Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: НАПЕРЕДОДНІ ВЕЛИКИХ ПОТРЯСІНЬ (частина 15)

Початок ХХ століття на нашій планеті видався тривожним. Великі імперії до цього часу вже захопили майже все, що можна було захопити, і готувалися до переділу поділеного світу.Бо іІмперія повинна зростати, інакше вона починає гнити й задихатися у власних суперечностях. Українські ж землі були поділені між імперіями Романових і Габсбургів, далеко не найпередовішими країнами тогочасного світу. Російські імперіалісти зазіхали на чужі землі: вони давно прагнули відхопити в Османської імперії Босфор і Дарданелли, щоби мати безперешкодний доступ до Середземного моря, а в австрійців планували відібрати Галичину, Буковину і Закарпаття, називаючи це «збиранням руських земель». Натомість Австро-Угорщина планувала відтяти в Російської імперії як мінімум Поділля і Волинь за якимсь «історичним правом». Над українцями нависла примара війни чужих сил за українські землі.

 

«Прекрасна епоха» добігала кінця

Російсько-австрійські суперечності були лише фрагментом значно масштабніших протистоянь  провідних держав тогочасного світу. Німеччина намагалася перехопити у Великої Британії титул «королеви морів», Франція готувалася помститися німцям за свою ганебну поразку у франко-прусській війні 1870-1871 років. Готуючись до великої війни, могутні держави утворювали військові союзи. Велика Британія, Франція і Росія утворили Антанту, а Німеччина, Австро-Угорщина й Італія – Троїстий союз. Згодом Італія долучилася до Антанти, натомість її місце зайняла Туреччина.

Ці держави переозброювалися, будували нові залізниці, щоби швидко перекидати війська туди, де вони будуть потрібними. Для побудови залізниць потрібні були великі кошти, і Росія отримала від Франції та Британії значні кредити, які надали поштовх швидкому економічному розвиткові країни. На очах змінювалася й уся Європа: розвивалися промисловість і сільське господарство, зростав життєвий рівень мешканців розвинутих країн. Уже після страшної світової війни 1914-1918 рр. європейці назвали цей період швидкого росту «прекрасною епохою».

А в сучасній Росії нинішня правляча верхівка заявляла, що ідеалом для неї є «Російська імперія часів Ніколая ІІ», і саме такий ідеал путінська кліка хоче побудувати. Ці «пітерські хлопці з підворіття» – колишня ленінградська шпана – дуже погано знають історію. Адже їхній «ідеал» виник через отримання західних кредитів і широке використання західних технологій, найпередовіших тоді. Проте сучасна Росія, внаслідок своєї агресивної політики, опинилася під дією західних санкцій, які відрізали їй і зарубіжне кредитування, і використання сучасних іноземних технологій. Тож  від епохи останнього російського царя залишаються росіянам хіба що плетені з лика лапті, балалайки й бородаті попи на кожному кроці… Та й власний розвиток Росії століття тому забезпечували реформи, стимульовані революцією 1905-1907 років, а нині там у зародку притлумлюються будь-які спроби позитивних змін, натомсть розхвалюється «стабільність», яка насправді є гниттям і стагнацією. Ненависть до революцій путінські пропагандисти вбивають у голови рядових громадян, лякаючи росіян гіпотетичним «Майданом».

 

Розділена Україна прокидається

А світ на початку ХХ ст. ще не знав, які жахливі випробування чекають невдовзі на нього. Швидко розвивалися наука і культура, люди раділи життю, проте не всі і не всюди. Багатьом українським селянам доводилося сутужно – як під Романовими, так і під Габсбургами. Видатний німецькомовний письменник Карл Еміль Францоз (1848-1904), уродженець Чорткова на Тернопільщині, який здобув освіту у Чернівцях, дуже добре знав життя західноукраїнського селянства. Він писав, що західні українці були найбільш безправним народом Габсбурзькій імперії, і щиро співчував їхній долі. Польське панство і австрійське чиновництво користувалися всіма привілеями, а нещасних селян давили податками і мучили малоземеллям. Захиститися вони тривалий час не могли через масову неписьменність і відсутність власних громадсько-політичних організацій. Досить сказати, що у Відні від 1871 до 1918 року існувало міністерство у справах Галичини, яким завжди керували лише поляки, хоча у Східній Галичині саме українці складали переважну більшість населення. Втім, і західні українці наприкінці ХІХ ст. не залишилися поза процесами розвитку, тож у їхньому середовищі зростало розуміння власних прав і здобувався досвід їхнього відстоювання в умовах дієвого парламентаризму. Галичани й буковинці масово прокинулися до політичного життя раніше наддніпрянців через обставини, які в Австрії були більш сприятливими, ніж у Росії.

 

Український національний рух в Австро-Угорщині

У двоєдиній монархії розвивалася система освіти, створювалися школи і в українських селах. Від 1892 року в Галичині та на Буковині у русинських (русини стара етнічна назва українців – авт.) школах запроваджено народну мову із фонетичним правописом, що значно спростило навчання дітей. Це була перемога «народовців» над «москвофілами», які відстоювали архаїчний правопис, взятий з церковнослов’янщини. Підростало нове покоління українських селян, які вміли читати і писати, для них  «Просвіта» відкривала читальні. Селяни почали цікавитися громадсько-політичним життям, читати пресу. Освічена частина українського суспільства вже створювала власні організації і навіть політичні партії. Представники цих партій перемагали на виборах і входили до складу крайових парламентів Галичини і Буковини, а також ставали депутатами австрійського парламенту.

У середовищі українців Австро-Угорщини йшла запекла боротьба між «народовцями», що виступали з позицій австрійського лоялізму, і москвофілами, орієнтованими на царську Росію. Загострення ситуації в світі позначалося і на цій боротьбі. Царизм надавав всебічну допомогу галицьким і буковинським москвофілам, розраховуючи використати їх у разі війни з Австро-Угорщиною для нанесення удару в спину австрійцям. Натомість австрійські спецслужби підтримували українських націоналістів у Російській імперії, щоб з їхньою допомогою розкладати у випадку війни російський тил.

Знову українцям відводилася роль провідників чужих інтересів. Проте на початку ХХ ст. політичний рівень українського суспільства зріс настільки, що серед його найактивнішої частини зародилася і швидко розвивалася ідея боротьби за самостійну Українську державу. Її задумували як об’єднання всіх українських земель – Наддніпрянщини, Галичини, Буковини, Підкарпатської Русі. Звісно, прибічники створення незалежної України розуміли, що за неї доведеться поборотися із напруженням усіх сил.

 

Початок січового руху

Для успіху цієї боротьби потрібна була власна збройна сила. Її зародок виник 1900 року, коли доктор Кирило Трильовський у селі Завалля Снятинського повіту Галичини заснував перше спортивно-пожежне товариство “Січ”. Невдовзі ціла мережа “Січей” виникла у місцях компактного проживання західних українців. Молодь у них вчилася армійській дисципліні, здобувала добру фізичну і психологічну підготовку. А у березні 1913 р. було створено вже справді військове товариство «Січових Стрільців», зразком для якого стало польське товариство «Стшельцув». Українці готуються до збройної боротьби за власну державу, хоча відкрито проголошувати таку мету було небезпечно: офіційний Відень все робив для збереження своєї імперії. Тому «Січовики» головним ворогом називали лише Росію, хоча розуміли, що попереду їм ще доведеться поборотися за Галичину з поляками, за Буковину – з румунами, а за Підкарпатську Русь – з угорцями. Австрійські ж власті проводили хитру політику, підтримуючи взаємне протистояння польських, румунських та українських націоналістів, щоб не дати полякам відродити незалежну Польщу, румунам приєднати місця їх компактного проживання в Австро-Угорщині до Королівства Румунії, а українцям – створити власну державу.

 

Національний рух українців Наддніпрянщини

В Австро-Угорщині українці мали кращі умов для боротьби за свої права.Там вони змогли досягти помітних успіхів у створенні власних громадських організацій і політичних партій, навчитися основам життя в умовах парламентаризму. Звідси – й особлива дисциплінованість галичан та буковинців, яка пізніше так дивувала наддніпрянців. А селянству Наддніпрянщини довелося жити в умовах шаленого наступу великодержавних шовіністів, які намагалися знищити українство як таке. Держава для українців там виступала чужою силою, відтак порятунок від неї люди шукали в селянському індивідуалізмі, крайніми проявами якого стали або ізоляція від громадсько-політичного життя («моя хата скраю»), або з іншого боку – бунтівний анархізм.

Лише революція 1905-1907 рр. пробудила масову політичну активність українського суспільства Наддніпрянщини. Починають легально діяти перші українські політичні партії в Російській імперії, до щойно створеної Думи обирають перших українських парламентарів. Але український національний рух тут був слабким, його представники не мали достатньо часу і можливостей для виховання національного духу серед селянства. Українство в Російській імперії лишалося абсолютно непрестижним, для свідомого українця були закриті всі шляхи нагору. Лише повністю русифікувавшись, українець міг робити кар’єру у сфері управління, в науці, культурі, військовій службі.

 

Протистояння з чорносотенцями

Проти всього українського вели запеклу боротьбу не лише царські чиновники, але і шовіністи з різних соціальних верств. Вони створили чорносотенні організації «Союз Русского Народа» і «Союз Архангела Михаила» антиукраїнського і антисемітського спрямування. Свідомих українців члени цих організацій переслідували й називали «мазепинцями», а замість слів «Україна» й «українець» вживали лише «Малоросія» і «малоросс».

Незважаючи на такі несприятливі обставини, і в Російській імперії поступово зростав український національний рух. Ідея хоча би української автономії у межах єдиної Росії здобуває прихильність частини політично активних українців. А радикально налаштовані діячі національного руху вже починають говорити про створення незалежної Української держави. Молодий юрист Микола Міхновський написав невеликий за обсягом твір, який пізніше видав у Галичині під назвою “Самостійна Україна”. Ідея створення такої держави поширюється серед освіченої частини українського суспільства, причому її прибічники виступають за об’єднання в самостійній Україні всіх українських земель. І на Сході, і на Заході України визрівають сили, яким невдовзі доведеться вступити у смертельний двобій з ворогами всього українського.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *