Уся траса до села Оріхове Луганської області в синьо-жовтих кольорах: українські блокпости, стовпи, зупинки, мости і навіть деякі будівлі. Причому фарба на мостах і зупинках не щойно нанесена, тобто розмальовані вони вже давно. І при цьому хтось сміє говорити, що Луганськ – це не Україна???
Очільники до передової не доїхали…
Мені випала нагода провести майже 2 доби в таборі АТО в с. Оріхове, де базується 80-а аеромобільна бригада, в якій служать і буковинські бійці. Потрапити туди самотужки неможливо, тож я напросилася до водія бусика, що періодично возить на Схід передачі нашим хлопцям. Дорогою з нами трапилася приємна оказія: незнайомий чоловік, почувши, що ми їдемо до табору АТО, передав для бійців новенький бінокль.
Шлях долали з пригодами, бо дорога далека й складна: понад 1300 км, з десяток блок-постів, де ретельно перевіряють документи та вміст автомобіля.
– Хто, куди, що везете, зброя є? – стандартні запитання, які ставлять охоронці. У Сватові Луганської області на блок-постах ми зустріли 12 працівників ДАІ з Буковини, які забезпечують безпеку дорожнього руху в зоні АТО. Хлопці розповіли нам, що їх має відвідати начальник УМВС України в Чернівецькій області Валерій Зінченко. Як стало пізніше відомо, очільник буковинської міліції слова дотримав і привіз буковинським міліціонерам до Сватова засоби захисту, боєприпаси, медикаменти й продукти харчування. Та до табору АТО він не заїхав, хоча до нього лише кілька кілометрів.
Отже, після перевірки на КПП перед табором АТО ми заїхали до наметового містечка. Хлопці, побачивши уже знайомий бусик, кинулися назустріч:
– А звідки Ви приїхали? А мені є посилка? А що привезли? – запитували солдати, що взялися розвантажувати продукти та засоби гігієни.
Заночувати нам запропонували в наметі розвідки, оскільки їхати проти ночі в дорогу надто небезпечно. Тож на власній шкірі відчула, що таке бути солдатом.
Перед сном завітала до штабу табору, аби дізнатися, як тут живеться хлопцям. Солдати сказали, що командира батальйону в таборі немає: він постійно перебуває на передовій із солдатами. Начальник штабу Сергій Кротов розповів, що бійці на 100% забезпечені наметами, харчуванням, засобами гігієни, бронежилетами, касками, зброєю, військовою технікою; водночас не вистачає тепловізорів, навігаторів і приладів нічного бачення. Керівництво штабу та й самі солдати розповідають, що дуже велику підтримку вони мають від людей. За словами Кротова, табір АТО базується тут від 10 травня, а до того був розташований в селі Євсуг, теж на Луганщині. Табір цілодобово охороняється солдатами зі зброєю в руках. Головні сили бійців воюють на передовій, а в таборі вони ремонтують пошкоджену техніку, чистять зброю, відпочивають, миються, перуть речі, телефонують мамам, дружинам, коханим. У таборі працює кіноустановка, змонтована на армійському автомобілі, тож вечорами хлопці збираються перед екраном, аби побачити та обговорити останні новини. Зранку та увечері в особового складу – шикування, під час якого їх інформують про хід АТО й дають відповідні вказівки. Незважаючи на насичений цілодобовий графік, хлопці все-таки знаходять час і відпочити. Мені випала нагода провести з ними цілісінький день. Спочатку вояки йшли на контакт дуже обережно, та при неформальному спілкування стіна між нами «впала». Солдати охоче показували свої намети, військову техніку, зброю, ділилися наболілим.
Знаючи, що 80-ту аеромобільну бригаду відвідав голова Чернівецької облдержадміністрації Р. Ванзуряк, я поцікавилася: «Вас нещодавно відвідав губернатор. Чи спілкувалися Ви з ним, чи отримали відповіді на свої запитання?».
– Він зайшов до штабного намету, поговорив з начальником, вийшов, пофотографувася з нами і поїхав. Отака була зустріч… – відповіли бійці.
Залишати свої оселі люди не хочуть
…Тут хтось із солдатів гукнув: «Їдемо по воду в село!».
Щоби поспілкуватися з місцевими мешканцями, я напросилася з ними. В армійську вантажівку закинули бочки для води, залишки їжі, які віддають селянам в обмін на молоко та сметану, й поїхали. Щоби краще бачити місцевість, я поїхала в кузові разом із кількома солдатами. Хлопці були зі зброєю в руках: різне дорогою може статися. Добряче «наївшись» пилюки, отримавши жорсткий масаж спини від підкидання авта, ми прибули до місця, де солдати брали воду.
Вийшов тамтешній мешканець, який розповів, що дружить із нашими солдатами, підтримує їх і мріє, аби ця війна якомога швидше закінчилася перемогою України. Потім ми завезли місцевій бабусі залишки харчів і порожні банки від закруток, завітали до місцевого магазину. Продавець поскаржився, що попит на товари упав, однак залишати село люди не збираються, хоча й дуже обурені діями терористів. Біля магазину нас перестріли діти, які подарували солдатам двох кошенят – табір поповнився двома новими «бійцями».
Бійці на Сході мріють про зустріч зі своїми батьками, дружинами, коханими…
Повертаючись до табору, солдати підкинули ідею організувати романтичну вечерю. Їм хотілося чогось смачного, що створило б домашню атмосферу. Мою пропозицію зварити бануш хлопці підтримали «на ура». Та перед цим мені дали можливість скористатися літнім душем, який вони облаштували поруч із табором. Бо після поїздки в усіх нас лише очі світилися. Хлопці тим часом пішли до лазні: у таборі працює пересувна лазня – дезинфекційно-душовий автомобіль (ДДА). А далі ми взялися разом до приготування вечері: солдати розпалили багаття й натерли овечої бринзи, я замісила бануш. Сіли вечеряти в альтанці, яку хлопці теж змайстрували своїми руками. Зав’язалася невимушена розмова, якої, як зізналися хлопці, їм теж бракує. Вони не боялися вже говорити про те, що стомилися за ці кілька місяців боротьби, що їх дратує слово «перемир’я», що вони не мають достатньої інформації про ситуацію в Україні і що вони хочуть до своїх батьків, дружин і коханих… Мобілізовані вояки не розуміють, за яким принципом їх мобілізували: адже, за їхніми словами, з села забирали по двоє-троє хлопців, як правило, з малозабезпечених сімей.
– А решта де? П’ють, гуляють? А замінити нас ніким? Чому чоловіки зі Сходу тікають звідси, а не захищають свою землю? – запитували бійці.
Щодо придатності до служби за станом здоров’я у хлопців теж є багато запитань. Та, попри все це, солдати запевняли, що Україну ворогу не віддадуть, готові покласти за неї життя і ніколи не забудуть загиблих побратимів. Відчувала, що бойовий дух у наших хлопців і справді як ніколи високий, а патріотичний настрій навіть зашкалює. Розмова точилася до пізньої ночі. З гордістю за славних синів України я заснула в уже рідному наметі…
Малюнку від 6-тирічного Жені Ополоника солдати зраділи, наче діти
Зранку приїхав черговий бусик з допомогою від Буковини. Він мав забрати мене, а далі ми планували відвезти передачі на передову, однак у штабі сказали, що туди не пустять, оскільки на той момент ситуація там загострилася. Тож розвантажили бусика у таборі: вантаж пообіцяли доправити на передову при наступному виїзді «шаланди». Та у мене в сумці лежав дитячий малюнок, який синок моєї колеги просив передати солдатам. Я ж планувала передати його саме на передову. Та, зрозумівши, що туди не потраплю, я урочисто вручила малюнок 6-річного Жені Ополоника буковинським хлопцям. І вони зраділи подарунку, наче діти… Подякували і повели мене за собою. Неподалік від табірної кухні встановлена спеціальна дошка, на якій уже було кілька дитячих малюнків. І тут же солдат повісив малюнок Жені.
Коли ж ми почали збиратися виїжджати до Чернівців, вдячні буковинські хлопці зробили мені несподівані, але такі приємні подарунки: один солдат подарував свою військову форму, в якій ходив у бій, інший віддав свій американський сухпайок, який, після повернення до Чернівців, дружна редакція газети «Версії» осилила за два дні.
10-денна відпустка для зустрічі з новонародженою донечкою
Та наш від’їзд чомусь затримувався. І тут дізналися про причину: з нами до Чернівців поїде боєць, який саме завершував оформлення відповідних документів. Контрактнику Володимиру, десантнику з Чернівців, дали відпустку на 10 днів за сімейними обставинами: у нього 2 липня народилася донечка. Побратими щиро раділи за Володю, сподіваючись, що колись настане й їхня черга на довгоочікувану відпустку.
За добу їзди ми мали час поспілкуватися. У Чернівцях солдата зі сльозами зустріла бабуся. Після цього новоспечений татусь побіг до пологового будинку забирати свою дружину з донечкою.
… У призначений час він повернеться на службу.
Галина ЄРЕМІЦА, «Версії», Чернівці-Луганщина -Чернівці
