Чернівці Івана СНІГУРА: Вогнища з ікон, смітники зі скарбами і горища-нічліжки, ковбаси Буковського, таємниці турецьких архівів і люди-золото

DSC_0870

Краєзнавець Іван Назарович Снігур, за плечами якого в його 85 – безліч історій (пережитих, переказаних, почутих і записаних від людей), застав ті часи, коли у жвавих нині, як мурашник, Чернівцях більше було порожніх квартир, аніж заселених. У його очах можна побачити відблиски вогню, в якому горіли книжки з бібліотеки Резиденції і позолочені рами від картин. Він детально ознайомився з п’ятьма світовими релігіями і зрештою розчарувався в усіх, але переконався, що Бог – не в церквах, а в людських серцях. І не вірить чернівецьким (та й усім загалом) посадовцям, але зберіг захоплення чернівецькими (і не тільки) людьми, яких вважає тим найбільшим і єдиним багатством, яке варто цінувати. Перечитав тисячі книжок, серед яких – історичні дослідження, філософські трактати, енциклопедії та словники, російська й світова класика – і жодного російського розважального роману. Та найбільші знання здобув від спілкування з людьми, з якими записав близько 8 тисяч інтерв’ю. Видав шість книжок, а ще на більше має матеріалу. Зібрав унікальну колекцію старожитностей, за кожним експонатом якої – неймовірна історія. Об’їздив світ і з висоти свого віку й досвіду впевнено заявляє: найкраще – вдома.

Місто голоду і злиднів

До Чернівців, які відвідував ще хлопчиком з родичами, назовсім приїхав голодного 1946-го. Навпроти залізничного вокзалу грівся біля вогнищ разом зі спухлими від голоду безхатченками. У вогонь ішло все: книжки, журнали, картини, меблі зі спорожнілих чернівецьких квартир. Воші – супутники голоду, злиднів іантисанітарії – були не лише на людях, а й кишіли на землі. Тіла померлих збирали на фіри й кудись вивозили…

Мандрував у пошуках їжі селами, дістаючись туди на дахах вагонів. Одного разу, в дощ, зісковзнув з даху і пролежав непритомний з пошкодженими головою й ногою, аж поки його не знайшли перехожі жінки. Кинули на фіру якомусь чоловікові, який доставив до Єврейської лікарні (відкритий єврейською громадою міста в середині ХІХ століття шпиталь у найдавнішій частині міста, згодом І міська лікарня на початку нинішньої вул. Сагайдачного). Там хлопця два тижні лікували без документів – чи то прийняли за єврея, чи просто пожаліли, зашили ногу. Як оклигав – відправили геть, адже в ті часи бути без документів означало створювати проблеми собі і тим, хто надав притулок. Так знову опинився на вулиці. Старцював на мосту через Прут. Там його знайшов далекий родич і забрав до себе. Хлопець якийсь час займався в дядька заготівлею лісу, тяжко працював. Потім знову пішов на вільні хліби. Голодував, ночував на занедбаних горищах. Так і знайомився з містом – з підворітнями, мостами, підвалами,  покинутими городами…

– За якийсь час мене порекомендували на квартиру до відомого чернівецького м’ясника Буковського, – розповідає Іван Назарович. – У нього було сім будинків у місті, неподалік Руського мосту цей поляк тримав гастроном. Смак ковбаси, яку він готував, неможливо було забути. Так сталося, що жив я в нього не так уже й довго, але дружба наша тривала понад два десятиліття. Буковський був дуже цікавою і розумною людиною. Я допомагав йому по господарству, а він навіть не брав плати за житло. Ми так здружилися, що я став йому майже рідним. Своїх дітей у нього не було, тож опікувався мною, як сином. Представив багатьом своїм знайомим. І я ніколи його не підводив, з людьми був чесним, ніколи не брав чужого, а ще – ніколи не був у жодних  партіях і комсомолах, і мені часто довіряли те, чого не довіряли навіть родичам.

DSC_0860

Звалища історії

Перші роки життя в Чернівцях проходять у пам’яті Івана Назаровича як безкінечна вервечка звалищ і вогнищ.

– Пам’ятаю, як упродовж двох тижнів з Резиденції вивозили неймовірні скарби і спалювали в ямі позаду університету, –  пригадує краєзнавець. – Возили фірами. Процес спалювання контролювала охорона. Роззяв не підпускали, могли й стріляти в особливо цікавих. Коли охорона змінювалася – показували одне одному щось з-під манжета. Мабуть, якийсь документ або умовний знак, щоби переконатися – свої. Я прикидався дурником й іноді підбирався ближче. Там горіли іконостаси, метрики, записи, пергаменти, книжки…

Ще одне звалище було наприкінці вулиці Руської. Туди звозили цілі бібліотеки, поливали бензином і палили. Охорона працювала лише до 17 вечора, далі там були звичайні робочі, з якими я познайомився і які дозволяли покопатися на згарищі. Саме там я знайшов багато речей: фотографії, чернівецькі журнали, газети, книжки, поштові картки, візитки… Це зараз світлини не є чимось надзвичайним, а тоді кожне знімкування було подією, а кожне надруковане фото – історією. Мені подобалися ці старовинні речі. Більше цікавився літературою, але завжди знаходив щось неочікуване. Зберігав удома, у знайомих на квартирах. Як не дивно, багато було втрачено уже в ті часи, коли життя стало стабільним.

На цьому звалищі знайшов зшиток з дешевого паперу, у якому було записано 142 старовинні українські пісні. Це були українські слова, викладені латиницею. Записи належали Зіновії Канюк, чернівецькій письменниці. Ці твори досі не опубліковані.

Російський почерк – лайно на столі і роздряпане дзеркало

Мені щастило на розумних і цікавих людей, Бог завжди до них направляв. І щоразу мені було мало й мало. Тепер простіше: є папір, ручки, можна друкувати… А тоді не було на чім писати, то діставав румунські мішки з-під цементу і на тім папері писав хімічним олівцем…

Я зустрічав людей, які мешкали в Чернівцях іще в першу світову,  розповідає Іван Снігур. – Розповідали, що москалі, коли захоплювали місто, просто лютували. Вривалися до квартир, грабували, виганяли людей або розкривали замкнені квартири, якщо нікого не було, з’їдали продукти, забирали золото, розбивали порцеляну… Один з синів викладача університету Готесмана згодом розповів мені, що одного разу, повернувшись до своєї квартири, з якої від’їжджали на певний час, побачили, що всі запаси їжі забрані, бібліотека розкидана по підлозі, а на столі – купка лайна… Суто «російський почерк». Як не дивно, нерозбитим залишилося дзеркало.  Цілим, але не неушкодженим: на ньому каменем було надряпано «1914 рік». Я бачив це на власні очі. Міг забрати те дзеркало, як свідка історії, але не мав де зберігати…

Водночас із великим захопленням старожили згадували часи Австро-Угорщини. Я не знайшов жодної людини, яка сказала б щось хоч трохи критичне на адресу цісаря Франца-Йосифа. Розмовляв з людьми, які бували в нього на прийомі. З одним товаришем, євреєм Максом Шиклером , який помер буквально два тижні тому, об’їздили Карпати туристами – по стежках і по людях. Зустріли трьох чоловіків, які жили ще «за Австрії». Ті розповідали, що гуцули були в особистій охороні цісаря, і що цісар особисто приймав своїх підданих з будь-яких питань.

У моїй колекції є експонати з монаршого музею. На 60-річний ювілей перебування Франца-Йосифа на престолі у Вижниці були виготовлені і відправлені цісареві в подарунок 84 гуцульські сувеніри. Кажуть, коли він їх побачив, то із захопленням сказав, що вони варті перебування в окремому музеї. Так і сталося: вони зберігалися у Відні в Буковинському гуцульському музеї аж допоки не розпочалася революція і музей, як і безліч інших закладів, установ, крамниць, не був розграбований. Волею випадку там опинився один з буковинців, який, коли інші розтягали з магазинів тканини, плуги та інші корисні речі, вхопив з музею п’ять чудових дерев’яних виробів і привіз додому… Ці речі дісталися потім священикові на прізвище Монастирський, а після його смерті розійшлися серед його родичів. Мені вдалося зібрати усі п’ять сувенірів, на яких випалено «Huzulenkünst. Wiznitz. Bukovina» – і музейний номер експоната. Ось один з них – наче звичайне дзеркальце, але коли уявляєш, хто тримав у руках і зазирав у це люстерко…

Соми й попи

Іван Назарович – майстер на всі руки. Змалечку цікавився орнаментами, вишивкою, ткацтвом, уміє прясти і ткати, плести з лози. Мама, сміючись, розказувала йому, як він ще маленьким, 4-річним, ткав удома на верстаті. Не діставав до поножів, злазив вниз, розкладав їх, потім знову вилазив, пропускав човник, і знову спочатку… Обожнює ткані білим по білому рушники, якими жінки на особливі свята покривали голову – має понад 150 таких у власній колекції. Аби навчитися цього мистецтва, розшукав двох майстринь у с. Брідок, і вони вдвох виткали для нього такий рушник, аби продемонструвати, як це робиться. Ткали 24 дні!

Колись на Пруті зрізав лозу для плетіння виробів. Зараз уже важко туди ходити, рік не був на Пруті, каже Іван Назарович. Колись Прут розливався аж на Магалу. Я бачив, як такі величезні соми приходили пасти траву, завбільшки як величенькі діти. Там, на травах, їх і ловили люди. Тепер риби нема, гравій крадуть, пропадає вода з криниць… Якось неправильно господарюємо, мабуть. Людина на тім крачку, на якім жиє, рубає і догризає власними зубами…

Я консультував майстрів, які розписували «П’яну» церкву на Руській. Дістав за це нагороду – хрест від церковників. Це було досить ризиковане заняття за радянських часів. Але Бог милував. Храми, розписи – це мистецтво, споглядати їх – насолода. А от щодо служителів культу, то до них жодного пієтету не відчуваю. Надто зблизька їх бачив. У їхньому середовищі є навіть прислів’я: якщо хочете з’їсти чоловіка, киньте його поміж попи.

«Снігурова географія»

Вражає Снігурова чернівецька географія. Де він тільки не жив у Чернівцях: на Сторожинецькій, на Орловській, на Шевченка, на Рози Люксембург два роки (у тому ж будинку, в якому колись, у голод, ночував на поді). Потім дали кімнатку на Руській, 93 – від лісоторгового складу. А коли житло підтопила повінь, згодом отримав квартиру поблизу Резиденції. Раніше її використовував хтось із партійних діячів районного рівня на час, коли приїжджав до міста. Але про тодішні звичаї місцевої партійної верхівки можна судити по тому, якою цю квартиру «діяч» залишив. Паркет мало не наскрізь потовчений тонкими жіночими підборами під час танців, наполовину з’їдені консерви, ванна, якою користувалися, та яку ніколи не мили, розбиті під час забав шибки вікон…

Ще більше вражає Снігурова світова географія. Він побував двічі в Єгипті – в усіх доступних пірамідах, на Синайському півострові, у Тунісі, Греції, Німеччині, Палестині, Ізраїлі, на Мальті, Кіпрі… «Уся ціль в житті – пізнання нового», – зізнається. Розповідає, що має зв’язки з безліччю архівів – це невичерпне джерело інформації. Коли був у Туреччині, в одному з архівів сподівався знайти відомості про Чернівці. Та це надзвичайно складно: такі питання вирішуються через державні установи, пошуки відбуваються обов’язково за участі місцевого науковця (звісно, його робота має оплачуватися), для вдалих досліджень варто знати давні мови, якими велися записи… Та й на те,щоби знайти щось у багатющих архівах, з яких хтозна чи й відсоток розшифрований, потрібні роки і здоров’я. Яких у запасі в майстра народної творчості не стільки, скільки хотілося б…

Та висновок з усього оглянутого, пройденого і здобутого у світах Іван Назарович робить простий: найкраще – вдома.

Про коней і наволочей

Наскільки добре йому вдома? Добре попри все. Попри те, що душа болить за кожне замінене на металопластик старовинне вікно чи переобладнані на броньовані з домофоном унікальні ковані двері чи ворота. Попри те, що написані книжки – не тільки його авторства, а й багатьох інших – не лише не продаються, а й задарма мало кому віддаси, аби було прочитане…

Не вірю нікому. Начальству не вірю. Та й самих справжніх чернівчан майже не лишилося, – скрушно зауважує Снігур. Все нове, налізло з усіх боків, запрудило, забудувало всі двори самовільно…  Де ж закони, керівництво, комісії? Хоч би обміряти й обрубати незаконні забудови по історичних вулицях! Ці новомодні вікна й двері так загидили Чернівці, які пройшли війни, що сотні років такої підлості до архітектури не було! Злодійство дійшло до такої наглості, як у Путіна! Ми чернівчани чи остання сволота, що таке собі дозволяємо стосовно рідного міста?

Дома добре, попри те, що його неймовірна колекція старожитностей, яку хотів би передати місту, скніє у підвалах і не знаходить того, хто її впорядкував би, прийняв і зробив гідним надбанням громади. Жартує, що знає, коли відкриють музей, створений на основі його колекції: «Коли коням пофарбують яйця і розпишуть їх під писанки».

Зрештою, неважливо, хто з очільників нарешті «візьме коней за яйця» й створить музей  Івана Снігура. Бо хтось-таки це зробить. Адже, переконаний Іван Назарович, ми наразі дурні з однієї причини: «Ми ходимо по золоту і кричимо, що ми голодні! Наші люди – це золото. Люди, котрим держава поки що не дає жити».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Унікальну виставку І. Снігура, приурочену до 100-річчя початку Першої світової війни, можна нині переглянути у Чернівецькому краєзнавчому музеї. (вул.. Кобилянської, 28)  

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *