Архивы архіви - Медіа-Версії

Обличчя буковинського спротиву: у Чернівцях показали літопис 107-ї бригади ТрО

sporynina — Tue, 16 Jun 2026 19:44:30 +0000

Війна триває. Вона щодня переписує людські долі, забирає спокій, але водночас народжує нову новітню історію, яку ми зобов’язані зафіксувати. 16 червня 2026-го у рамках програми «День військового кіно» на фестивалі «Миколайчук OPEN» у Чернівцях відбувся особливий показ документального фільму «Готові до спротиву. 107-ма бригада ТрО ЗСУ». Це кіно — не просто хроніка бойових дій, це дзеркало нашої громади, в якому глядач бачить і рідні обличчя.

Історія створення цієї стрічки унікальна, адже її знімали не сторонні спостерігачі, а безпосередні учасники подій. Режисер Олександр Ткачук та журналіст Микола Кобилюк — чернівчани, які з перших днів повномасштабного вторгнення змінили творчі професії на військову форму та встали до лав буковинської тероборони.

Протягом пів року на передових позиціях Донеччини, Харківщини та Сумщини вони фіксували бойові будні своїх побратимів. До професійних кадрів увійшли й унікальні записи з телефонів самих бійців — моменти запеклих боїв, ліквідації ворожої техніки та короткі хвилини фронтового побуту. Стрічка, створена за підтримки «ТРО Медіа» під художнім керівництвом Ахтема Сеітаблаєва, вперше гучно прозвучала навесні 2024 року. Сьогодні, у 2026-му, коли боротьба продовжується, це кіно набуває ще більшої ваги — воно стає безцінним історичним документом.

Найсильніша сторона фільму — це його люди. На екрані немає вигаданих персонажів чи акторів. Там — наші земляки. У залі кіноконцертного залу «Чернівці» панувала особлива, щемка атмосфера. Глядачі, затамувавши подих, впізнавали на великому екрані своїх колег, колишніх учнів, сусідів та друзів.

Буковинська 107-ма бригада ТрО у перші дні великої війни об’єднала людей абсолютно мирних професій: вчителів, науковців, підприємців, митців та громадських діячів. Кожний з цих людей — це окрема історія мужності, яка творилася на наших очах.

Війна триває, і цей фільм нагадує про надвисоку ціну нашої відносної буденності в тилу. Для багатьох родин, які прийшли на показ, ці кадри — можливість бодай на екрані побути поруч зі своїми захисниками. А для когось — це жива пам’ять про побратимів, які навічно залишилися в строю.

Документальний цикл «Готові до спротиву» виконує надважливу місію — він не дозволяє розмити та забути обличчя тих, хто першим закрив собою країну. Олександр Ткачук та творча команда подарували Чернівцям не просто кіно, а національний архів пам’яті про буковинський патріотизм. І поки триває боротьба, такі перегляди потрібні нам усім — щоб пам’ятати, завдяки кому Чернівці залишаються українськими.

Коли на екрані згасли останні кадри, а в залі спалахнуло світло, стримати емоції було вже неможливо. Оплески переросли у щирі слова подяки, які глядачі висловлювали присутнім у залі військовослужбовцям. Це була мить неймовірного єднання тих, хто тримає фронт, і тих, задля кого його тримають.

На згадку про цей особливий вечір присутні зробили спільне фото — глядачі пліч-о-пліч із нашими захисниками. А вже за хвилину у кадрі залишилися тільки вони — наші воїни. Дивлячись на них, відчуваєш неймовірну гордість за Буковинський край, який виростив таких відважних синів і доньок.

Ми не знаємо достеменно, як складуться долі кожного з героїв цього фільму завтра, адже жорстока війна триває щохвилини. Проте ми точно знаємо одне: їхній подвиг уже вписано в історію золотими літерами. Ми залишаємо кінозал із безмежною шаною у серці, непохитною вірою в кожного українського солдата та світлою надією на нашу спільну Перемогу.

Дякуємо вам, рідні, за кожен новий день. Повертайтеся живими!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Обличчя буковинського спротиву: у Чернівцях показали літопис 107-ї бригади ТрО спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича…

sporynina — Thu, 14 May 2026 15:24:47 +0000

13 травня 2026-го у просторі Гончаренко центру Чернівці відбулося чергове засідання мистецького клубу «Брама», присвячене 190-річному ювілею легендарного Сидора Воробкевича, письменника, композитора, педагога, священника та однієї з найважливіших постатей української культури Буковини. Подія зібрала чернівчан, які разом із дослідниками спробували зазирнути поза сторінки звичних підручників, аби відкрити для себе нові грані його постаті. Зустріч дозволила відійти від шаблонів офіційних життєписів і почути історію Сидора Воробкевича через призму маловідомих архівних деталей.

Головним спікером цього вечора став Олександр Попович — кандидат філологічних наук та доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Олександр Орестович є провідним дослідником літературного процесу на Буковині другої половини XIX століття. Модерував зустріч письменник Максим Дупешко. Разом вони розгорнули розмову про найближче оточення Сидора Воробкевича, його соратників та друзів. Історія Чернівців XIX століття — це не застигле минуле, а культурний контекст, у якому вирувало справжнє життя з його труднощами, романтикою, пристрастями, втратами і здобутками.

Зустріч відбувалася у непростій атмосфері — під час розмови кілька разів лунала повітряна тривога. Сирени вривалися у розповідь про Буковину ХІХ століття, про поезію, музику, духовне життя краю. Але, можливо, саме це особливо гостро нагадувало: культура — не щось «додаткове» у час війни, а те, що допомагає втримувати пам’ять, тяглість і відчуття власного коріння.

Особливу увагу приділили життєвому шляху Сидора Воробкевича — тому, де він навчався, які заклади закінчив, як захопився музикою та формував свій творчий світогляд. Говорили і про походження письменника, в якому поєднувалися українські та румунські корені. Водночас під час зустрічі неодноразово наголошували: Сидір Воробкевич — не просто письменник Буковини, а саме український письменник, який працював для розвитку української культури, мови та літератури. Учасники зустрічі говорили не лише про Сидора Воробкевича, а й про ціле покоління буковинської інтелігенції і їхній вплив на формування культурного середовища Буковини. Також згадували і постаті Юрія Федьковича, Осипа Маковея, Євгена Гакмана, Григорія Воробкевича, Франца Кренна, Васіле Александрі, Богдана Дідицького, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, скрипаля Миколу з Сучави, Ференца Ліста, Якова Головацького, Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича…

Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг. Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Фото С. Воробкевича (В кн.: Данило Млака. Над Прутом. – Льв., 1901 р.) З сайту МИСЛЕНЕ ДРЕВО.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Писання Осипа Юрія Федьковича : [в 4 т.] / О. Ю. Федькович. – 1-ше повне і критичне вид. – Львів : З друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1902 – 1910. ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА “УКРАЇНІКА”

Однією з тем зустрічі стала постать Юрія Федьковича як людини значно ширшої за звичний образ письменника . Під час розмови мене зацікавив його великий трактат «Гороскопія», написаний німецькою мовою, а також про те, чому Осип Маковей свого часу відмовився перекладати й публікувати цей текст. Як пояснив Олександр Попович, сучасники далеко не завжди розуміли зацікавлення Федьковича астрономією та астрологією. Не поділяв цього повною мірою і Сидір Воробкевич — зокрема через свій духовний сан і церковне середовище. Водночас сам Федькович постає майже феноменальною постаттю для свого часу. Він близько десяти років служив офіцером в Італії, володів знаннями з креслення й топографії, орієнтувався в астрономічних вимірах, знав зоряне небо, читав праці відомих астрономів. Усе це формувало його як мислителя набагато ширшого масштабу, ніж це зазвичай подається у шкільному курсі літератури. За словами Поповича, Осип Маковей, можливо, навіть намагався уберегти Федьковича від нерозуміння суспільства, адже багато людей того часу мислили зовсім іншими категоріями. Свого роду захист репутації від суспільного нерозуміння.

Незгасний романтизм і глибоке відчуття людської душі спонукали Сидора Воробкевича і до створення масштабних драматичних творів. Його п’єси, серед яких історичні драми та побутові комедії, свого часу тримали в напрузі чернівецького глядача і активно ставилися на театральних сценах. Олександр Попович зауважив, що Воробкевич-драматург не просто писав тексти для сцени — він переносив туди живі пристрасті, буковинські характери та щирі емоції.

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

Дякую Олександрові Поповичу за надзвичайно глибоку, теплу й змістовну розмову про Сидора Воробкевича — священника, письменника, композитора, романтика й людину непростої долі, яка свідомо обрала українське слово та українську культуру. А Максимові Дупешку — за атмосферу зустрічі, уважну модерацію та простір для справжньої розмови про Буковину, літературу й пам’ять. І за фрагмент сучасного виконання пісні «Заграй ми, цигане старий» (слова і музика Сидора Воробкевича).

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

29.04.2018

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4, і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

29.04.2028

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

29.04.2018

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сидір Воробкевич: музика як молитва

sporynina — Thu, 05 Mar 2026 13:43:20 +0000

Просвітницько-мистецька зустріч у Чернівецькому художньому музеї відкрила багатогранний світ одного з найяскравіших діячів Буковини — письменника, композитора, педагога і православного священника.

Цього вечора звучала музика, яка більше нагадувала молитву. Тут говорили про постать Сидора Воробкевича — людину, що в ХІХ столітті поєднала духовне служіння, науку і мистецтво.

4 березня 2026 року в Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася просвітницько-мистецька зустріч «Музика як молитва» в межах виставки «Універсум Воробкевича». Це був не просто музейний захід — це була спроба побачити Сидора Воробкевича як цілісну постать: священника, науковця, композитора, педагога і творця культурного простору Буковини. Цьогоріч минає 190 років від дня народження митця, який у ХІХ столітті значною мірою формував духовне й національне життя краю.

Лариса Карущак, завідувачка відділу науково-освітньої роботи музею, куратор проєкту і Ярина Вишпінська, доцентка кафедри музики, кандидатка педагогічних наук Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, викладачка регентського відділення Чернівецька духовна семінарія імені митрополита Євгенія Гакмана

Вільно володів українською, німецькою, румунською, латинською, знав церковнослов’янську — був справжнім інтелектуалом європейського типу. Повернувшись на Буковину, став професором теології, викладав, укладав підручники, досліджував фольклор, організовував хори, писав поезію й музику.

Під час зустрічі неодноразово звучало ім’я митрополита Євгена Гакмана, духовного провідника Буковини, з яким пов’язане утвердження православної традиції в краї. Саме в цій традиції формувався і служив Воробкевич. Для нього музика була не розвагою, а молитвою, способом очищення й єднання громади. Преосвященний владика Феогност підкреслив важливість духовно-просвітницької місії митця та його прикладу для сучасних поколінь.

Прозвучала грунтовна доповідь Ярини Вишпінської про музично-педагогічну діяльність митця. Студенти виконали його духовні твори.

У виконанні хору викладачів і студентів семінарії прозвучав церковно-літургійний піснеспів «Святий Боже».

…Святий Боже,

Святий Кріпкий,

Святий Безсмертний,

Помилуй нас.

Слава Отцю і Сину,

І Святому Духові

І нині, і повсяк час,

І навіки вічні,

Амінь!

Проректор семінарії протоієрей Ігор Луцан висловивши щиру вдячність Ярини Вишпінській за високий рівень організації заходу та плідну співпрацю.

Народний артист України Іван Дерда виконав «Заграй ми, цигане старий» та «Рідна мово». І ці твори раптом перестали бути сторінками з підручника, вони стали живим голосом ХІХ століття.

Колекціонер Юрій Мисько розповів про експонати з приватної збірки та виконав пісню на вірш Воробкевича «Над Прутом».

Вірш «Мово рідна, слово рідне…», написаний під псевдонімом Данило Млака, став програмним текстом української культури. Уже за життя автора він набув пісенного звучання й широкої популярності.

Тетяна Місько, завідувачка відділу краєзнавства Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка, представила раритетні видання – проповіді, повчання, підручники з музики.

Леся Щербанюк, науковиця-краєзнавиця, звернула увагу на пам’ятник Сидору Воробкевичу біля ЧНУ ім. Юрія Федьковича. Туристи, дивлячись на монумент, часто прагнуть потерти йому ніс “на щастя”. Але, можливо, варто торкатися книги, яку він тримає в руках… Книга – як символ просвітительства. Книга – як духовна зброя.

Показували старі видання творів Сидора Воробкевича, звучав спів — і здавалося, що через музику та слово він знову повертається до нас. Згадували і про історію з пам’ятником. Час ніби все розставив на свої місця, але легкий осад у серці все ж залишився.

Воробкевич умів поєднати віру і європейську освіченість, народну пісню і богословську глибину, любов до Шевченкового слова і вірність православній традиції. Воробкевич глибоко шанував Тараса Шевченка, відчував силу його слова й національного духу. Недарма його пісня «Рідна мово» й сьогодні звучить актуально. У час, коли українська ідентичність на Буковині потребувала захисту, він підтримував її словом, нотою, книгою.

Музика як молитва – це не метафора. Це формула життя Сидора Воробкевича.

І, можливо, саме сьогодні, коли знову доводиться боронити свою культуру й ідентичність, досвід Сидора Воробкевича звучить особливо переконливо — тихо, але незламно.

Особлива моя вдячність Ларисі Карущак, куратору виставки. І щиро дякую всім організаторам, науковцям, виконавцям, духовенству та працівникам музею за подію, яка доводить: Воробкевич у Чернівцях – не формальність, а жива присутність.

Запис Сидір Воробкевич: музика як молитва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Хроніки буковинського житія XIX століття за архівами

Людмила — Sat, 28 Feb 2026 07:22:07 +0000

Як краян визнали найціннішим скарбом Буковини

Частина друга

Оце тобі Жучка!
Околиці великих міст за всіх часів славилися неадекватністю їхніх мешканців, себто особливими схильностями, що різнили їх від решти люду. У Чернівцях свого часу лиху славу зажили Калічанка та Гореча, куди не радили совати носа корінним мешканцям міста. Хоч не відставала від них і лівобережна Жучка. Наприклад, справа №18096 від 1899 року присвячена тендітному листуванню дирекції православного фонду Буковини з будівельним відділом повітової адміністрації стосовно необхідності відгородження від села неприступним парканом водоохоронних берегоукріплювальних вербових насаджень уздовж Прута.
Наївні попи! Відгородити від кого? Від несамовитих злодійкуватих жучківчан, а може, точніше – жучкарів?! Через бідність вони пустять на дрова все – і хмиз разом з парканом!
А задля збереження сільської пасторальної атмосфери Чернівецьке повітове управління вимагало посилення жандармської охорони та призначення спеціальних поліційних патрулів у селі через регулярні пограбування – і своїми, і зайдами. Колорит а ля Жучка!

Чернівецький андеграунд: намагання вижити
Народні забави та дозвілля тоді були невибагливими. Бо епоха щонедільних велелюдних страт на ватрі, через повішення чи відтяті голови на міській площі відійшли у далеку історію. Шукали інше, безболісне та цивілізованіше. Та влада дотягнула і до цього свою жорстку руку.
Про таке свідчити міг би чернівчанин Деметро Рус, який від 1.05.1888-го до 27.09.1892-го оббивав пороги Чернівецького міського магістрату та – о Боже! – самого Міністерства внутрішніх справ цілої Австро-Угорської імперії з найнижчим проханням: видати йому дозвіл (ліцензію) на жебрацтво з шарманкою. Як бачимо, неборакові Деметрові «відшарманили» знатно аж на 5 років! Його колег за невибагливою професією Йозефа Мундша, Зураха Оєйша з товаришами мордували менше – лише від 14.12.1905-го до 26.01.1907-го.
Суворо поставилася найвища влада і до поводирів ведмедів. Міністерство внутрішніх справ спустило Галиційському намісництву та повітовим управлінням Буковини циркуляр 12.11.–13.12.1890 р. з найсуворішою забороною в’їзду до імперії таких підозрілих осіб. Мотивація невідома. На нашу думку, якщо сп’янілого та розлюченого цигана-неадеквата ще можна якось вгамувати палицею, то з його ведмедем такі хохми не проходять.
Украй дівочо-невинно виглядає проступок шинкаря Янкеля Готфрида, який без дозволу влади 1868 року влаштував у власному (!) закладі вечірку з танцями. І був оштрафований за це Чернівецьким магістратом. Ось так!

Міжнародні скандали?..
Дуже цікавою для аналізу є справа №12850, листування за якою тривало від 17.02.1917 до 7.12.1917-го. Аргентинський підданий Ахим Мозес Сринкільштейн, який в розпал світової бійні якимсь чудом об’явився на Буковині, подав скаргу до Чернівецької дирекції поліції на державного службовця, такого собі пана Улича, за образу в його, Сринкільштейна, особі цілої аргентинської нації. Таки зіграла свою роль гаряча латиноамериканська кров!
Хоч розбиратися в цьому слід акуратно. До серпня 1917 року Чернівці були під російською окупацією, тож Улич мав бути російським чиновником. То він із повним росіянським розумінням – і головне – тактом щиросердно та емоційно міг послати національно вразливого аргентинця Ахима Мозеса усім відомими напрямком. Зауважте, що закривали справу вже австрійські чиновники, дещо стримані у демонстрації своїх почуттів. А куди подівся злодюга Улич? Аргентина ж так і не спромоглася достеменно збагнути, кому слід оголошувати війну за кровну образу свого співвітчизника…

Ласий шматочок – для магістрату
Підриємливі чернівецькі євреї за всіх часів винаходили будь-які можливості для розвитку власного гешефту. Оренда ж завжди була вигідним джерелом отримання прибутку. Одне слово, у 1844–1855 роках чернівецькій магістрат щосили відбивався від навдивовижу наполегливих у своїх домаганнях Ізраїля Вальштейна та Бруно Теплера. Пани ці горіли бажанням узяти в оренду міську лазню чи там міський парк, себто зовсім ще юний Фольксгартен. Останній привертав більшу увагу, адже, крім самого парку, там була купальня (курсалон). З цього скарбу потенційні орендарі й мусили вичавлювати омріяний прибуток. Та одинадцятирічне листування не дало жодного результату: міська влада резонно вирішила не розтринькувати господарство і залишати прибутки собі. Ой-вей, повний облом!

Буковина дорогоцінна
Земля Буковини буквально нашпигована цінностями. Різне бувало. Тут археологи відкопували давні матеріальні раритети. Біля Селятина, скажімо, виявили скарб давньоримської доби й Дакії. За австрійців 1849 року в громаді Боянчук місцевим мешканцям Дорі Михайлюк та Петру Косовану пощастило знайти скарб старовинних монет. Знайти пощастило, а ось приховати знахідку – не надто. Довелося віддати державі.
А 1860 року тривало активне листування між Заставнівським повітовим управлінням і державним австрійським казначейством про знахідку мешканцем громади Кулівці Ілляшем Гаманом давніх монет. Ілляша похвалили, але монети все ж відібрали. Не його це справи – колекціонувати злато-срібло!
А вже найрадикальнішім кроком австрійської влади стала вказівка, надана Міністерству внутрішніх справ від 1-12.12.1873 року, в якій ішлося про те, що воно, себто міністерство, має запобігти еміграції селян з Буковини до Америки. Ось яким був найцінніший скарб Буковини! Без нього край залишився би пусткою…

Віталій Коржик, краєзнавець

Запис Хроніки буковинського житія XIX століття за архівами спершу з'явиться на Медіа-Версії.