Компаньйонка . Нотатки чернівчанки в Італії

Частина друга
Від господаря до господаря
Нашим інтелігентним жінкам, які звикли до розумової праці, до поваги, тактичним, культурним, освіченим, найважче звикати за кордоном. Все життя рахували копійки, але віддали роки праці пацієнтам, учням, студентам, малюкам, розумним машинам, науковим  конференціям. Звикли не лише до імені, але й до по батькові, та обходяться з ними, як з недоумкуватими, некультурними, малограмотними. Живуть під чужими іменами: Свєта – Лучія, Галя – Аліна (Галина італійською – курка, то вже краще Аліна).
Над ними знущаються, їх принижують, над ними глузують, їм недоплачують… А подеколи ставляться, як до повій. Як до жінок нижчого сорту, готових на все. В таких ситуаціях дуже важливо не втратити себе.
Та що там – не втратити себе! Це – чудова школа, щоби знайти себе! Де вже можна духовно зрости, то це прибираючи лайно і витираючи дупи з двома червоними дипломами, в зачиненій кімнаті-шафі! Ось де душа вмирає, а потім, як той птах Фенікс, відроджується! Але вже викристалізована, загартована. І тоді вже тебе ніхто і ніщо не може образити: ані злюща недалека бабця, хвора ж бо, ще й тобі платити доводиться, ні мужик-італієць, який одразу лізе руками в пику, він уяви не має, що може бути подібне: диплом, 25 років загальної поваги – і посудомийка, ані касирка, що надурила на помітну суму… Адже нас насправді ніхто сюди не запрошував. Самі приїхали. Та й ми різні. Але чомусь судять про нас саме по «слабких».
Новим моїм клопотом став паралізований дід. Він кричав весь час: «Мені погано! Так погано!». Тричі на день його треба було підмивати. І робилося усе це під суворим контролем сина, який вказував, що, мовляв, я погано витерла той чи інший бік дідових причандалів… Спати доводилося в одній кімнаті з дружиною діда. Віконниці, незважаючи на задуху, щільно зачинялися на ніч. Дід кричав, бабця теж. На четверту ніч з’явилося відчуття, що мозок починає розбухати, збільшуватися і ось-ось полізе назовні. Зрозуміла, що на п’яту ніч так і станеться. Підвелася, вийняла похідну торбу і почала складати туди речі. Бабка сказала мені, що я немічна, де вже мені до її діда… До її честі, дала гроші за чотири дні, пару бананів та яблуко.
До речі, землячка моя, що привела на це місце, хотіла отримати з мене 400 доларів за «послугу».
Того ж дня, намучившись добряче в дорозі, потрапила доглядати стареньку. Мене одразу ж поставили до роботи: треба було звільнити для себе завалену речами кімнату. Працювала, як кажуть, «на автопілоті». Просила в Неба сил не втратити свідомість. Увечері нагодували. Вночі нарешті відіспалась у тиші.
Сім’я була інтелігентна, але ставилися прохолодно. Місце розкішне: вілла у старовинному стилі на три поверхи, величезний сад, майданчик для гри у м’яча.
Дуже хотілося рухатися. Першого ж дня  взяла кухонного ножа і пішла чистити від нарослого моховиння сходинки на ганку. Моя старенька була тіткою господині (ох, невдячна це праця – опікуватися тітками!). Бездітна, незаміжня, з маленькою пенсією. Хвороба Паркінсона знесилила її, і вона подарувала квартиру в Мілані племінниці, щоби та натомість опікувалась нею. Племінниця й опікувалась: наймала іноземок без документів, які за помірну платню не лише доглядали за тіткою, але й виконували всю домашню роботу на віллі: мили посуд, прибиралися, поливали сад… Вигідно. І нічого зайвого платити не треба. Без документів далеко не всі зважалися вимагати належних грошових  виплат. І все ж таки мені було там непогано. В психологічному сенсі. До того ж я обумовила відвідування курсів італійської.
Гарне місце було. Наприкінці жовтня збирала опеньки. Взимку розпалювала ялиновими шишками камін у кухні, смажила каштани, гріла підошви. Тепло згодом розходилося усім тілом. Адже газ заощаджували, холод у замку стояв той ще! Влітку поливала квіти, мені дозволяли робити всіляку роботу, яку хотіла. Збирала їм горіхи, ківі, сливи. У саду росли ялинки, від них так добре пахло у спеку. Під деревами розгулювала черепаха. У будинку – кіт, якого я годувала щодня курячою печінкою. Ніде мені потім не було так добре.
Усе б нічого, коли б не прийомний син господині, негр, 15-річний хлопець. Карло вигнали з інтернату за крадіжку, а до школи в селищі не взяли. Моя кімнатка була на третьому поверсі, вдень я туди майже не заходила. Натомість заглядав Карло. І крав, що міг. Згодом почав командувати, якось навіть спробував скинути з себе штани: темперамент африканський! Тож я вирішила: як стане непереливки, дам коліном хлопчиську по яйцях. Але тоді вже треба  торбу напоготові мати. Однак до цього, дякувати Богові, не дійшло: випала інша робота. Увечері сказала, що їду – а вранці мене там уже й не було!..
А жаль. Бабця мене дуже цінувала. Я ходила із нею коридором туди-сюди багато разів, саджала її на велосипед, змушуючи працювати ногами. Працювала там триваліше за всіх. Решта покидали за місяць-другий. Господиня казала, що важко знайти таку служницю, як я. Мабуть, недооцінила: пішла служниця.
Мені так подобалося вранці відкривати віконниці в тому будинку. Але не мій то був будинок.
Далі буде

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *