Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ПІД ЧУЖИМ КОМАНДУВАННЯМ, ЗА ЧУЖІ ІНТЕРЕСИ: ПОЧАТОК… (частина 16)

Улітку 1914-го міжнародна ситуація загострилася до межі. Великі держави лише шукали приводу для широкомасштабної війни, за допомоги якої намагалися вирішити серйозні проблеми, які накопичилися в їхньому житті. Хоча найбільші суперечності існували між Німеччиною і Великою Британією, привід був знайдений в іншому місці. Так, одним із театрів бойових дій у Великій війні відразу стала територія України, а українцям довелося вбивати один одного у складі чужих армій.

 

Жахлива ціна безвідповідальності

Не лише великі імперії готувалися до війни, мали плани зростання власної території й інші держави. Однією із таких була невелика за площею й кількістю населення балканська країна Сербія. Вона лише в останній третині ХІХ ст. стала цілком незалежною від Османської імперії, а від 1904-го в зовнішній політиці орієнтувалася майже цілком на Росію. У 1912-1913 роках серби були серед переможців двох Балканських воєн і приєднали до себе Косово та значну частину Македонії. Проте апетити сербської верхівки такі надбання лише розпалили. У фантазіях белградських правителів їхня держава мала простягатися від Адріатичного моря до Егейського, і стати гегемоном на Балканах. Головним же ворогом таких планів була Австро-Угорщина, яка сама хотіла панувати на Балканському півострові.

Сербська вояччина, сп’яніла від перемог у Балканських війнах, все ж розуміла, що австро-угорська армія сильніша за їхні збройні сили, тож розраховувала на могутню російську допомогу. Але в самій Росії навіть серед генералітету не було єдиної думки про «необхідність» війни з Австрією, хоча чимало військовиків і політиків виступало за те, щоби долучити до своєї імперії Галичину, Буковину і Карпатську Русь. У Белграді знали про такі настрої, тож вирішили спровокувати війну з Австро-Угорщиною і втягнути у неї Російську імперію. У Белграді хотіли скористатися нагодою, щоби захопити землі південних слов’ян, які входили до складу імперії Габсбургів.

Ще 1878 року австро-угорські війська окупували територію Боснії і Герцеговини, а 1908-го Відень анексував цю провінцію. Її населення складали здебільшого серби, хорвати і слов’яни-мусульмани (босняки). Влітку 1914-го на території Боснії розпочиналися маневри імператорсько-королівської армії, на які приїхав спадкоємець віденського престолу ерц-герцог Франц-Фердинанд. А 28 червня у місті Сараєво його вбив неповнолітній сербський терорист Гаврило Принцип. Виникла гостра міжнародна криза, якою скористалися прибічники війни в різних державах. Під тиском Німеччини австрійський імператор Франц Йосиф 28 липня оголосив війну Сербії. Росія почала мобілізацію до війська, що Німеччина розцінила як загрозу собі, і 1 серпня Берлін оголосив війну росіянам. До 12 серпня вже всі великі держави втягнулися у криваве протистояння. Так розпочалася всесвітня бійня небачених в історії масштабів.

Дотепер чимало західних європейців не приховують своєї нелюбові до сербів, звинувачуючи їх у тому, що саме представники цієї національності спровокували вибух Першої світової війни. Проте тут слід говорити про безвідповідальність багатьох тодішніх політиків різних держав, які не спромоглися правильно спрогнозувати розвиток наступних подій і замість збереження миру сприяли розпалюванню війни.

 

Спалах шовінізму

Війна почалася, та як пояснити простим людям її цілі й примусити їх вбивати один одного? У ХХ столітті вже існувало чимало засобів масової інформації, за допомоги яких формувалися суспільні настрої. Журналісти різних країн кинулися друкувати матеріали, покликані збуджувати ненависть до людей інших національностей, звинувачуючи їх у жахливих злочинах. Так, британські журналісти описували звірства «германських варварів» проти мирного населення Бельгії, особливо акцентуючи на убивствах дітей і знущаннях над беззахисними жінками. Такий метод є дуже ефективним, і його застосовують різні пропагандисти досі – варто згадати нещодавні вигадки російської пропаганди про «розіп’ятого украми-бандерівцями хлопчика у Слов’янську» чи «по-звірячому зґвалтовану ними хвору жінку-епілептичку».

В Австро-Угорщині спершу дісталося місцевим сербам: їх били, ображали, переслідували. А серби мешкали і в австрійській частині єдиної держави, і в угорській. Православні серби в Австрії підлягали юрисдикції митрополита Буковині і Далмації: саме в Північній Далмації компактно проживало сербське населення. Хвиля ненависті до них невдовзі спала, бо сербські полки австро-угорської армії непогано показали себе у боях з армією Сербського королівства. Натомість імперські шовіністи переключилися на західних українців, яких називали русинами, і чимало австрійців та угорців не відрізняли їх від росіян. Але детально про страждання русинів поговоримо пізніше.

У Російській же імперії ненависть скеровували головним чином на все німецьке, якого в житті імперії вистачало. Адже упродовж тривалого часу сюди переселялися мільйони етнічних німців у пошуках землі і роботи, отримуючи тут бажане. Що казати про людей простих – значна частина російської правлячої верхівки мала німецьке коріння. Не лише серед вищих чиновників були такі фігури як Нессельроде, Розен, Штюрмер, Вітте тощо. Чимало генералів, адміралів і офіцерів носили німецькі прізвища. Та й правляча династія Романових після Катерини ІІ (принцеси Софії-Фредеріки-Августи Ангальт-Цербстської) залишалася російською тільки за прізвищем. Сучасні історики вважають, що частка російської крові в імператора Ніколая ІІ складала лише одну сто двадцять шосту, а все інше отримане від німецьких предків. Його дружина не мала й такої мізерної частки, бо її предками були німці й данці. До речі, Велика Британія взагалі мала німецьку династію, яка із початком війни перейменувала себе на «Віндзорську», щоби не спричиняти «зайвих» запитань у своїх підданих.

А в Росії спалах шовінізму підняв хвилю погромів: натовп громив магазини, майстерні, різні заклади, на вивісках яких були німецькі (або схожі на німецькі) прізвища власників. Тоді постраждало чимало євреїв і людей інших національностей, яких п’яні чорносотенці прийняли за німців. Слід зазначити, що німецькими погромами сумно «відзначилася» Москва, а в українських землях такі ексцеси значного поширення не мали. Натомість тут чорносотенці всіляко переслідували свідомих українців, звинувативши їх у «мазепинстві» й зв’язках із «австрійською розвідкою».

 

Санкт-Петербург перетворюється на Петроград

Хвиля антинімецьких настроїв у Росії здіймалася все вище, а столиця імперії і далі носила німецьку назву. Правда, Петро І назвав свою нову столицю не німецькою, а голландською мовою, яку опанував, коли вчився кораблебудування у Голландії. Ця назва звучала трохи інакше: «Санкт-Пітербурх». Згодом її наблизили до німецької вимови, хоча літературною німецькою вона мала би писатися «Санкт-Петерсбург», що означає «місто святого Петра».

Росіяни дуже люблять міфи і легенди, наприклад, про те, що Петро І заснував майбутню столицю на порожньому місці. Як писав Пушкін: «На берегу пустынных волн…». Проте і хвилі там були не «пустинні», і берег раніше заселений. Ще далекого 1300 року шведи на цьому місці збудували фортецю Ландскрона. А 1611 року – фортецю Нієншанц, навпроти якої побудували торгове місто Нієн (тобто Нева) із тисячами мешканців, кам’яними будівлями, двома лютеранськими кірхами. Під час Північної війни з росіянами 1702 року місто спалили, а наступного року Петро заснував тут свою столицю. Будували її тисячі підневільних людей, серед яких значною була частка українських козаків. У ці ж болота кинули й чоловіче населення заснованого шведами ще 1293 року Виборга, коли 1710-го Петро І приєднав це місто («споконвічне російське», на думку сучасних росіян) до своєї імперії.

І от столиця імперії, збудована на кістках людей різних національностей, 18 (31) серпня 1914 року була перейменована на Петроград. Замість святого Петра вона отримала ім’я царя, якого  росіяни-старообрядці вважали «антихристом» через його розбещений спосіб життя і переслідування «розкольників». Та й чимало вірних Російської православної церкви, які знали про розгнуздане пияцтво, розпусту і бісексуальні уподобання імператора, ставилися до нього дуже критично. Перейменування міста на Петроград фактично відкрило шлях для наступних його перейменувань: вже за десять років воно стало Ленінградом.

 

Чужа війна вимагає української крові

Від перших днів війни бойові дії розгорнулися на українських землях. Кордон між Австро-Угорщиною і Російською імперією проходив головним чином по річках: Галичина відділена від Поділля Збручем, а Буковина частково Дністром. Проте був кордон і на суходолі: місто Новоселиця, наприклад, поділялося на російську та австрійську частини. Село Онут сучасного Заставнівського району також поділялося невеличким потічком на дві частини, які перебували в різних імперіях. Тож односельчани, навіть близькі родичі опинилися у різних арміях і мусили стріляти один в одного.

За часи Першої світової війни в Росії було мобілізовано до війська майже 15 мільйонів чоловік і серед них – дуже багато українців. У Австро-Угорщині українців проживало значно менше, ніж в імперії Романових, тож і в цісарсько-королівському війську їхній відсоток був менший, ніж у російській імператорській армії. Спеціальних військових частин лише з українців до цієї війни не створювали ні в одній, ні в іншій армії. Австрійські полки формувалися за територіальною ознакою, і якщо в деяких з них переважали рядові солдати-українці, то унтер-офіцерами та офіцерами були головним чином або німецькомовні австрійці, або поляки. Військова служба у чужій армії не мала особливоі популярності в галичан і буковинців, тож здобувати офіцерські звання вони не надто поспішали. Правда, отримавши вищу освіту, українці мали право пройти спеціальне навчання, здати іспити і стати офіцерами. Таких було значно менше, ніж серед поляків або чехів. Генеральські чи адміральські звання в Австро-Угорщині отримали з українців узагалі одиниці.

Натомість в російській армії було чимало офіцерів і генералів з числа етнічних українців, здебільшого русифіковані особи, а свідомі українці серед офіцерів, як правило, лише ті, хто отримавши пристойну освіту, набував і перше офіцерське звання. Хоча були й винятки, які проявилися пізніше. А поки російська та австро-угорська армії вступили в бої, що розгорнулися на українській землі, і від яких відразу почали страждати не лише солдати, але й мирні люди. Та про це – наступного разу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *