мета – дати своїм дітям щасливе дитинство та успішне майбутнє. А щоб у них було щасливе життя, у них має бути щаслива мама.

Я буду з гордістю нести пам’ять про їхнього тата-Героя, який віддав своє життя за Україну.

Фото надані фонду “Діти Героїв” родиною Данських

Запис Як жити далі, коли війна забрала найдорожче? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спільнота, народжена понад пів століття тому в Римі, в Україні мала осередки у Києві та Львові. Це не був фонд чи структурована організація, учасники спільноти не оперували цифрами – вони просто збиралися у свій вільний час разом, купували їжу і пригощали безпритульних, або спілкувалися з дітьми у скруті, опікувалися іншими потребуючими.

На початку 2022-го перші фури від спільноти Св.Егідія прибули в Україну вже за два тижні після повномасштабного вторгнення рф, і за півтора року війни таких гуманітарних вантажів надійшло уже 108. Це 15 тис. продуктових наборів щомісяця, це 40 тис. упаковок інсуліну, якого так бракувало у перші місяці великої війни, це одяг, ковдри, засоби особистої гігієни, матраци на понад 1 млн євро, це мережа підтримки для 1400 потребуючих дітей… Так, тепер, коли допомога стала такою масштабною і вийшла далеко за межі приватних ініціатив, спільнота фіксує усе в цифрах і ретельно звітує перед доброчинцями і суспільством.

В Івано-Франківську спільнота Святого Егідія діє від 2003 року, і досі це була група людей, які зосередилися на служінні людям похилого віку, бідним та бездомним – тим, кому найбільше бракує безкорисливої любові та дружби. Адже в щоденних клопотах нам часто бракує часу (чи бажання?) на невеличкі жести любові до ближнього.

Тож Спільнота Св. Егідія своїм прикладом намагається показати красу християнського принципу, згідно з яким, „більше щастя – давати, ніж брати“ (Дії 20, 35). Адже завжди є чим поділитися. Для тих, хто найбільше потребує, іноді достатньо кілька хвилин уваги, щирої усмішки, співчуття…

Раніше представники Спільноти щосереди в Івано-Франківську „відвідували“ бідних людей на вулицях міста (у районі Катедрального собору та вокзалу), пригощаючи їх канапками та гарячим чаєм, а також щонеділі приділяли час людям похилого віку та молоді геріатричного пансіонату міста. Влітку для самотніх потребуючих людей влаштовували міні-пікніки з гітарою, баяном, сопілкою, а взимку їм доносили радість Різдва разом із традиційним Різдвяним обідом.

Після повномаштабного вторгнення Спільнота відкрила Центр допомоги Св. Егідія – Дім дружби. Сюди й завітали журналісти-учасники престуру «Громади Івано-Франківщини в умовах воєнного стану. Виклики та вікна можливостей», організованого Харківським пресклубом. І це не просто гуманітарний центр для вимушених переселенців, а місце і спосіб з ними ближче познайомитися, подружитися. В результаті багато з тих, хто прийшов сюди по допомогу – потім самі долучаються до волонтерства і можуть реалізувати себе у справах. Таких є вже близько чотирьох сотень, кажуть представники спільноти.

І хоч осередки Спільноти діють лише в Києві, Львові та Івано-Франківську, та допомога від Св.Егідія надається в кожній області. Краматорськ, Словянськ, Буча, Харків… – відкривається форма реєстрації для потребуючих, літніх людей, після зв’язку з ними і уточнення деталей їм відправляються пакунки з допомогою. Допомагають медзакладам, вивозять людей із зони активних бойових дій. Після звільнення Ірпеня – започаткували там проєкт для дітей до 10 років «Школа миру», в якому працюють з травмованими війною малюками і де дають їм те тепло і відчуття родини, спільноти, які вони через брак часу не можуть отримати, наприклад, у школі…

Гостей із престуру приймали в Домі дружби колеги-журналісти, які тут волонтерять:  спецкор телеканалу «Еспресо» в Івано-Франківській області Іван Харук і кореспондент «Громадського радіо» Євген Савватєєв. Розповіли про центр і його бенефіціарів, показали продуктовий набір, який наразі видається. І запросили до співпраці у всіх містах і містечках, де немає цієї спільноти, але є люди з милосердними серцями, готові до служіння бідним.

Маріанна Антонюк,

фото авторки і з фейсбук-сторінки Спільноти Св.Егідія в Івано-Франківську

Запис Не просто «гуманітарний центр», а справжній Дім дружби спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У День Святого Миколая, з благословення Єпископа Чернівецької Єпархії УГКЦ Йосафата Мощича «Карітас Чернівецької Єпархії» відкрив інклюзивну кав’ярню-мануфактуру.

Затишний заклад планується не як звичайна кав’ярня. Заклад є соціальним проєктом з адаптації, соціалізації та підготовки молоді з ментальною інвалідністю до подальшого працевлаштування.

Тут стажуватимуться молоді люди з ментальною інвалідністю віком від 18 до 35 років, а освоївши вміння та навички кухаря, офіціанта, баристи тощо матимуть змогу працевлаштуватися в інші заклади. У кав’ярні проводитимуть майстеркласи різного спрямування як для бенефіціарів «Карітасу Чернівецької Єпархії», так і для інших охочих.

Кав’ярня є також доступною для людей на кріслах колісних – тут облаштований підйомник. Це середовище, в якому затишно всім.

Каву і тістечка до неї тут не «купують», ними пригощаються за пожертву. Спосіб віддячити за каву чи солодощі – пожертва, яку можна зробити за QR-кодом, розміщеним на столиках, барній стійці і стінах затишного закладу.

Відкриття кав’ярні розпочалося з освячення приміщення Єпископом Чернівецької Єпархії УГКЦ Йосафатом Мощичем, і у події, окрім власне найперших користувачів закладу, взяли участь запрошені гості: представники влади, духовенства, доброчинці.

Планується, що кав’ярня працюватиме від понеділка до суботи від 9 до 20 години, у неділю тут буде вихідний.

За матеріалами “Карітасу Чернівецької Єпархії”

Запис Каву зі смаком милосердя варять у першій чернівецькій інклюзивній кав’ярні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Практично при кожному храмі УГКЦ на Буковині є група небайдужих активних людей, які окрім участі в Літургії чи спільних молитвах здійснюють і іншу спільну діяльність: допомагають нужденним, відвідують немічних, збирають кошти для потребуючих… Словом, чинять діла милосердя, керуючись принципом «скільки свого життя я віддаю для ближнього, немічного – стільки я закладаю у свої відносини з Богом».

Служителі «Карітасу» об’їхали дванадцять парафій у Чернівецькій області – від краю до краю, від гірського Селятина на кордоні з Румунією до Новодністровська на межі з Вінниччиною – з роз’ясненням, що таке соціальне служіння. Після зголошення найактивніших, розглянули разом з ними ймовірні напрями служіння, їхні переваги і недоліки, і визначилися, на якій саме допомозі ближньому зосередяться парафіяни. А далі вже саме вони – хто готові допомагати іншим, але зможуть це робити ще ефективніше, якщо використають професійніший підхід – запрошуються до участі у Школах волонтерів, які проводить «Карітас Чернівецької Єпархії».

Кожна Школа волонтерів обов’язково базується на духовних основах. Адже, як стверджує директор «Карітас Чернівці» о. Любомир Іваночко добрі справи – це другий крок після віри.

«Щоб чинити добрі Божі діла, треба насамперед вірувати в Того, Кого Бог нам послав, – каже о. Любомир. –  Тобто беззаперечно довіряти цій Особі, коли вона незважаючи ні на що залишається авторитетом. Коли є ця віра – тоді наступним кроком буде чинити добрі діла. Чинити їх в ім’я Ісуса, для прослави Божого імені, щоби авторитет Божий зростав». А попри те, що доброчинність не є ні легкою справою, ні вдячною – пошук “їжі, що не проминає” є обов’язковим для християн.

На перших двох школах вони дізналися про лідерство в служінні, про категорії вразливості потребуючих (родини в складних життєвих обставинах, люди з інвалідністю, люди похилого віку і т.ін.), ознайомилися з системами убезпечення в «Карітас Чернівці», здобули основи фінансової та юридичної грамотності. Навчання було націлене на збереження індивідуальності кожної парафії: намагалися не пропонувати шаблонного шляху розвитку служіння, а віднайти напрямки, притаманні кожній парафії. Третю Школу присвятили командотворенню.

Майже чотири десятки волонтерів, представників парафій, служителів “Карітас Чернівці” під керівництвом досвідченого тренера Тараса Косара разом навчалися, як ефективно творити діла милосердя.

В ігровій формі з’ясовували і проговорювали те, з чим стикаються щодня, але могли не зауважувати чи не розуміти: в командній роботі важливо слухати і чути, а також говорити так, щоб тебе почули; нерідко комусь слід взяти на себе лідерство, а комусь – довіритися і дозволити себе вести; для вдалого звершення деяких справ необхідно багато разів повторювати і починати спочатку, в чомусь не можна поспішати, а в чомусь може зашкодити якраз повільність…

Нове бачення звичних речей, новий імпульс завзяття, нові знайомства і бажання запалювати інших повезли учасники Третьої Школи волонтерів у свої спільноти – з наміром “іти і шукати: Бога, служіння, добрих справ милосердя”. Бо, зрештою, саме діла милосердя відкривають нам Небо.

За матеріалами БО БФ “Карітас Чернівецької Єпархії”

Запис Чинити добро для зростання Божого авторитету спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про це повідомив на своїй фейсбук-сторінці колишній депутат-«батьківщинівець» Чернівецької міськради Юрій Бурега.

«Звіт громаді, за зібрані та заколядовані кошти на автомобіль для ЗСУ, – написав активіст, проілюструвавши свої слова світлинами. – Ось гарний результат нашої спільної роботи, участи кожного, для перемоги. Всім велике дякую. Все це для нашої великої спільної перемоги!

Раніше, під час Різдвяних свят Юрій Бурега закликав містян зі свого рідного району Садгора в Чернівцях пройти подвір’ями мешканців з колядою, а на зібрані кошти придбати автівку для ЗСУ.

Уже за перші кілька днів Різдвяних свят Садгірська коляда, ініційована Юрієм Бурегою, зібрала майже 90 тисяч гривень, далі кошти продовжували надходити, уже й без коляди – збирали їх цілі вулиці, церковні громади (католицька, греко-католицька, адвентистів), докидували індивідуально…

І ось спільного результату досягнуто!

Запис У Садгорі наколядували на автомобіль для ЗСУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про це написав голова Чернівецької обласної «Батьківщини» на своїй фейсбук-сторінці, зазначивши, що його друзі з Румунії «у цей страшний для України стали для нас справді братами».

«Я щиро пишаюся своїми друзями, з якими ми приятелювали вже багато років, з багатьма – ходимо до однієї церкви, а після повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого вони стали для мене практично рідними, – написав Іван Мунтян. –

Для мене і для нашої волонтерської команди за попередні місяці Румунія стала плацдармом, де ми могли проводити зустрічі з тими іноземцями, які мали бажання допомагати, але не ризикували заїжджати у воєнну країну. Ми запрошували закордонних доброчинців – американців, канадців, італійців, іспанців, німців, британців…, пояснювали і показували їм реальну ситуацію в Україні, відповідали на їхні численні питання… І нам вдавалося їх переконати, надати правдиву інформацію – і залучити допомогу для українців. Це все завдяки давнім і тривалим зв’язкам. А згодом, коли ситуація стала більш-менш зрозумілою, вони почали їздити з гуманітарною допомогою не лише до кордону, а і всередину України, і разом з нами доставляють вантажі аж на передову.

Тішуся, що станом на початок великої війни зумів оперативно мобілізувати зусилля своїх румунських друзів, що вони в перші дні були моєю дуже великою підтримкою, і я міг багатьом людям тут допомагати завдяки їм. Щиро дякую цій потужній румунській команді, в якій налічуються сотні людей – це поважні і авторитетні керівники регіонів, серед яких багаторічний голова Сучавського повіту, великий друг нашого краю і нашої країни і мій особистий друг Георге Флутур, парламентарі, інші посадовці, бізнесмени, мої брати і сестри по вірі, пастори, єпископи…

Вони роблять для України шалену роботу. Сотні поїздок, тисячі тонн гуманітарної допомоги, тисячі звітних документів, які фіксують кожну одиницю вантажу – декларації, акти прийому-передачі…

Тож буквально 30 грудня я побував у сусідньому з нами Сучавському повіті і зустрівся з головами громад – комуни Думбравень (Comuna Dumbraveni) Іоаном Павалом та Вікову де Сус (Vicovu de Sus) Василе Іліуцом, а також зустрівся з деякими депутатами румунського парламенту і волонтерами, з якими підтримуємо давні і близькі стосунки».

Іван Мунтян розповів, що Іоан Павал від початку повномасштабного вторгнення буває в Україні двічі-тричі на тиждень, а у перший місяць – узагалі через день привозив сюди цілі колони мікроавтобусів, а назад забирав найбільш потребуючих біженців, які тоді масово втікали від війни з «гарячих точок». Це були люди з інвалідністю, маломобільні, старшого віку і з малими дітьми… Близько трьох тисяч осіб з України прийняла очолювана ним громада – і в домівках мешканців, і в комунальних приміщеннях.

«Це просто Людина з великої літери, – зазначає Іван Мунтян. – Нещодавно він передав для порятунку наших воїнів та цивільних, постраждалих від російської агресії, машину «швидкої допомоги», яка одразу була відправлена на передову. Тепер він має в планах передати нам потужний генератор, який міг би у блекаут забезпечити електропостачанням одразу кілька об’єктів у одній із наших громад – сільраду, школу, дитсадок».

Допомога від Васіле Іліуца також є щедрою і регулярною.

Тож напередодні Нового року голова буковинських «батьківщинівців» об’їхав багатьох друзів у Румунії і подякував їм за братню допомогу Україні. На знак вдячності передав доброчинцям солодощі від своєї родини.

А щоб не повертатися порожняком, привіз новий гуманітарний вантаж, який задекларував на своє ім’я: медичні засоби, які будуть передані через одну з військових адміністрацій у медзаклади, які їх потребують, і військовим частинам на передову.

«Ми уникали публічності у справах доброчинності, бо нам важлива зроблена справа, а не піар, – пояснив партієць. – Я і зараз це все пішу лише для того, щоби щиро подякувати людям, які цього варті. Та попри це, знаходилися і недоброзичливці, які намагалися зупинити нашу роботу, дискредитувати нас, оббріхувати – в тому числі, і через ЗМІ. Не знаю, як інакше назвати їхні брудні технології, окрім як диверсіями – не проти нас, а проти України, бо це робили вороги України. А я радий, що наш авторитет у друзів і партнерів непохитний – вони не лише чітко розібралися в ситуації, а ще й помножили свою допомогу, оскільки побачили, хто є хто і кому насправді небайдуже до долі людей, а хто дбає про задоволення власних амбіцій і кишень. З нашими партнерами ми спілкуємося однією мовою – мовою самодостатніх людей, які ніколи не опускаються до дріб’язкових речей на кшталт «нажитися» чи «підзаробити» на горі людей. Тож завдяки цьому маємо змогу продовжувати організовувати потужну допомогу потребуючим українцям!

І дякую Богу, що маю таких щирих друзів, які користуються такою повагою, авторитетом і довірою у своїх громадах і так людяно і насправді по-братньому поставилися до нашої біди. Нехай Господь їх рясно благословить, а наша Перемога стане початком процвітання обох наших країн!»

Facebook-сторінка Івана Мунтяна

Запис “Друзі з Румунії стали братами!” – Іван Мунтян про доброчинців у часи війни спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Очевидно, що бути християнином – це слідувати вченню Христа. А Він, відповідаючи на запитання фарисеїв, назвав дві найголовніші заповіді: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять” (Матвія 22:37-40). Тому серед інших християнських чеснот у “Карітас Чернівці” не лише шанують, а й просувають і навчають – любити ближнього і служити ближньому.

Тож розпочавши зустріч зі святої літургії, згодом порушені у проповіді проблеми продовжили розглядати на трьох частинах тренінгу.

Духовних основ соціального служіння навчав директор «Карітас Чернівці» о. Любомир Іваночко, про лідерство в цьому служінні розповіла менеджерка Школи волонтера Марія Федоряк, а про категорії вразливості потребуючих (родини в складних життєвих обставинах, люди з інвалідністю, люди похилого віку і т.ін.) – менеджерка соціальної школи Леся Кермач. Учасників поінформували щодо систем убезпечення в «Карітас Чернівці». Навчання було націлене на збереження індивідуальності кожної парафії: намагалися не пропонувати шаблонного шляху розвитку служіння, а віднайти напрямки, притаманні кожній парафії.

Учасники Школи були відкритими до спілкування і активними:  знайомилися, обмінювалися контактами, працювали в групах, ділилися думками, ідеями, досвідом – адже насправді початок їхньому служінню вже покладено, а дехто навіть міг хоч зараз представити свої практики у виступах і презентаціях. Зрештою, на наступних зустрічах до цього будуть готові всі спільноти учасників. А тим часом вони проходили тести на рівень лідерських якостей, визначали серед них позитивні і негативні, «мінуси» записували на папері і викидали у смітник.

Зачепили й тему браку часу на служіння, говорили про вдячність – Богові і людям, розглядали і пропонували вирішення проблематичних ситуацій, вкидали у спеціальну скриньку свої побажання і пропозиції щодо наступних навчань.

Про досвід львівської спільноти соціального служіння при храмі Пресвятої Богородиці Володарки України, як стати центром милосердя і добра, дізналися, переглянувши фільм «Жива парафія», а про чернівецький досвід – із презентації про фізичну і духовну реабілітіацію та соціальну адаптацію в Центрі молоді з інвалідністю «Любов лікує» «Карітас Чернівці», яким керує Валерія Мартинюк.

Разом з невеличкими подарунками (блокнотами, ручками, свічками і Святим Письмом) отримали настанову «зберігати скарби не на землі, а на небі» і вирушили додому легкими і рішучими лідерами. Адже тепер вони розширили своє коло однодумців, з якими будуть на постійному зв’язку через спільний чат у месенджері, зможуть поділитися своїми пережиттями і проблемами, невідкладно допомогти одне одному.

Завершили зустріч з налаштуванням: вийшовши за двері, продовжували світити ще яскравіше, ніж раніше, і запалювати соціальним служінням інших!

За матеріалами фейсбук-сторінки “Карітас Чернівці”

Запис У переддень Різдва у “Карітас Чернівці” навчали волонтерів спершу з'явиться на Медіа-Версії.