Місто – як салат: Головне – файно подати

Володимиру Денисовичу ВУДВУДУ 1 вересня виповнюється 80 років. Незважаючи на поважний вік, він  сам куховарить, пере, прибирає, співає в архієрейському хорі і працює в Першотравневій районній раді ветеранів. А ще він знає майже все про житлово-комунальне господарство, бо присвятив йому… 58 років життя.Все ніби як учора…
– У румунській метриці записано, що я народився 22 серпня 1928 року, – розповідає пан Володимир, – але коли виписували «радянське» свідоцтво про народження, мама сказала, що народився я, «коли діти до школи йдуть». Було це в селі Бурдей Кіцманського району. Був старшим, мав ще двох братів і сестру. Вчився в румунській школі, навіть табель зберігся. В них уже тоді були «сімки» та «десятки» (це були високі оцінки – Л.Я.). 11-ти років навчився варити обід. Щоправда, перший раз вийшло невдало. Варив мамалигу і вона сильно загусла. Долив води – стала рідка. Потім знов загусла… і так доки казан не став повний. Тоді я розсердився і викинув ту мамалигу собаці. Пес на радощах наївся гарячого і сказився…
Тато працював на залізниці, тож учитися я пішов до залізничного училища. В 1943-му нас евакуювали до РумуніЇ. Там я, 15-річний, залишився буквально без нічого…
За 3 дні до тогорічного Великодня учні-залізничники займалися в паровозному депо на нинішній вул. Білоруській. Після занять повністю роздягалися в окремій кімнаті, потім милися і вже в іншій кімнаті одягалися в чисте. Того дня ледь устигли одягнути спідні сорочки, як почалося бомбардування. Підлітків загнали до вагонів і добу(!) везли до Гардина-Публіка (нині станція «Чернівці-Південна»), а потім – до Турно-Северина, румунського містечка на кордоні з Угорщиною. Отак у сорочці та ковдрі Володимир з двома друзями проходили до жовтня 1944 року. Потім на україно-румунському кордоні їм дали черевики і «хабешні» костюми та… закрили до буцигарні. Володимира, в якого була поранена нога, відправили до підвалу на кухню – чистити картоплю, а друзів – на роботу в поле. Зрештою, через 2 тижні видали «документи»: кусок газети з круглою печаткою, на якому було написане ім’я й прізвище.
– Коли повернувся до села, тато влаштував на роботу слюсарем у вагонне депо, – продовжує п. Володимир, – там зустрів День Перемоги. Пропрацював у депо 17 років. Там і сталася трагедія… Втім, сам винен.
Кожен з нас, буває, нехтує правилами техніки безпеки, але іноді це обертається каліцтвом.  Того дня все йшло як завжди. Лише погано закріпив вагон – і відрізало ліву руку… 18 днів лікарняного і знову до роботи –  розцінювачем нарядів, згодом нарядчиком поїзних бригад. З тих часів навчився подумки множити тризначні та двозначні  і додавати чотиризначні числа. Невдовзі обрали секретарем вузлового комітету комсомолу. Одночасно навчався у вечірній школі, а потім – у Всесоюзному інституті залізничного транспорту. Направили до технікуму ЖКГ (нині Політехнічний технікум) завідувачем вечірнього відділення. Цей заклад чи не єдиний тоді випускав геодезистів і будівельників, які прокладали інженерні мережі. Готувався захищати кандидатську дисертацію, аж тут «згори» запропонували  (читай «поставили до відома») посаду керівника обласного ремонтно-будівельного тресту. Йшов 1968 рік…

Ментів та комунальників лише лінивий не сварить
– Не знаю, чи є в місті така вулиця, де не було б частки моїх нервів і крові, – каже пан Володимир. – Ми збудували 8-му і 10-ту школи, лазнево-пральний комбінат на Проспекті, дороги на Роші, житло для комунальників, ремонтно-будівельні бази. До 100-річчя Леніна трест вийшов на І місце в Україні, отримали медалі й мусили «знамьона носити». Відтоді в мене апатія на похвалу.
А взагалі-то ментів і комунальників завжди «били»: скільки не працюєш – усе одно погано. 1973 року мене призначили першим заступником міського голови. На мені було усе будівництво, комунальне господарство і розподіл квартир – найневдячніша робота. Надивився різного. Тоді, як і тепер, люди йшли на що завгодно, аби отримати житло. І малюка під дверима залишали, і з пляшкою сірчаної кислоти приходили. Навіть високі посадовці та ветерани війни примудрялися приносити «липові» довідки чи оформляти житло на родичів, аби «відхопити» квадратні метри. Писали доноси на тих, хто розподіляв квартири, мовляв, беруть величезні хабарі, приходили КДБ-шники з перевірками…
– Найбільшого страху на цій роботі набрався двічі, – згадує п. Володимир. – Спочатку 1977-го,  коли стався землетрус. Тоді трусонуло на 5 балів і утворилося багато тріщин у будинках, навіть мерія тріснула в одному місці. О другій ночі мене викликали на роботу, люди стояли на вулицях. У кабінеті повідомили, що можливі повторні поштовхи. Мене охопив страх, думав, стрибатиму з другого
поверху. Вдруге було зовсім інше. Я відмовився від повторного обрання на посаду через ці квартири. Мене призначили начальником обласного управління житлово-комунального господарства. Знайомі щиро дивувалися, особливо зважаючи на те, що мій попередник буквально поклав голову на рейки від такої роботи. На додачу, коли я «під враженням» передавав справи, дізнався, що мене викликають на Політбюро ЦК за одну з квартир. На щастя, всі папери були в порядку і я зумів захистити себе. Але шрам на серці, який виявили кардіологи набагато пізніше, мабуть, з’явився саме тоді.
ЖКГ області й справді було в плачевному стані. Водогону спочатку не було взагалі, потім вода подавалася за графіком. Будматеріали, сміття і фекалії возили фірами. Мосту через Прут не було, про об’їзну дорогу можна було лише мріяти. Всі комунальні служби були розкидані містом.
– Коли я став начальником, перш за все, зібрав комунальні служби в одному районі, – розповідає п. Володимир, – так з’явилася вулиця Комунальників. Механізували вивіз сміття, почали замінювати каналізацію. Стара каналізаційна система будувалася ще 1898 року, тож викопували керамічні і дерев’яні труби. Побудували Калинівський і залізничний мости через Прут, розпочали проектування об’їзної дороги.
Мало хто знає, що Чернівці, за ідеєю, мали би пити воду з Пруту. Після того, як до приїзду міністра закупили мінералку, аби той міг вимити руки, розробили проект водогону «Шипинці-Лужани-Мамаївці-Чернівці» . Це мало би розв’язати проблему подачі води за графіком. Але донецькі спеціалісти довели, що при викачуванні води з Пруту річка раз на 100 років пересихала би. Тоді збудували нинішній Дністровський водогін. Його запускали напередодні 8 березня. Коли вода дійшла до Шубранця, у 5-ти місцях луснули труби і утворилися ями 5 х 10 м. Досі невідомо, що це було: взаємодія хлору з водою, погані вантузи чи щось інше.
Потім почали будувати нові очисні споруди. Щоби здати їх в експлуатацію, інженери мусили випити склянку води, яка пройшла через мережу. До речі, коли здавали в експлуатацію мости, інженери стояли під мостом, а на міст виїжджала важка техніка. Тому люди робили на совість, знали, що від цього залежить і їхнє життя.
Хочеться побачити Чернівці після перебудов…
– Не розумію нинішніх архітекторів, – дивується п. Володимир, – як можна було побудувати на Проспекті каземат без вікон-дверей («Формаркет» – Л.Я.), а біля депо вирубати дерева і «розмножити» будки. А ці прибудови на перших поверхах з боку вулиці! За правилами, з кожного боку має бути тротуар не менше 70 см, щоби могла пройти і мама з коляскою, і двоє людей мали змогу нормально розминутися. З тротуарів чомусь щезають бордюри, хоча вони робляться не для краси, а для безпеки. Ями чомусь не огороджують. А початок вул. Руської – взагалі «казка». Там хіба літати можна. Крім того, коли перебудовують перші поверхи під кафе чи перукарні.
Повинні бути зовсім інші санітарні норми. Люди з верхніх поверхів змушені дихати кухнями та, вибачте, сморідом через відсутність туалетів.
Ще, на думку п. Володимира, у місті з’явилася вулиця стовпів. Її «сотворили» на Головній, коли вирішили перевісити тролейбусну лінію з будинків на стовпи. Вкупі з рекламними щитами, стовпи геть затуляють перспективу вулиці!
– Кажуть, перевісили, бо з будинків цегла падає, але ж 100 років не падала! – обурюється п. Володимир, – дійсно є шум і вібрація, але за ті самі гроші можна придбати шумо- та віброгасники. Після того, як у центрі кожен окремо переробляє вікно, балкон чи двері, фасадам вже нічого не зашкодить. А ще у місті більшає машин і меншає дерев, дихати нема чим.
Володимир Денисович каже, що його найбільше бажання – пожити ще і побачити, як виглядатиме місто після усіх перебудов.
– Знаєте, коли газдиня робить салат, воно не виглядає апетитно: щось порізане, щось потерте, олія ллється, сіль, перець… А коли все змішати і файно подати – смакота… Хочеться, щоби з містом сталося так само!
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *