Зсередини

Прекрасно відчувати себе учасником. Ніби й потрібний, не забутий. І постійно хтось звертається за допомогою. Дивує інше. Результат, як правило, неадекватний, з точки зору використаних ресурсів. Стає сумно, навіть образливо. Чогось прагнув, намагався все зробити якнайкраще і – на тобі…

Починаєш шукати причину. Найпростіше – зіпхнути все на когось. Клімат, погода, роза вітрів, комуністи, москалі, п’яниці, злодії… І останнє, що приходить на думку (якщо приходить!!!) – а чи не в мені самому причина?

Це найважче – наводити лад у власному «Я». Воно ж своє… Навіщо його турбувати. Так «історично склалося» та й по всьому. Аж ні. Життя показує чітко: доки не складеш усі puzzles кожен на своє місце, не підгинаючи і не підрізуючи краї, доти не побачиш чіткої картини життя, а, отже, й висновки зробити практично неможливо.

Наука знайшла відповідні засоби: ввела поняття «випадкової події». І судження про причини робить на основі статистики результатів. Що вже саме по собі викликає сумнів. Тобто, якщо чоботи мокрі, важко однозначно сказати – дощ чи у калюжу вліз…

Для тих, хто бажає, вихід один – шукати, співставляти, розбиратися… І головне – слухати себе. Як правило, тут збитися з дороги важко, оскільки власні відчуття базуються на нажитому Досвіді, дозволяючи майже однозначновибрати потрібний шлях від вказівника «Наліво… Направо… Прямо…».

Хтось запитає: це про що? А про все. Про освіту, про медицину, про законодавство, про все, що стало в державі не справою, а бізнесом. Як не дивно, англійська мова ці два слова ототожнює, а українська – розрізнює. Враховуючи, що українська мова несе в собі величезну конструктивну інформацію щодо світобудови, це важливо. Надто важливо, щоби це ігнорувати…

Віктор БУРАЧЕК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *