Позбавлення ілюзій. 96-й: Епоха опричнини

Чи є якийсь сенс в історії? Чи можна написати про час? Наприклад, у 96-му році один з моїх приятелів мало не вмер, а інший – одружився. Звісно, цей рік для них абсолютно різний. А в історії він більш-менш однаковий. Це я про те, що об’єднують нас достатньо примітивні речі, а роз’єднують дуже суттєві. Уся ця політична метушня та галас, балачки про патріотизм, дискусії про газ, мову, флот, яким приділяється стільки уваги у ЗМІ, – несуттєві. Вони і є тим примітивним, що об’єднує. А суттєвими будуть усілякі любові, погляди, слова, природа, думки ввечері наодинці, навіть сни. З них і складається час. Різний, живий, суттєвий.

І тим не менш, варто вивчати історію, щоб усвідомити примітивність того, що нас об’єднує. З цією думкою, впевнений, мало хто погодиться, а я спробую довести.

Ціни на електрику та життя

96-го року в ЗМІ досить часто стали з’являтися звернення з проханнями про допомогу на лікування дитині. Чомусь саме того року. Подібне за радянських часів просто неможливе. Адже за сучасне лікування, як з’ясувалося, треба платити. Читачі вникали у всі деталі вад перетинок серця Іри К. або перебігу лейкозу в Аліни М..

Допомагали, до речі, активніше, ніж зараз, коли вже звикли. Приходили з грошима просто до батьків. Але мало хто обтяжував себе думками, чому держава, якій сплатили податки десятки мільйонів громадян, має гроші на танки, на вілли для чиновників, на міжнародні поїздки, але не на врятування життя дитини.

Тобто, на особистому рівні люди проявляли людське, співчували. Але на рівні суспільному людей об’єднувала байдужість. Величезний молох бюрократичної машини не здригнувся ні від дитячих, ні від материнських сліз.

Звітували, як завжди – монументально, спокійно. Мало хто був стурбований тим фактом, що тепер в омріяній незалежності дитина може померти просто тому, що не вистачило грошей. І це, очевидно, не тому, що у нас чиновники ненормальні. Весь смак ситуації в тому, що вони нормальні.

Скільки померло таких дітей за ці роки? Чи виходив хтось на демонстрації з цього приводу? А через ціни на електрику відбулися тисячі пікетів. Що ж нас насправді об’єднує?

Час опричника

Новий час породив старе явище – опричнину. У розширеному сенсі це значить, що життя суспільства керувалося не законами, які заздалегідь неможливо було виконувати, а власною сваволею будь-якого керівника. Лікарі, вчителі, міліціонери, лісники місяцями не отримуючи зарплату, почали заробляти посадою, збирати свої податки, встановлювати свої правила.

«Вона здирає з нас, повірте, останню сорочку, руками наших же дітей. Тільки прийшла, то впровадила, щоб діти обдаровували вчителів та її дорогими подарунками на кожне свято. І на школу здирає безкінечно, то штори, то шафи треба. Обвішали стіни квітами з базару по 400-800 тисяч. Ото все і не опишеш. Розпочався навчальний рік – вона одразу розпочала здирство. По 1 мільйону на музику йоніку. Отож уявіть, приходять діти зі школи сумні і нібито чогось бояться. Ми, батьки, це помічаємо і допитуємося. Вони плачуть і кажуть, що треба гроші в школу. Знаючи про те, що в нас грошей нема, бояться сказати, ну і бояться йти без грошей до школи».

Таку скаргу на «опричнину» в школі знайшов в одному з буковинських видань 1996 року. Гадаю, ситуація знайома багатьом. Тому що де-не-де вона зустрічається й досі. Але якби йшлося тільки про школу. Лікарям держава запропонувала такі ж правила гри.

Мій знайомий в ті часи робив операцію на варикоз. Він зайшов до кабінету хірурга і просто спитав: «Скільки?». Той уважно оглянув пацієнта і сказав: « Двісті доларів». Мій знайомий поцікавився: «А як ви знаєте ціну?». Лікар просто відповів: «По мештах…». На цьому місці розповіді мій знайомий починав матюкатися. Виявляється, що ці мешти він взяв у брата міліціонера, щоб виглядати солідніше. Тому що його черевики були надто старі і подерті.

Щодо міліціонерів, то статті про їхню опричнину – справжній хіт 1996 року. Вони зрозуміли, що з пістолетом можна достатньо багато заробити. І не треба чекати місяцями тієї жалюгідної зарплати. Щоправда, їхній бізнес виглядав надто кривавим і примітивним. Більш вишуканим він був у інших дітей держбюджету.

Лише в одному повідомленні 1996 року я прочитав, як директор районного Глибоцького відділення Ощадбанку прокручував банківські оборудки, голова Кліводинської сільради збирав гроші на свято і влаштовував його собі, а 22(!) особи з ОДА і Кіцманського райвиконкому «шльопали» фіктивні посвідчення для лжечорнобильців.

Навіть працівники Дністровського гідровузла знайшли, що взяти на робочому місці. Та ще й до цього запустили турбіну без інженерів, яка, зрозуміло, одразу зламалася. Не знаю, що вони збиралися робити з турбіною – здати в металолом чи щось іще? Але чомусь їх зупинили. Все це лише в одному інформаційному повідомленні!

Чи варто говорити про «опричнину» митників, які вважали державний кордон своєю власністю, або інших силових структур. І це при тому, що в 1996-му опричників ще виявляли. За радянською звичкою. Так що ж нас більше об’єднує? Християнські цінності, патріотичні почуття, громадянська позиція? Ні, опричнина! Вона, рідна.

І щось оптимістичне

Попри невеселі узагальнення, варто відзначити, що 96-й рік був початком малопомітного підйому. Маленькі кроки до побутового прогресу мали великі наслідки.

У 96-му чернівчани отримали можливість користуватися мобільним зв’язком і вперше почули про «UMC». Передавальну антену встановили на готелі «Черемош». Щастя безперервного зв’язку коштувало тоді від 1540 до 2150 доларів. Це була ціна контракту, за яким надавався номер, телефон ( їх пропонували близько ста модифікацій) та гарантія на три роки. Своєрідні «карточки» поповнення коштували 20, 50 і 100 доларів. Причому оплачувалися і вхідні, і вихідні. І коштували вони від 20 центів до півдолара!

Ще одна прикмета прогресу: місто підписало угоду з фірмою «Альтфатер». Відтоді залізні радянські смітники змінюють на пластмасові. Чернівецькі хулігани з’ясовують, що вони непогано горять. Утім, Чернівці виявилися все ж містом більш-менш європейським. До смітників швидко звикли і залишили їх у спокої.

Техніка з манливими написами «Панасонік», « Соні», «Філіпс», «Грюндік»,« Самсунг» тощо, яка в радянські часи була ознакою приналежності до «вищого» класу, стає цілком звичайною. Іншої майже і нема. Щоправда, стає важливим ще одне слово – «зборка». Яка буває європейська, тайванська, сінгапурська. Як з’ясувалося, достатньо важлива деталь.

Але по-справжньому дивовижним витвором прогресу 1996-го став «тамагочі». Звісно, його придумали не в Чернівцях. Але Чернівці, як і увесь світ, ця епідемія не оминула. Це було щось на кшталт електронної тваринки, за якою весь час треба було доглядати. Те, що об’єднує, буває напрочуд дивним.

Призначення

У 96-му Україна робить крок від демократії до «керованої» демократії російського типу. На заході таку систему іноді простодушно називають «диктатура». Губернатор більше не обирається, його призначають.

Перший призначений Кучмою губернатор Буковини – Георгій Філіпчук. Офіціозні сторінки повідомляють то про зустріч п. Філіпчука з В’ячеславом Чорноволом, то розміщують фото з блаженними обличчями буковинської делегації, що приймає на Буковині Павла Лазаренка. І блудливі іронічні думки про обнімання зі злодієм, про розкол Руху, одним із учасників якого, як відомо, був Георгій Георгійович, про антикучмівську діяльність кучмівського губернатора вешталися у свідомості.

А потім подумав: «Чого причепився до людини? Ну чим він відрізняється від будь-кого з депутатів, політиків? Якщо б не міняв команд, не змінював курс, то був би винятком. Тоді його шлях було б варто досліджувати як аномалію. А так, він як усі. Він нормальний».

Що ж об’єднує наших нормальних політиків. Щось високе? Філософські думки, політичні концепції? Життєве призначення? Здається – щось примітивне… Але я не наполягаю.

Неєгипетські піраміди

Міжнародні контакти – модна тема. Чернівці і Рязань більше не міста-побратими. Чернівці братаються з польським містом Коніном і, що є знаковим, з містом, з яким варто побрататися. Бо це ізраїльське місто Назарет.

Розмах міжнародних стосунків стає все більшим. До Чернівців навіть прибуває голова австрійського парламенту Гайнц Фішер. Газети стверджують, що ніяких зазіхань на відновлення Габсбурзької імперії. Просто заїхав подивитися на цікаве українське місто.

Однак австрійські зв’язки породжують не тільки ностальгічні почуття. Виявляється, «піраміди» бувають не тільки в Україні. Таємничий клуб ІСС – клуб міжнародних контактів для бізнесменів постсоціалістичного простору привертає увагу громадськості.

Схема до сліз знайома. Ти сплачуєш за членство 550 доларів. І отримуєш картку. Потім ти продаєш такі ж картки іншим, отримуючи 18 відсотків від її вартості. Для фірм картка коштувала більше 1000 доларів. На презентації клубу в новому тоді ресторані «Шарм» говорили, що таким чином бізнесмени отримують можливість кар’єри (?).

За кілька місяців до цієї презентації була у буковинській пресі замітка, де відомий чернівецький підприємець і депутат Володимир Дідух дуже розхвалював клуб. Мовляв не клуб, а янгольське зібрання: діловиті, за здоровий спосіб життя, оптимісти і кар’єристи. Теж точка зору. Щодо мене, я не знаю, що зазвичай об’єднує бізнесменів різних країн. Але цих, здається, об’єднала дурість і розрахунок на дурість іншого. І було їх чимало.

(У наступному числі продовжимо досліджувати, що ж нас об’єднує.)

Ведучий рубрики Сергій ВОРОНЦОВ