Віллі Токарєв: «25 років прожив у Нью-Йорку, а кохання зустрів у московському метро»

У Чернівцях йому подобається публіка, апартаменти з каміном і млинці, на які спокусився навіть після ситного обіду. У житті ж Токарєв ніколи нікому не заздрить і не рахує чужі гроші. В цьому вбачає запоруку творчого довголіття і щасливої долі. А блатну пісню любить за щирість. 

Не люблю вередливих артистів – Взагалі-то я ніколи не переїдаю. Але у вас мене так нагодували! А потім дали ще тарілочку з млинцями, від яких не зміг відмовитися, хоча був уже ситим. Це мистецтво: млинці надзвичайні! Зрештою, треба отримувати задоволення і від їжі. Коли це не переїдання, а гурманство. Особисто я ніколи ні в чому не вередую. Виняток – робота. Ось зараз сиджу перед вами, а ви й не здогадуєтесь, що ми не спали цієї доби жодної хвилинки. Вчора о 3-ій ночі завершили концерт у Тбілісі – в горах у храмі. Машиною відправилися до аеропорту, у Києві на нас чекала машина, яка й домчала до Чернівців. Думаєте, перепочили з дороги? Коли б це так. Тільки й того, що розмістилися в «Аква плюс»: там у номері є камін, у якому палахкотить вогонь. Але мене там, на жаль, немає. Встиг лише поголитися. За кілька годин концерт, а ще треба речі забрати, бо одразу ж вертаємось до Києва, аби не запізнитися на літак до Москви. Там переїжджаємо до іншого аеропорту і вилітаємо в Єсентуки. А вже після Єсентуків буде кілька днів затишшя… Ось так. І ніхто не побачить, що я втомився. – Як це вам вдається, роки ж… Співаків за 70 у нас не так багато… – Людина може управляти не тільки своєю зовнішністю, а й долею. Але для цього треба… дружити з Господом і правильно жити на цьому світі. Тобто, за певними правилами. Скажімо, я ніколи нікому не заздрю. І не рахую чужі гроші. Повірте, це дуже позитивно впливає на організм. Крім того, не люблю вередливих артистів. І сам до таких не належу. – А чим підтримуєте добру фізичну форму? – Я ніколи не переїдаю. Але не фанат спорту. В усьому треба бути поміркованим. Вранці зарядка протягом 2-3 хвилин, щоби прокинутися. Спокійнісінько дістаю долонями до підлоги. Бо роблю це регулярно. Не мав права писати тексти – Віллі Іванович, у Чернівцях ви не вперше? – Пригадую, це був 1990-й рік. Виступав тоді на стадіоні. Тріумфальний концерт. Приємно згадувати. Потім ще кілька разів бував у вас. Зрештою, я не стежу за життям вашого міста, але те, що побачив за вікном машини, мене вразило. Суттєво змінилося все довкола! – Ви не робите секрету з того, чому виїхали з Союзу… – Я не хотів виїжджати. І ніколи б не поїхав, якби вдома міг робити те, що в Америці. Але то був час прокрустового ложа соцреалізму. Все, що в нього не втискалося, – обрубувалося. Я був музикантом, причому дуже забезпеченим. Бо вже тоді був автором багатьох популярних пісень, які приносили мені шалені прибутки. Мої пісні виконували Едіта П’єха, Кристалінська, Мулерман, інші відомі виконавці, – тобто, їх співала вся країна. За це мав пристойні авторські гонорари. Але писати я міг тільки те, що дозволялося цензурою, – і тільки музику. Не мав права писати тексти, бо не був членом Спілки письменників. Хоча вже тоді писав і музику, і тексти, які подобалися друзям. Для них я ці пісні виконував, але давати для загалу свої твори не міг. Уявляєте: я пишу пісні, а їх ніхто не чує?!. А це ж і моя спеціальність, і моя любов, і моє хоббі. Тому й виїхав до іншої країни, не маючи на це права, бо офіційно випускали тільки євреїв. Чужий серед своїх Мені поталанило з другого разу. І то випадково. Бо коли подав документи перший раз, мене «зарубали». Але друзі порадили: спробуй ще раз, бо навпроти твого прізвища вже стоїть відповідна галочка. І ти вже «не наш»: чужий серед своїх… Так воно й було: через тиждень мене звільнили з роботи без пояснення причин. Я працював тоді в Ленконцерті. До речі, виступав з найкращими колективами країни: джаз-оркестром Анатолія Крола, симфоджазом Жана Татляна, ансамблем «Дружба» Броневицького, де співала Едіта П’єха. З П’єхою зустрічаюсь часто і тепер. Вона молодець, не здається. – Як же вам удалося все ж таки виїхати? – Я наважився на апеляцію. Саме тоді до Радянського Союзу приїхав Ніксон, президент США. І всім неугодним, на кшталт мене, сказали: щоби за кілька днів і духу вашого тут не було. Тож я і зібрався: узяв із собою, що міг. Найперше, інструмент – я грав на контрабасі. Але його конфіскували: не можна, мовляв. І хреста срібного зняли з шиї. Теж заборонено вивозити! Ноти рукописні забрали… До Америки приїхав з рушником, зубною щіткою і милом. Це був увесь мій багаж. Та ще 5 доларів у кишені. Але там я здійснив усе, задля чого приїхав. На це знадобилося 25 років. Молода дружина, малі діти – А де ви зараз мешкаєте? – В Росії живу вже майже 15 років. Якось у метро зустрів свою «половинку». Протягом року розмовляли на «Ви»! Згодом у нас народилося двоє дітей. Меншенькому – 5 рочків, старшій – 8 років. Тож я живу в Москві, а до Нью-Йорка навідуюсь тільки… поливати квіти. Виховуємо дітей. Коли немає гастролей, займаюся музикою, а частину часу віддаю дітям. Вони у мене дуже зайняті – від 9-ї ранку до 8-ї вечора. Бо полюбляють живопис, мистецтво, відвідують Пушкінський музей, навчаються в музичній школі у відомого педагога. Ходять до музею Бахрушина, де здійснюються театральні постановки, займаються сучасними й класичними танцями, а також балетом. Відвідують художню школу. Моя дівчинка малює дуже філігранно й тонко, не знаю, як це їй вдається, бо дітям таке не притаманне. У мене власна система виховання. Але все в рамках розумного. Я не лізу в їхнє життя. Обоє мають майже абсолютну свободу. Вони роблять усе, що хочуть, але разом з цим розмірковують над тим, що є добре, а що погано. Ким вони будуть – важко сказати. Дітей слід спрямовувати, але не змушувати. Бо ті, кого змушують з-під палки грати на скрипці чи фортепіано, часто стають шизофреніками і рано помирають. Діти повинні бути вільними. Їм треба тільки трішки допомагати. А коли є талант, він сам себе проявить. І мені дуже приємно, що такі маленькі діти вже знають більше за мене (сміється). Така розкіш, як сім’я, в мене з’явилася тільки в Росії. – І ви весь час жили самі? – Ну чому ж самий? У мене були друзі, подруги – сім’ї не було. Блатняк не терпить фальші – Чому люди й досі люблять слухати Віллі Токарєва, відшукуючи написане ним 20-30 років тому? – У піснях не повинно бути фальші і брехні. Слухач відчуває миттєво. А ще вони не мають бути надуманими. Лише тоді люди впізнають себе в них… – А сили для «вічного руху» звідки? – Від природи. А ще – від почуття відповідальності. Я щойно з дороги, на мене в номері з каміном чекає ліжко – а я йду на інтерв’ю. Додам сюди ще внутрішню організованість. За 5 хвилин можу зібратися в дорогу, коли на мене чекає машина. Щоправда, можу що-небудь і забути (сміється). – Виводили формулу успіху? – Напевно, він у тому, що я пишу пісні, які подобаються людям. – Відчуваєте потребу дня? – Ні, я не йду за слухачем на повідку. Хоча він – субстанція тонка, з якою треба поводитися акуратно. Щоби зробити йому й собі приємно, потрібна величезна делікатність. В Америці я випустив 22 альбоми, і постійно вкраплював туди свою лірику. Понад 85% моїх пісень – це лірика, а все решта – так званий шансон. Я пишу у восьми різних жанрах. У мене є навіть дитяча платівка. Шансон, як і блатна пісня, вимагають правди. Тут не можна фальшивити. І це зовсім не лайливий вислів, почитайте праці академіка Ліхачова, – йдеться ж бо про пласт культури народу. І, як правило, їх пишуть дуже талановиті автори. Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *