Як зацвітає зрубана верба або Два роки в селі ніхто не пік хліба

Справа – Гордій ЛЕБЕДИНСЬКИЙ, який врятував сім’ю від голоду. Фото зроблене на Буковині під час Брусилівського прориву (1916р.)
Справа – Гордій ЛЕБЕДИНСЬКИЙ, який врятував сім’ю від голоду. Фото зроблене на Буковині під час Брусилівського прориву (1916р.)

lebedinska-2

Праворуч авторка спогадів Олена  ЛЕБЕДИНСЬКА, фото 30-х років
Праворуч авторка спогадів Олена ЛЕБЕДИНСЬКА, фото 30-х років

Зі спогадів моєї мами Олени Гордіївни ЛЕБЕДИНСЬКОЇ-ЧЕРЕДАРИК, яка народилася 1920 року у Вільшані Дворічанського району на Харківщині, записаних ще коли вона була жива. Та лише нинішнього року мені випало побувати в селі, яке вона називала земним раєм.

«З’їла шматок хліба – то він тільки звався хлібом, а насправді це була макуха із висушеним і меленим берестовим листям та однією дрібкою борошна. І мене знудило. Боже, яке воно гидке, те берестове листя! Щоби забити його післясмак, побігла на леваду, де навесні ми, діти, рвали смачні лопуцьки й молочай. Раптом помітила на зрубаній вербі різноквіт: синє, червоне, зелене. Що за дивина? Невже зрубана верба так дивно зацвіла?! Підходжу ближче – аж то 18-літня Галя, що жила за чотири двори від нашого, лежить на ній. Убралася у вінок з різнокольоровими стрічками до колін, гаптовану святкову сорочку та плюшевий керсет. Доторокаюсь – вона вже холодна».

Пройшлася й тією левадою, де 13-річна Оленка, побачивши сусідську Галю, зрозуміла, що та святково вбралася, щоби… померти.

Отже, мамина розповідь:

– Красивішого за Вільшану місця на землі я не бачила. Чепурні хатки, перед кожною – палісадник з квітами, вишнями та сливами. За хатами – городи з картоплею, гарбузами та кавунами. Далі – яблуневий та грушевий сад. А за ним – невеличка річечка-струмочок і левада, де косили траву для худоби.

…Від 1926 року починало налагоджуватися життя. На кожного їдця виділили по 5-6 соток землі. Село мало 3 вітряки. А млин тримав наш дідусь, мамин тато.

Утім, люди працювали по-чорному. Мати з батьком та два стрших брата поверталися з поля, коли темніло. Вози, запряжені волами, їхали селом, на них сиділи дівчата й хлопці та співали. На небі з’являлися перші зірочки. Ми із сестрою Яриною та братом Тимохою бігли їм назустріч. Тимоха закидав нас із Яриною на воза. Які то були щасливі миті дитинства!

Здається, десь у 30-му почали пропонувати людям «заходити до колгоспів». Першими до них вступили 5-10 сільських голодранців, які нічого не мали, бо просто не хотіли працювати. Проти інших почалися утиски.

Потім селян обклали податком на хліб. Здав певну кількість зерна державі, а до тебе – вдруге: ще здавай! Піднатужився і здав – приходять утретє. А хліба в хаті вже й нема, залишилося хіба на посіви. Тоді забирали останнє – це називалося неплановим вивозом хліба.

У нашому селі куркулів не було. Тобто не було жодної людини, яка мала би понад гектар землі та користувалася б найманою працею. Хоча хазяї не могли впоратися самі, тож запрошували на допомогу сусідів, хлопців і дівчат. А потім самі йшли з родиною допомагати їм. Так було заведено спокон віку. Наймали людей – чоловік із 20 – хіба що на молотарку. Але то було на потребу всього села.

Невдовзі «активісти», так у нас назвали отой сільський «пролетаріат», який мав по 5-6 соток городу, а поля тримати не хотів, пустили селом чутку: хто не піде до колгоспу – піде на Соловки. Налякані люди потяглися до колгоспу, але приймали вже не всіх.

Почався пошук куркулів, адже потрібні були хати під сільраду, колгосп тощо. Та й активісти не гребували чужими хатами. Саме через це вивезли з села дуже роботящу родину Фанася Гончара з двома синами та донькою. І це попри те, що вони першими серед господарів вступили до колгоспу.

Заможна сім’я Ткачевих виявилася спритнішою: усі повтікали. До Сибіру відправили і наших родичів Гукалів. Вивезли сімох, а повернулося лише троє. У селі залишилася тільки їхня дочка, яка вийшла заміж за комсомольця – продавця магазину. Йому доводилося ставити за неї могоричі всім активістам.

І така ось «колективізація» тяглася протягом двох років. Ми чекали на розкуркулення майже рік. Щоранку, замість того, щоби йти до школи, вдягали на себе увесь свій одяг і, нагадуючи капустину, йшли гуляти до левади. Чомусь мати, Якилина Петрівна, не розуміла, що нас можуть забрати і вночі.

…З Яриною ми ковзалися на льоду, виписуючи носками дражнило «Стефко Дерев’яний». Його справжнього прізвища не пам’ятаю, бо всі активісти у селі мали прізвиська. Так ось саме йому й сподобалася наша хата з клунею, коморою, сараями.

Тато, Гордій Андрійович, вирішив не йти до колгоспу. Думав, проживемо й так, бо був добрим шевцем. Його двічі викликали, змушуючи писати заяву. Та він відмовлявся. Тоді вся сільрада з радістю проголосувала за його розкуркулення, бо новий господар на обійстя Лебединських уже об’явився.

Після того до нас на подвір’я заїхало кілька возів і забрали все – пшеницю, овес, соняшникове насіння. Навіть з печі, де сушилася так звана святкова – провітрена і промита для Різдва й Великодня – пшениця, забрали. Хоча на ній тоді лежала хвора мати. До речі, моркву, буряк і картоплю забрали теж. Натомість видали 2-3 пуда посліду, тобто різних злаків зі сміттям. «Оце тобі на харчі!» – сказали. І почали ми жити, сім душ…

А потім нам пощастило. Навіть, не знаю, чи брати слово «пощастило» у лапки, чи ні. Річ у тім, що сусідські діти, граючись, підпалили хату. І вогонь перекинувся на нас. На подвір’ї згоріли всі будови, окрім хати. Люди, що збіглися, закидали її солом’яний дах мокрими ряднами. Хата ж без прибудов уже не цікавила Стефка Дерев’яного. Це і врятувало нас від Сибіру. Засадили ми й город: односельці дали по жменьці усього.

На порозі вже постав голодний 1931 рік. А 1933-го був голодомор. Сусідська дівчина Галя була не єдиною, хто покинув цей світ. Більше половини села вимерло. Якщо не було живих родичів, то ховали у спільній могилі.

…Пам’ятаю сусіда під власним плото, з притиснутою до грудей ногою дохлої коняки. Лише трохи не доніс її додому.

Страшною була смерть сім’ї Маньків – батьків, двох синів і двох доньок. Парубки були такі кремезні та гарні, що на них зазиралися дівчата з усього села. Щоправда, живою залишилася 15-річна Ївга Манько, яка після смерті рідних подалася до сусіднього радгоспу ім. Постишева, де її, на щастя, взяли на роботу.

Наша сім’я вижила завдяки батькові, який возив до Росії на продаж святковий одяг – керсети, кожушки, шкіряні чоботи, величезні вовняні хустки, гаптовані домотканні рушники, білизну. А ще нас врятувала корова Лодька.

Та одного разу тато повернувся недужий: тиф. І помер. За ним пішли й два старших брата – Фанась і Антін. Ховали ми їх без попа, бо на той час із найкращої в тих краях вільшанської церкви зробили комору. Але хрест на могилі поклали.

Ми усі тоді теж повмирали б, як руді миші. Врятувало нас батькове бажання дати дітям освіту. Земля йому пухом. Саме тому влітку 1933 року я опинилася у сільськогосподарському технікумі. Через те, що добре знала математику, мене записали до відділу механізації.

Тоді я не розуміла, що діється довкола. Лише пізніше усвідомила: нищили українське село, знищували господаря. Це, на жаль, удалося. Коли через 20 років знову потрапила до Вільшани, була вражена її занапащеністю: з лиця землі зникла висока культура українського села.

Подібне довелося мені вдруге спостерігати на Буковині, куди приїхала 1946-го року після закінчення Куп’янської медшколи, де нас готували для фронту. І тут знову зустрілася з 33-ім. Голод 1946-47 років на Буковині був страшним, але у різних селах по-різному. Там, де населений пункт заможніший, жилося легше.

Я ж після Михальчі у листопаді 46-го потрапила до злиденної Луковиці, тоді Чернівецького сільського району, а тепер Глибоцького. Через півроку там почали організовувати колгосп ім. Шевченка. І все повторилося за старим сценарієм.

Спецбригада так званих заготівельників, створена з сільських активістів, забирала в людей збіжжя. Того, хто не приєднувався до колгоспу, обкладали таким податком, якого не було можливості сплатити. І селянина розкуркулювали.

У Луковиці цим керували секретар парторганізації Лаликін і директор школи Володимир Шевченко. Останній, до речі, пояснював людям, що колгосп названий на його честь.

Окільки селян обібрали, мов липок, вони почали вмирати від голоду. Особливо діти. Я працювала тоді завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту. Нас щотижня викликали до Чернівців на наради. Добиралася пішки, а інколи – фірою, завантаженою… продуктами – яйцями, молоком, м’ясом. Усе це везли додому першим особам радянсько-партійного активу.

А нас на нарадах сварили за те, що не вміємо лікувати… Особливо «били» за дитячу смертність до року. Але ж молочка у голодних охлялих мамів не було… Ми й самі часто непритомніли з голоду. Єдине, чим я тоді могла допомогти односельцям, – це завантажити опухлих і неходячих від голоду людей на підводу та повезти до обласної лікарні. Там їх тиждень-другий підгодовували, а я збирала наступну партію вмираючих.

Записала Люмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії», фото із сімейного архіву ЛЕБЕДИНСЬКИХ

1 response on Як зацвітає зрубана верба або Два роки в селі ніхто не пік хліба

  1. Спогади драматичні та трагічні.Страшні. Але про це треба знати. Це замовчували. У радянських підручниках історії про колективізацію розказували інше – парадне та спотворене. Багато свідків голоду 46-47 вже й немає в живих. Дай, Боже, щоб таких стрінок істрії ніколи не повторилось.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *