Валентина МАЦЕРУК. Жінка, яка вміє і своїх ворогів перетворювати на друзів

Такого не буває, бо просто не може бути – скаже прискіпливий читач і буде, мабуть, правий. Адже мова йде ще й про журналістку, чия професія з самого початку вимагає конфліктності й опозиційного ставлення до навколишнього. Та з усіх правил є винятки. Тому й герої публікацій Валентини Мацерук, навіть не зовсім позитивні, як правило, з часом ставали її друзями.

Чи не тому друзі, робота, родина – це три кити, на яких вибудовує своє життя Валентина Мацерук. Заслужена журналістка України. Упорядниця книжок Григора Мацерука, свого талановитого чоловіка, який у віці Лермонтова через серцеву недугу пішов з життя 30 років тому. Заступник головного редактора газети «Буковина». Керівник «Юнпресу»…

Але це далеко не повний перелік достоїнств цієї миловидої, творчої, щирої жінки. Достатньо зазирнути в її очі, щоби зрозуміти, які глибини таяться в тій душі. Коли ж слухаєш її спів під гітару, в самого душа очищається, прагнучи чогось високого і світлого… А ще вона пише неперевершені віршовані привітання своїм колегам і друзям – влучні, з гумором, інколи цілі поеми. З нею завжди цікаво, весело, легко. Про будь-що можна поговорити або ж і просто помовчати.

Її ж стосунки з сином Артемом – приклад для наслідування. Сказати, що вони теплі, дружні – це ще нічого не сказати. Вони є просто взірцеві. Складаєтся враженя, що між сином і матір’ю забули перерізати пуповину. Зрештою, такий же міцний зв’язок поєднує Валентину з друзями, які люблять її беззавітно.

Мабуть, у цьому і є чи не найбільший талант цієї жінки – любити і розуміти людей, відгукуватися на їхні біди, підтримувати і допомагати. І не тільки тим, з ким дружить десятиліттями. Емоційність і сильний темперамент привертають до неї багатьох. Але не тільки цим бере в полон. Люди інтуїтивно відчувають її душевну щедрість, на яку й летять мов метелики на світло. Додам лише для повноти портрету, що сила розуму цієї невеличкої жінки перемагає будь-які обставини. Бо рухається по життю не тільки м’якою травою-муравою, часто доводилося ступати й по гострій стерні. Навіть смертельну недугу їй діагностували…

Та 2011 року Валентина завершила свій п’ятий 12-літній цикл. Це був її рік –рік Кота. У неї, до речі, такі ж зелені очі, як у цього представника котячих.

– Та й у характері маю дещо спільне з ним, – зізнається, сміючись. – Щоправда не з усіма котами, а лише з котом Леопольдом, який постійно виступає з однією і тією ж пропозицією: «Рєбята, давайте жити дружно!». Втім, я покладиста тільки тоді, коли це не стосуєтся питань принципових, – наголошує. – Можу шипіти, коли гладять проти шерсті, але кігті не випускаю і не царапаюсь.

Якби в нашій окремо взятій області присуджували премію Миру і Дружби, то медаль за №1 варто було б вручити Валентині Мацерук.

Ось така вона, наша жінка-нівроку – Валентина Мацерук.