Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЗУНР – ЗГАСЛА ЗІРКА (частина 19)

Сто років тому на європейському небосхилі на місці загиблої Австро-Угорщини яскраво засяяли нові зірки: відроджена Польща, щойно створені Чехословаччина і Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (від 1929-го – Югославія), окремі Австрія та Угорщина. В цьому сузірї зявилася й така зірка, як Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Вона спалахнула не менш яскраво, ніж її сусідки, проте, на відміну від них, невдовзі згасла. Дотепер українці дискутують про причини її поразки. Спробуємо й ми розібратися в них.

 

Українці в Австро-Угорщині

Австро-Угорщина була державою, створеною з різних шматків. У різні епохи різні українські землі дісталися угорцям і австрійцям, і у складі двоєдиної монархії мали різний статус. Найбільша з них під назвою Королівство Галичини і Лодомерії штучно об’єднувала Східну Галичину з переважно українським населенням і Західну, де переважали поляки. Поруч було Герцогство Буковина, північ якого компактно населяли українці, а південь – румуни. Від цих провінцій Карпати відокремлювали землі, де більшість населення складали закарпатські українці. Розбиті на сім звичайних адміністративно-територіальних одиниць під назвою «комітати» (українці називали їх «жупами»), вони перебували під владою Угорського королівства. Населення деяких комітатів було етнозмішаним –  українсько-угорським чи українсько-словацьким.

В австрійській частині монархії українці мали більше прав, ніж в угорській. Аж до розпаду Австро-Угорщини 1918 року в офіційних документах українців називали застарілим етнічним іменем «русини». Панівні позиції в Галичині посідали польські пани, на Буковині – румунські поміщики. Ця верхівка намагалася денаціоналізувати українців, але наштовхувалася на опір. Австрійці не забороняли використовувати етнічне ім’я «українець», у системі початкової і навіть середньої освіти використовувалася й українська мова. Правда, українці не мали свого університету, та у Львівському й Чернівецькому університетах окремі кафедри послуговувалися українською. У виборних органах – від місцевих до центральних – українці мали політичні партії й представництва.

На початку ХХ ст. громадсько-політичне життя цієї великої етнічної спільноти було дуже активним. Швидко зростав освітній рівень, з’являлося все більше людей із вищою освітою. Раніше українці ставали переважно богословами чи вчителями, та згодом популярності набули професії юриста, лікаря, інженера. Були вже  свої науковці – від фізиків до філологів. В освіченій частині української громади поширювалася ідея об’єднання українських земель Австро-Угорщини в єдиний коронний край з автономними правами.

В Угорському королівстві ситуація була іншою. Влада робили все, щоби туди не проникало етнічне ім’я «українець», і навіть «русинів» намагалися замінити на «угро-русів» та не допускали тісних контактів закарпатських українців із галицькими та буковинськими. Будапешт спрощував процеси асиміляції, перетворюючи нащадків давньої Русі на угорців.  Насильницька мадяризація дала свої плоди: освічена частина закарпатських українців часто переходила на угорські позиції й змінювала національність.

 

Не чіплятися за старе!

Під час І світової війни загострилися міжнаціональні конфлікти, а в Австро-Угорщині вони досягли критичної маси. Монархія війну програла, її подальша доля виглядала сумно. Намагаючись зберегти єдину державу, імператор Карл видав 16 жовтня 1918 р. маніфест про перетворення Австро-Угорщини на федеративну державу. Лідери західних українців відстоювали таку ідею раніше, тож офіційний Відень з нею дуже запізнився. У різних землях монархії повним ходом точилася національно-визвольна боротьба, підтримувана Антантою. Йшлося вже не про збереження старого в новій обгортці, а про створення нових держав. 

Українці опинилися у складному становищі. Поляки свою боротьбу вели дуже активно й для успіху мали серйозні сили. У складі австро-угорської армії билися добровольчі польські бригади, створені відомим політиком Юзефом Пілсудським. Частина польських легіонерів під час битви під Раранчею (нині – буковинські Рідківці) перейшла на російський бік, їх переправили до Франції. Разом з поляками-емігрантами вони склали у цій країні кістяк цілої армії, яку очолив генерал Юзеф Галлер та озброїли французи.

Росіяни, зі свого боку, сформували польський корпус під командуванням генерала Довбор-Мусьницького. Вони хотіли об’єднати польські землі під владою свого царя. Була польська військова частина і у складі німецької армії. Тож держава поляків ще не встигла відродитися, а в неї вже були чималі збройні сили.

А що мали західні українці? Тут ситуація була набагато гіршою. Офіційний Відень і польська верхівка Галичини все зробили, щоб українці не могли створити могутній зародок власної армії. Їм дозволили сформували лише легіон Українських Січових Стрільців – фактично піхотний полк.

Сотні тисяч західних українців, мобілізованих до цісарсько-королівської армії, опинилися на фронті переважно далеко від Батьківщині. У Галичині залишалися резервні частини, в яких значна кількість офіцерів і унтер-офіцерів були поляками. Сил було небагато, а рішення треба було приймати швидко, доки існувала можливість для цього. Тож 18 жовтня 1918 р. політичні та церковні лідери українців Галичини та Буковини створили у Львові Українську Національну Раду, яку очолив Євген Петрушевич. Українці діяли у рамках австрійського законодавства, не порушуючи законів і принципів імператорського маніфесту. 19 жовтня вони проголосили утворення своєї держави, та ніде не записали, що не хочуть остаточно розірвати з Австро-Угорщиною і не розглядатимуть можливість приєднатися до тієї федерації, про яку йшлося у маніфесті. Тут бажання діяти в межах старих законів зіграло проти них. Поляки ж тоді вели мову про відродження незалежної Польщі, і це прагнення повністю підтримала Антанта. Чіпляючись за старе, західні українці програли польським суперникам.

 

Створення ЗУНР

Лише 1 листопада Українська Національна Рада змусила австрійського намісника Галичини Карла фон Гуйна передати їй владу в краї. Через тиждень нова держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Від першого дня свого існування вона мусила відбивати  напади озброєних поляків, які намагалися взяти Львів під свій контроль. 21 листопада їм це вдалося, і західноукраїнською тимчасовою столицею стали спочатку Тернопіль, потім Станіслав. 

Від 13 листопада в ЗУНР діяв тимчасовий Основний закон, який окреслював територію цієї держави українськими етнічними землями Галичини, Буковини й Закарпаття. Проте українську владу вдалося встановити лише на Східній Галичині. Планувалося провести у червні 1919-го вибори до парламенту, а до того тимчасово мав керувати Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. Він мав складатися з 226 депутатів, із яких 33 мали представляти галицьких поляків, 27 – євреїв і 6 – німців. 

Українці навіть розглядали варіант утворення єврейської національно-територіальної автономії у складі ЗУНР із головним містом Броди. В Австрійській імперії євреїв не вважали окремою національністю, натомість ЗУНР визнала за ними весь комплекс національних прав, прийнятий у тогочасних демократичних державах.

Західноукраїнська держава для самозахисту створила збройні сили – Українську Галицьку Армію (УГА). Досить швидко вона стала цілком боєздатною і вступила в бої з польськими збройними силами. Антанта допомагала полякам, а  ЗУНР вела перемовини з Українською Народною Республікою (УНР) про об’єднання зусиль у боротьбі зі спільними ворогами. Зі Сходу почала надходити допомога. Правда, УГА мала австрійську зброю, а армія УНР – російську. Відтак УГА не могла отримувати боєприпаси з Наддніпрянської України: російські набої та снаряди не підходили до австрійських гвинтівок і гармат. А старі австрійські запаси в умовах війни швидко вичерпалися.

 

Від ЗУНР до ЗО УНР

Переговори ЗУНР і УНР про об’єднання завершилися успішно, і 22 січня 1919 року в Києві був урочисто оголошений Акт Злуки, за яким обидві держави об’єднувалися в єдину УНР. Західні українці мали в ній широкі автономні права, їхня територія отримала назву Західноукраїнська область Української Народної Республіки (ЗО УНР). Насправді кожна держава зберегла свій державний апарат і збройні сили. Втім, з Наддніпрянщини в УГА надіслали кількох вищих офіцерів. У грудні 1918-го командування УГА передали генералу Михайлу Омеляновичу-Павленку, який ще до війни закінчив російську Академію Генерального Штабу. Він реорганізував армію, утворивши в її складі стрілецькі корпуси та бригади. До лютого 1919-го УГА відкинула противника й узяла Львів в облогу. Та лише героїзму бійців було замало: за спиною поляків стояла переможна Антанта, яка постачала їм найкращу військову техніку, надсилала досвідчених фахівців військової справи.

А серед командирів УГА була певна кількість колишніх офіцерів цісарсько-королівської та кайзерівської армій – австрійців і німців. Були й офіцери колишньої Російської Імператорської армії різного етнічного походження. У складі УГА мужньо бився Єврейський ударний курінь під своїм національним прапором. Його сформували тернопільські євреї після того, як озброєні поляки, захопивши Львів, влаштували там жахливий єврейський погром. Цей батальйон складався здебільшого з фронтовиків – солдатів та унтер-офіцерів колишньої австро-угорської армії, ними командував поручник Ляйнберг.

 

Військові змагання ЗУНР із польськими силами

У квітні 1919-го з Франції до Польщі перекинули армію Юзефа Галлера, яку поляки обіцяли використовувати лише проти більшовиків. Проте грубо порушили обіцянку й кинули війська проти українців. У складі цієї армії були й французькі офіцери, зокрема капітан Шарль де Голль, майбутній президент і національний герой Франції. Армія Галлера різко змінила ситуацію на фронті, українці мусили відступати перед прекрасно озброєними свіжими військами противника. У цей складний час УГА очолив випускник російської Академії Генштабу  Олександр Греків – колишній військовий міністр УНР, генерал-поручник. Він підготував і провів блискучу операцію, що увійшла в історію як «Чортківська офензива (наступ)». Попри серйозні втрати особового складу, нестачу боєприпасів і падіння бойового духу галичан, він зробив майже неможливе: розпочав швидкий наступ і визволення українських територій, уже зайнятих противником.

УГА просувалася у напрямку Бучача, де були зосереджені великі склади патронів і снарядів, необхідних українцям. Щоби пробитися до них, українські жандарми вилучали патрони в тих, хто не брав участі у бойових діях, і відправляли боєприпаси на фронт. На жаль, противник розгадав мету українців і підірвав склади, залишивши УГА без боєприпасів. Саме це нині робить російська агентура, підриваючи українські арсенали… Чортківська офензива розпочалася 8 червня і через двадцять днів завершилася відступом. Армія відкочувалася до Збруча, де проходила межа з УНР. Поляки розраховували оточити галичан і цілком розгромити їх на березі прикордонної річки, та корпуси УГА почали переправу через Збруч, оборону якої забезпечували добровольці. Їм передали залишки патронів і кулемети, і герої стояли до останнього. Упродовж тривалого часу замовчувався цей важливий історичний факт, тож мало українців нині знають, що своїми грудьми відступ УГА прикрили добровольці з Єврейського ударного куреня. Коли в них закінчилися набої, бійці пішли у штикову атаку. Цього польські жовніри не очікували! Під прапором із блакитною шестикутною зіркою Давида на них неслися вояки східної зовнішності з криком «Шма, Ісроель!» («Слухай Ізраїлю!»). Самі поляки потім згадували, що від цього видовища вони відчули справжній жах і в паніці побігли назад. А українські євреї, відігнавши противника, організовано переправилися через Збруч туди, куди ще 16-18 липня 1918 р. відійшли уряд ЗУНР і частини УГА. У Наддніпрянській Україні їм довелося відчути і смак короткочасних перемог, і гіркоту серйозних поразок. Але це – тема окремої розмови.

 

Чому згасла зірка ЗУНР?

Коли йдеться про поразку ЗУНР, ми звично звинувачуємо в цьому лише зовнішні сили. Хоча це далеко не вся правда. Західні українці швидко створили власну державу і боєздатну армію, чим продемонстрували змогу до ефективного державотворення. Життя у правовій державі, якою була Австро-Угорщина  (незважаючи на її відсталість, порівняно з Францією чи Німеччиною), сприяла виробленню громадянських якостей. Люди вміли брати на себе відповідальність за спільні справи, і це сприяло процесу створення держави. Навіть противники відзначали високу дисциплінованість галичан, їхню ініціативність і гарні організаційні здібності. Натомість мали вони й негативні риси, серед яких – невміння доводити справи до кінця і швидка зміна настроїв. За перших невдач чимало галичан опускали руки, що дуже шкодило спільній справі. Бідою їхньою був брак політиків найвищого ґатунку, здатних до складної дипломатичної гри, яку мала вести нова політична еліта. І вона не скористалася навіть серйозним козирем, який мала. Річ у тім, що в районі Борислава-Дрогобича видобувається карпатська нафта. На початку ХХ ст. Галичина була у числі найбільших нафтодобувних регіонів світу. До її нафти значний інтерес проявляли британці, а галичани не змогли використати це у своїх інтересах. Велика Британія і Франція перемогли у Першій світовій, але встановити гегемонію в Європі прагнули французи, що не влаштовувало британців. На цих суперечностях можна було грати. Приміром, надати британським фірмам концесію на видобуток бориславської нафти, а за це отримати від Лондона підтримку на міжнародній арені. Франція підтримувала Польщу, а Велика Британія могла підтримати ЗУНР, що дозволило би тій зберегти незалежність. На жаль, тодішнім українським політикам такої передбачливості не вистачило.

Ще один несприятливий фактор: об’єднання УНР і ЗУНР проведене поспіхом, без урахування багатьох можливих загроз. Відтак і виявилося воно нетривким. Петлюра пожертвував Галичиною для збереження своєї влади у Наддніпрянщині. Його союз з Пілсудським особливої користі Україні не приніс, а УГА внаслідок цієї зради перейшла на бік Денікіна, далі й Червоної армії.

Звісно, зовнішній фактор виявився визначальним у поразці ЗУНР. Та не слід забувати, що й самі західні українці через нестачу політичного досвіду наробили багато помилок і не  зберегли незалежність. Нині ми повинні врахувати цей сумний досвід. Сучасна Україна має помітну  підтримку міжнародного співтовариства, що дозволяє протистояти російській агресії. Та треба зміцнювати внутрішню єдність, не допускати сепаратизму в жодному з українських регіонів. Противник намагатиметься роздмухувати будь-які регіональні суперечності, щоби розвалити нашу державу. Як це зроблено в Криму і на Донбасі.

Особливу активність антиукраїнські сили проявляють у Закарпатті, шукають можливостей відколоти від України і буковинські та бессарабські райони. Знаходять навіть окремих прибічників якоїсь фантастичної «Рутенії», щоб і тут посіяти зерна сепаратизму. Проте українці усвідомлюють: наша сила – у внутрішній єдності українських земель і нас підтримують ті іноземні держави, які відчувають реальну небезпеку російської агресії. Врахувавши сумний історичний досвід, ми мусимо зберегти власну державу. Тоді українська зірка засяє на європейському небосхилі.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *