Про дівчат-хлопавок і волю

«Вона була завжди готовою до пригод – протанцювати цілу ніч, поїхати з коханцем на розкопки, стрибнути незрозуміло звідки в незрозуміло куди (хоча б і в чиюсь постіль). Могла стрибнути, а могла й не стрибнути. Як в тому анекдоті: «Можу копати… Можу – не копати». Вона могла не виходити заміж, показувати ноги, не опускати очей при розмові із чоловіком. Флаппер була своїм хлопцем – давала прикурити й сама стріляла цигарки. Могла перекинути склянку віскі й поїхати в ніч».

Так пишуть нині про дівчат-флепперів, які були свого роду прикметою міжвоєнних часів. Такий жіночий стиль життя став масовим у двадцяті роки після першої світової і був достатньо популярним ще у тридцяті. Звісно, такого майже не було у СРСР, але у Чернівцях все було саме так, такими були чернівецькі дівчата тридцятих.

Спогади буковинців, які виїхали в сорокових, не вельми відомі на Буковині. Їх дуже мало перекладали (як правило, спогади писали німецькою, іноді англійською). А там є деталі, які дозволяють відчути смак саме тих Чернівців і відповідно Європи. Якої ми прагнемо, але не розуміємо. Смак цей завжди неочікуваний.

Чернівчанин Петер Демант, у тридцяті роки вигідний наречений, спортсмен та інтелектуал (у тодішньому європейському сенсі), наприкінці життя деталізовано згадав своє життя в Чернівцях і в тому числі перші захоплення, погляди, жарти, торкання, поцілунки, зачіски, ноги тощо. І коли я читав про них, мені весь час не давало спокою відчуття: з цими дівчатами із тридцятих щось не так. Надто сучасно вони поводилися, так, ніби це теперішні дівчиська з тусовок на Тралці. Ну не вірив я, що так могли поводитися мої бабусі. І лише коли я дізнався про дівчат-флепперів, зрозумів з ким довелося мати справу Петеру.

Загалом, цікаво, що в старечих спогадах чернівчан еротизму та пристрасті до екстремальних відчуттів більше, ніж в опусах теперішніх ще не « вишедших в тіраж» буковинських та й українських письменників. А це вже ґрунтовна відмінність. Адже ці старі чернівчани з припорошених тридцятих-сорокових більш розкуті, аніж теперішні, вони майже боготворять розмаїтість, враження, задоволення, різнобарвність життя, не хочуть виховувати самі і не хочуть, щоби виховували їх. І демократія йде саме від таких людей, від таких характерів, а не від вірності «національним ідеалам». Ось це б втовкмачити.

Але ще трохи про дівчат-флепперів. Демант описує п’ять дівчат, з них три, безперечно, ті самі «флеппери». Вони любили гуляти ночами містом, де о дев’ятій уже міцно зачиняли двері, купалися голяка в Пруту, захоплювалися спортом у чоловічих компаніях, танцювали на даху, ходили розбійничими Карпатами, спокушали і не спокушалися. Асексуальність віталася так само, як і сексуальність. Лише було б у кайф.

Коротше, Петеру було весело і багато чого незрозуміло. Тим більше шкода, що такий політ життя перервався 1940 роком (а комуністи, як відомо, в більшості підтримували пуританську мораль) арештом, ГУЛАГом тощо. І немало з цих дівчат-флепперів загинули, хто під радянськими бомбардуваннями, хто під німецькими, хто в гетто, хто в НКВС. Ідеологія перетворила веселих дівчат на прах. Але багато хто вижив. Це ті бадьорі американські та європейські старушенції, яких ми бачимо у кіно. Але й вони пережили вигнання, вдівство, післявоєнну бідність тощо.

Що ж до походження слова «флеппер», то це означає «хлопавка». Дехто вважає, що це від порівняння тих дівчат з метеликами – майже чути тріпотіння їхніх крилець (а метелик крильцями бяк-бяк-бяк). Але, швидше за все, йдеться про хлюпання калош, які в європейському варіанті двадцятих мали застібки. Але такі вільні дівчата навмисно їх не застібували, і ті весело хлюпали у багнюці. Ось і вся ідеологія. Просто не застібувати калош, але тут і світогляд, і відчайдушність, й емоція. І ця деталька робить їхню страшну (в переважній більшості) долю, особливо відчутною.

Спогади тих чернівчан насамперед міські, не заморочені ідеологією, і вони про велич приватного життя. Держава майже непомітна в тих мемуарах. І ті люди, на відміну від багатьох наших співвітчизників, не тільки не плачуть за державою, вони б воліли її не помічати. Держава для них – мало не смішний казус, дивна обставина, шоу. Щастя залежить не від неї. І це також ґрунтовна відмінність того світогляду. Адже ми, практично всі, стільки очікуємо від держави, що шахраям від політики тільки й залишається, що нас дурити. Лох пливе в руки косяками.

Біс завжди в деталях. Власне, тому цікаво послуговуватися спогадами живих очевидців. Адже ніхто не розповість більше про те, як багатодітна родина лікаря (!) тримала корову у дворі міського будинку на вулиці Главки. Просто тому, що не вистачало грошей.

Ніде ви не прочитаєте, що ще у тридцяті роки поїздка до Карпат була небезпечною. Розбійників було досить багато. До речі, відомий стереотип про Чернівці, як винятково культурне місце, де візники читали класиків, дещо спростовується такими спогадами. Або ж навіть робить їх смішними.

Наприклад, пише згадуваний вже Петер Демант: «заможні люди, як правило, завжди мали при собі пістолет на випадок пограбування. Сільські люди, гуцули, що приїжджали у місто для торгівлі, завжди мали при собі ножа». Пограбування й крадіжки були досить частими.

У того ж Деманта читаємо про перестрілку при виході з католицької церкви у центрі міста: «Чотири брати Вагнери (двоє зламували сейфи, двоє були сутенерами, але всі четверо завжди відвідували месу) виходили із церкви, і прямо на панелі, поряд із гауптвахтою, вступили у бійку із сутенером Ярославським та його бандою. Один з банди Ярославського, очевидно, новачок, вдарив когось з Вагнерів штиком у спину. І тим порушив злодійський закон». Далі про перестрілки, втечі, пригоди Вагнерів тощо.

Там же є про шахраїв, про хабарників, які відкупалися від тюрми, про те, як у чернівецькій сигуранці винайшли особливе знаряддя для катування – «качалку Боргезе». Про те, як хвалився начальник кримінальної поліції, що не б’є тих, кому за шістдесят, тому що «поважає старість».

Погодьтеся, такі деталі вносять певну свіжість у сприйняття тієї епохи.Все це існувало якось разом із тими ж візниками, що цитували вірші Гельдерліна і читали Крауса. Принаймні, Крауса читали ті ж Демант, Целан і Ауслендер, про яких зараз багато говорять, але не багато читають. Переважна більшість спогадів містить однакову тезу: не стільки культурним було місто, скільки веселим, різнобарвним, неочікуваним. І справді, з усіма цими деталями, воно стає тільки цікавішим, живим. Чого варта епоха без дівчат, які хлюпали калошами заради того, щоби було веселіше жити?

Але чому варто витрачати дорогоцінний час і в чомусь навіть наслідувати тих наших земляків? Мені здається – за сміливість особливого ґатунку. Вона помітна в усіх цих пенсіонерських розповідях. Ніхто з них не звинувачує державу, не репетує, що став жертвою надсвітової несправедливості. Не скаржаться люди, які пройшли табори і війни! Вони приймають свою долю та інших людей. Мені здається, це від особливого європейського відчуття свободи, яке нікому не дарує тільки добро. Свобода несе і смерть, і щасливу долю, і успіх, і трагедію, і бідність, і багатство. Але свобода гри спокутує її ризики.

Сумніваюся, що школярі і навіть студенти емоційно сприймають твори буковинських письменників, які зараз представлені у навчальній програмі. Чи не корисно було б, задля так званої демократизації, перекладати твори тих колишніх чернівчан, людей космополітичної урбаністичної культури, яка виглядає набагато актуальнішою сьогодні. Чи ми для цього не занадто вільні?

 

2 responses on Про дівчат-хлопавок і волю

  1. “Чи не корисно було б, задля так званої демократизації, перекладати твори тих колишніх чернівчан, людей космополітичної урбаністичної культури, яка виглядає набагато актуальнішою сьогодні. ” І ввести у шкільну програму.

  2. Дякую, пане Сергію, за цікавий есей.
    Інші ваші публікації теж завжди актуальні і виразні, але вони сприймаються більше як
    аналітичні роздуми ( на мій погляд).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *