1 червня ми захищали дітей, святкуючи один із найстаріших Міжнародних днів у світі. Заходів у місті та області не бракувало: і концерти, і змагання, і фести, і нагороди з відзнаками. І діти при ділі, і влада. Одне слово, все, як у людей, а деінде й краще.
Натомість позавчора засобами масової інформації пройшло повідомлення про те, що двоє дітей із Лужан 10-ти і 15-ти років потрапили до Кіцманської хірургії з опіками обличчя та вух. У їхніх руках тріснули надувні кульки, наповнені гелієм, з якими вони гралися. Вибух супроводжувався спалахом…
Окрім міліцейської викладки події, інших кометарів у повідомленнях не було. Ну що поробиш? НП нібито воно і є НП… Та чи все так просто? А де ж захист дітей? Їхня безпека? Адже, як пояснили мені хіміки, кульки вибухнули тому, що їх заповнюють не інертним газом гелієм, який є досить дорогим, а значно дешевшим воднем. Така оборудка суттєво здешевлює виріб, приносячи значні прибутки її авторам. До речі, саме тому нібито гелієві кульки дуже швидко здуваються. Бо водень настільки агресивний, що реагує навіть із гумою, просочуючись крізь неї.
З точки зору безпеки така заміна наповнювача кульок не припустима. Зате дуже дохідна. Тому і стала можливою. І ніхто, на жаль, не з’ясовує, хто ж виробив таку іграшку для дітей і запустив у продаж. Нема ні прізвища цього злочинця, ні назви підприємства.
Ось і виникає закономірне питання: а чи насправді ми любимо і захищаємо наших дітей, коли допускаємо таке? Адже саме наші українські учні вдягаються у шкільні форми, які шкодять їхньому здоров’ю. Про це, напевно, саме до Міжнародного дня захисту дітей показали сюжет на центральному телебаченні.
Чому ж воно у нас так все діється – з постійним обманом? І знаєте, я, здається, знайшла несподівану відповідь у дусі дитячого свята. Просто все у нас довкола відбувається, як у дитячій грі – нібито, покабутки, понарошку.
Нібито й маємо державу з усією її атрибутикою, але вона чомусь не виконує своїх обов’язків щодо нас, своїх громадян, не захищає нас відповідним чином. Хоча податки ми їй сплачуємо не покабутки і не понарошку, а насправді. І доки будуть у нас, дорослих, життєві правила, кальковані з дитячої гри, не бачити нам по-справжньому щасливих усмішок своїх дітей…
