Компаньйонка. Нотатки чернівчанки в Італії

Прогулянки Міланом
Я пробула два з половиною місяці вдома… і повернулася до Італії. Мала при собі тільки 100 євро, старий телефон зі зношеною батарейкою,  – і ні роботи, ні притулку. Втомлена дорогою, цілий день чекала біля «кейзи» (церкви), не відаючи, потраплю я туди на ніч чи ні. На щастя, потрапила.
У величезній церкві побіля стін стояли ліжка, посередині – столи. Вранці давали поїсти хліба з чаєм, увечері – супу. Протягом дня, від дев’ятої до сімнадцятої перебувати в приміщенні не дозволялося. Вранці та увечері відвідувати службу божу. Службу відправляла Анна, керівниця центру допомоги при церкві.  Жінки її не любили. Анна покрикувала, не церемонячись  ні з ким. Мабуть, її манеру спілкування можна було б пояснити  і тим, що вона надивилася на наглість та безкультур’я деяких наших співвітчизниць. Але та ж Анна багатьом жінкам допомогла знайти роботу. До неї зверталися італійці, знаючи, що у церкві завжди знайдуть робочу силу дешевшу, ніж в агенціях.
Це був цікавий досвід – пройти шлях через церкву. Удень ходила до агенцій, обідала в безкоштовній їдальні. З цікавістю знайомилася з жінками. За десять днів знайшлася було робота в Монзі, про що я й мріяла. Дуже хотілося піти далі у вивченні мови, а там була хороша школа. Але не пощастило.
Протрималася я на цьому місці від вівторка до суботи. Робота була в багатій оселі, у старих, чоловіка і дружини. 6 кімнат, 2 ванни, 2 веранди, балкон, кухня… Я не злякалася, але старенька виявилася злостивою і патологічно жадібною. Все шукала моменту принизити мене, їсти давала мало, а роботи було багато. Почувала себе як у фашистській родині. В суботу сказала, що йду, – і пішла. Важко писати про це. Подробиці, що закарбувалися в душі, я ще не готова описувати. До цієї пори відчуваю біль.
Приїхала до Мілану. У кишені було 150 євро, заробіток за ці дні. Поклала речі до камери зберігання і пішла на вокзал шукати квартиру. Жінки, що годинами вешталися на вокзалі , сподіваючись знайти роботу, нагодували мене, чим багаті були, пожаліли. Того ж дня пішла знайомитися зі стареньким, до якого запросили мене працювати його друзі, знайомі мені з групи тайцзи. І лише увечері я влаштувалася на квартирі в однієї з наших жінок, яка жила з єгиптянином. Вона надавала притулок чоловікам. Іншого місця того важкого дня я не знайшла. Довелося два тижні жити в кімнаті з чоловіками. О восьмій вечора пробиралася наверх, до свого ліжка – і до ранку не подавала ознак життя. Від понеділка стала до роботи.
Дідусь мешкав у центрі міста в старому будинку на маленькій вуличці. Занедбане помешкання з двох кімнаток, з маленьким балкончиком, туалетом-ванною, потребувало серйозного прибирання. Недоглянутим був і дід. Але прибирати він мені майже не давав. Йому треба було ходити  всюди за мною.
Він любив гуляти, до того ж прогулянки його були доволі тривалими і достатньо віддаленими. Ходити треба було повільно й обережно, орієнтуючись на 90 дідусевих років. Звичайно, було цікаво: я відкривала для себе цю частину міста; але втомлювалася від гудіння автомобілів, повільного темпу ходи. Верталися о першій дня. Прогулянка тривала три-чотири години. Потім я готувала їсти. Ми обідали, він дрімав, я прибиралася і на третю була вільна.
Друзі платили мені 600 євро на місяць; у мене була можливість невдовзі отримати місце в гуртожитку. І врешті-решт навіть знайшлася старенька, з якою треба було ночувати, тобто, мала б і нічліг. Але… я смертельно втомлювалася. Приходила до діда на дев’яту ранку, перш за все сідала за стіл і підпирала руками голову. Я не розуміла, що зі мною коїться. І, коли мені запропонували в одній агенції роботу на околиці міста, я погодилася подивитися на це місце.
Перший раз у житті я відчула, що здоров’я має межі. Довелося відмовитися від заманливої ідеї бути вільною усі вечори. Я могла б присвятити їх власному зростанню. Адже мені так цього хотілося! Вчити мову, ходити до російського товариства, брати там книги і спілкуватися «зі своїми». Могла б ходити на тренування або просто гуляти. Я багато чого могла б… Але здоров’я мене зрадило.
На новій роботі я лягала спати о восьмій вечора, разом з опікуваною бабусею. І вставала о восьмій ранку, коли треба було піднімати стареньку. Місяць мітла випадала в мене з рук, я усе забувала… І хотілося лише одного: аби мене не вигнали. Але все ж таки, незважаючи на хронічну втому, я знайшла неподалік курси і випрохала для себе не половину суботи, а пів четверга, аби хоча б раз на тиждень відвідувати школу. Тут я  могла митися навіть щовечора і було тепло спати зимовими ночами.
Родина трапилася дуже порядна. Мені виплачували усе до копійки. Але в мене не було такої свободи, як у Розетти. Три дні на тиждень я взагалі не виходила. Старенька потребувала постійного нагляду. Але до цього часу я вже звикла до будь-якої роботи і майже не відчувала самотності. За два роки роботи тут я ні з ким зі своїх земляків, що працювали поблизу, не познайомилася. Мені було непогано, хоча й не вистачало власного середовища. Вільний час  проводила, займаючись тайцзи (добре, що поруч був великий чудовий парк!), ходила до лісу неподалік, зважувалась і на тривалі прогулянки, вивчаючи цю частину Мілана. Щочетверга їхала до Мілана і насолоджувалася волею. Гуляла проспектом Буенос-Айрес, заходячи до магазинів. Мені подобалося, що навколо багато людей і транспорту. Але у певний момент ейфорія волі зникала – і я починала почуватися чужою тут. Спускалася до метро та їхала на курси.
На цій роботі були свої «придибенції». Але тут я заспокоїлась. Більш-менш стабілізувалася нервова система. Спочатку боялася зробити зайвий рух, працюючи «на автоматі». Згодом поступово розслабилася. Увечері, після відходу старенької до сну, вмикала телевізор, комп’ютер…
Далі буде

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *