«Якби не волонтери, ми були б голі, босі і голодні», – кажуть наші вояки

Такі та ще багато теплих слів на адресу волонтерів я чула щоденно, перебуваючи з воїнами добра (волонтерами) у різних населених пунктах Донбасу. У нас була надважлива місія – передати військовослужбовцям на Схід два позашляховики – «Ленд Ровер» і «Тойоту», прихопили і посилки для хлопців.

IMG_0398

«Ленд Ровер» і «Тойоту» волонтери шукали довго, а знайшли аж у Болгарії. За кожну заплатили по дві тисячі євро. «Ленд Ровер» призначався бійцям 80-ї аеромобільної бригади, «Тойота» – Нацгвардії. Гроші збирали координаційний штаб «Буковина – українському війську» та  ГО «Буковинська громада», які входять до обласного координаційного центру допомоги військовослужбовцям, що несуть службу в зоні АТО, – розповів координатор центру «Буковина – українському війську» Олег Ботушанський.

Сухпайок на дорогу – хліб, ковбасу, сир, овочі, воду нам організувала нещодавно створена громадська організація «Громада Донбасу-Буковини». Перша зупинка – у  Башкирівці на Харківщині.  Тут ми зустріли українських солдатів, які вже 7 місяців перебувають в зоні АТО. Один з них розповів, що вдома, на Уманщині, на нього чекає 3-річна донька. Вона телефонує йому й запитує: «Тату, а коли ти приїдеш?». Він відповідає: «Скоро». «Скоро – це дуже довго, давай швидше», – благає донечка.

До Сватового їхали через «зеленку». Хотіли «зрізати» шлях і заблукали посеред поля, бо дорожніх вказівників там практично немає. Було вже темно, на дорозі ні душі… Ледь вибралися. А тут ще хлопці зі Сватового зателефонували, щоби ми були уважні на дорозі, бо там можуть бути фугаси. Слава Богу, обійшлося. На блок-посту у Сватовому зустріли колону бронетехніки з нашими прапорами, під яку самі ледь не потрапили. Слава Богу, і тут пронесло…

IMG_0585

Приїхали до табору у Сватовому пізно ввечері. Зустріли нас гостинно. «Нам так приємно бачити жінку, чути жіночий голос…», – оточивши мене з усіх боків, казали солдати.  Один із них навіть віддав мені теплу кофту і ватні військові брюки, щоби я не мерзла. Повечерявши з бійцями у наметі, ми до пізньої ночі говорили про війну, так зване перемир’я, допомогу волонтерів, зраду генералів, відсутність наказів, регулярні російські війська…  Там ми й заночували – хто в наметі, хто в авто, але і там, і там було холодно. Хоча в наметі палять буржуйку, але тепло тільки поруч із нею: відійдеш на крок – холодно. Вночі було чути постріли, в небі кружляв безпілотник…

 

Наступного дня ми подивилися, як наші хлопці ремонтують пошкоджену в боях техніку,  і вирушили до Словянська. Знову через «зеленку». Прибули надвечір до табору – триповерхової будівлі управління залізничної дільниці. Там на нас чекали чернівецькі хлопці-добровольці, які вже 3 місяці служать у Слов’янську. Солдати розповіли, що до них тут дислокувалися сепаратисти на чолі з Гіркіним, тож довелося наводити після них лад. Тепер усередині будівлі чистота й порядок, а стіни обвішані дитячими малюнками. Удень бійці дислокуються на базі, а в ніч виходять на завдання.

Хлопці нас нагодували, напоїли гарячим чаєм. А далі, за традицією, розповідали про нелегку службу, причому ніхто з них ні на що не скаржився. Навпаки, солдати йшли на небезпечні завдання у піднесеному настрої, жартували, проголошували «Перемога буде наша!». Спати полягали пізно вночі.

А вже від ранку один із земляків організував для нас щось на кшталт екскурсії місцями «бойової слави». У селі Крива Лука Краснолиманського району Донецької області, на березі річки Сіверський Донець ми побачили те, що залишилося від блок-постів, бо тут точилися запеклі бої.

Наш екскурсовод, Микола, показав нам місцину під лісом: «Тут українські солдати знищили близько двох тисяч сепаратистів, багатьох ми потопили в річці». Трупний запах у повітрі відчувався й досі…

А ще Микола розповів, що у лісах, на полях ще залишилося багато нерозірваних мін. Ми й самі бачили табличку «Обережно, міни!». «Та в нас у лісах є помічники: дикі кабани бігають, наштовхуються на міни і так полегшують нам роботу,  – каже Микола.

IMG_0561

А ще ми натрапили на викладений з відстріляних гільз просто на землі напис «Україна». Ми зафотографували його для історії і забрали гільзи до музею, де плануємо відтворити напис в первинному вигляді.

IMG_0532

Ми вже збиралися покидати село, як на дорозі зупинилося авто. Побачивши людей у формі, місцевий мешканець зупинив машину, покликав нас до себе, дав пакунок із продуктами і сказав російською: «Ребята, возьмите немножко продуктов, они вам нужны». Це нас дуже вразило, ми подякували чоловікові й рушили далі. Невдовзі дісталися до зруйнованого мосту у Слов’янську, який сепаратисти підірвали ще на початку війни. Біля мосту досі в наметі несуть службу наші хлопці, які кажуть, що тут часто лунають постріли: працюють снайпери…

На околиці Слов’янська зруйновані цілі квартали. Розбомблені житлові будинки, психіатрична лікарня, на деревах сліди від пострілів – це жахлива реальність Слов’янська. Та поволі місто починають відновлювати. Місцеві мешканці переконують, що дуже вдячні українським солдатам, які звільнили їх від бойовиків. Інші ж кажуть, що багато місцевих, особливо молоді,  повтікало з сепаратистами, які платили їм по 500 грн. за день.

IMG_0588 IMG_0595 IMG_0600 IMG_0611 IMG_0615

Наступний пункт призначення – Дебальцеве, які постійно потерпало від обстрілів. Нам навіть не радили туди їхати. Але ж треба було передати посилки хлопцям, тож ми поїхали на власний страх і ризик. На в’їзді  біля блокпосту кинувся у вічі  величезний білборд із написом «Україна понад усе», який, за словами наших вояків, дододає нашим солдатам снаги в бою за Україну. Віддали передачки хлопцям і чкурнули до Попасної. Звідти нам треба було дістатися до селища Кримське, щоби передати бійцям Нацгвардії Тойоту. Та не так сталося, як гадалося. Під’їхавши до останнього блокпосту в Попасній, ми натрапили на бійців Нацгвардії. Їх було шестеро, із калашами в руках, налаштовані агресивно, поводилися зверхньо. Вони перевірили, як це робили і на попередніх блокпостах, наші документи, оглянули машину, запитали, куди й для чого їдемо. Ми пояснили, що нам треба потрапити в Кримське. Нацгвардійці сказали, що їхати треба через Первомайськ. «Але він під сепаратистами. Не проїдете. Є ще інший шлях, але й там бойовики стріляють. Ми можемо вас пропустити на Первомайськ, але не факт, що доїдете: машину відіжмуть сєпари, а вас або одразу розстріляють, або візьмуть у полон, а потім розстріляють. А, може, ви до сєпарів їдете?».

До сепаратистів ми не хотіли, тож розвернули машини і поїхали на блокпост, який був передостаннім у Попасній. Подзвонили нашим до Кримського й пояснили ситуацію. Хлопці сказали, що десь за годину через цей блокпост проїжджатиме військовий КРАЗ із нашими нацгвардійцями, тож їм і можна буде передати Тойоту. На блокпосту був обладнаний намет, у якому газдували солдати-вінничани. Вони запросили нас на солдатську кашу і чай. Ми поїли, погрілися, поговорили з хлопцями. Солдат Андрій, на якого вдома чекає дружина з трьома дітьми, обурюється так званим перемир’ям: «Якщо не зміняться позиція і дії Києва, ми всі звідси зі зброєю попрямуємо на Київ. І мені пофіг – генерал, полковник… Я будь-якому генералу горло перегризу за смерть моїх хлопців!!!». Каже, якби не волонтери, воякам не було би що їсти, у що вдягнутися і взутися, чим зігрітися. «Якби не було волонтерів – не було б нас!»,  – заявив боєць.

Андрій розповів також, що місцеві мешканці ставляться до них по-різному: одні підтримують, інші – ненавидять.

Зігрівшись у наметі, ми вийшли зустрічати нацгвардійців, які вже під’їхали на КРАЗі.

Підписали документи, віддали машину бійцю, сфотографувалися і побажали солдатам якнайшвидше повернутися живими й здоровими. Хлопці щиро подякували нам за джип.

А ми вирушили назад, до Слов’янська. Вже був пізній вечір і ми знову  заблукали.  Запитали у водія випадкової автівки, як нам проїхати на блокпост – треба було передати посилку з Дебальцевого. Водій нам пояснив, а потім і поїхав попереду, показуючи дорогу. Так і довів нас до потрібного блокпосту.

Коли вийшли з бусика, з автівки, яка показувала нам дорогу, вибігли дві жінки. Вони зі сльозами на очах  кинулися нас обіймати: – Как вы? Спасибо, что нас поддерживаете. Спасибо, что не оставляете нас. Мы обязательно победим! – тримаючи нас за руки казали жінки. Це були мешканки Артемівська, які виступають за єдність України.

У Словянську на нас чекала цікава зустріч.

 IMG_0715

Італійці влаштували «Теплі обійми Слов’янську»

Тут ми познайомилися з італійськими волонтерами, які привезли гуманітарну допомогу дітям. Їхали вони до Слов’янська через Чернівці. Про те, що саме привезли італійці слов’янським дітям, в ексклюзивному інтерв’ю розповів нам Президент італійсько-української асоціації «Майдан» Фабіо Прведелло.

– Фабіо, розкажіть  що й для кого привезли до Слов’янська?

– Ми – ініціатори проекту, який називається «Теплі обійми Слов’янську». Головна мета на початковій стадії – доправити теплий одяг та іграшки дітям  Слов’янська. Та поки ми збирали речі, зрозуміли, що в нас є можливість зібрати набагато більше – не тільки для дітей, а й для дорослих, і для солдат АТО. Тому у вантажі були теплий одяг і взуття для дітей, медикаменти – для бійців на передовій. В Італії ми організували благодійні заходи, які дали нам можливість зібрати кошти на поїздку, бо всі витрати лягли на Асоціацію «Майдан». І, за активної підтримки української діаспори в Італії, ми зібрали 2 тонни речей: теплий одяг, ковдри, ліки. Завдяки підтримці українського посольства в Італії, здолали бюрократичні бар’єри, бо передати гуманітарну допомогу через офіційні канали без воєнного стану в Україні – просто нереально. Але в нас, італійців, голова тверда, нас ніхто і ніщо не може зупинити, тож усі ці перешкоди ми здолали.

– А Ви, знаючи ситуацію на Сході України, не боялися їхати сюди?

– Так, звичайно, ми знали про ситуацію на Донбасі. Але не боялися. Гуманітарна допомога саме й надається там, де складна ситуація і ризик, але його треба брати не себе, бо люди там найбільше потребують допомоги…

– А як сталося, що на Схід Ви їхали через Чернівці?

– В українській діаспорі, особливо в Мілані, дуже багато людей з Чернівців. При організації поїздки – визначенні маршруту, пошуку водіїв ми почали шукати людей, які могли б допомогти вирішити багато питань вже в Чернівцях, де у них є зв’язки.  Розмитнення гуманітарної допомоги ми здійснювали на Чернівецькій митниці.

– Фабіо, які настрої нині в Італії? Там підтримують Україну?

– Італійські ЗМІ дуже мало розповідають про ситуацію в Україні, тож переважна більшість італійців не володіє інформацією про те, що відбувається на Сході України. Тільки ті, хто мають родичів чи друзів в Україні, інформовані й розуміють, що коїться в Україні, зокрема на Донбасі. Важко визнавати, але існує в Італії й така річ, як байдужість, бо італійці не розуміють і не бачать зв’язку між подіями в Україні і їхнім власним життям. Таких приблизно 80%. Тому з нами приїхали документалісти, які зніматимуть фільм про війну. Вони поїхали на передову.

– Поділіться з нами враженнями від поїздки?

– Враження – різні. По-перше, під час поїздки ми переконалися, що бойовий дух українських військових неймовірно високий, вони не готові здаватися, нізащо! Ми чули про це, але тут пересвідчилися в усьому. Ми дуже раді, що нам вдалося принести хоча б краплину допомоги людям, які цього потребували.  По-друге,  мене сумно від того, що це був невеличкий проект і наша допомога дуже маленька порівняно з тими потребами, які є на сьогодні, та які ніхто не може задовольнити.

– Чи плануєте й надалі допомагати українцям на Сході, зокрема солдатам?

– Так, ми саме сьогодні вночі, дорогою, це обговорювали. Ми вже думаємо про майбутні проекти допомоги саме для солдатів.  Їдеї є, будемо втілювати їх у життя.

Дплі ми мали відвезти італійських волонтерів до Києва. Їхали цілу ніч. В бусику зламалася пічка і було дуже холодно, ми горнулися одне до одного і разом співали Гімн України.

Галина ЄРЕМІЦА, незалежний журналіст

Чернівці-Сватове-Слов’янськ-Дебальцеве-Попасна -Чернівці

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *