Чернівці Данила ЯНЕВСЬКОГО

Поважний історик, доктор історичних наук, професор кафедри журналістики Українського католицького університету, скандальний журналіст, автор понад півтора десятка книг, який скромно не позиціонує себе як письменник, популярний теле- і радіоведучий з улюбленим завершальним закликом кожної програми «Кохайтеся!», Данило Яневський стверджує, що «його Чернівців» уже немає. «Його Чернівці» – це ті, які він пам’ятає від народження до 23-х років. І хоча згодом він повернувся до Києва – материнської землі, звідки родина його втекла буремного 1918-го, та Чернівці залишилися для нього центром світу. І віддати перевагу якомусь іншому місту в порівнянні з Чернівцями – НЕ-МОЖ-ЛИ-ВО! Саме такий категоричний чернівчанин Данило Борисович у багатьох питаннях. Якщо каже «неможливо» – значить це НЕ-МОЖ-ЛИ-ВО!

Архітектоніка Чернівців: від народження до смерті можеш жити в одному кварталі, не виходячи за його межі
«Ми жили на тодішній вулиці Фрунзе, що зараз носить ім’я героїчного чоловіка, який віддав своє життя на Майдані, щоби ми могли зараз спокійно сидіти і говорити (Василя Аксенина – авт.), – згадує Данило Яневський. – Учився в школі №4, яка і зараз стоїть на розі Шевченка і Головної. Це була російська школа – на той час із, здається, 38-ми шкіл у Чернівцях тільки 2 були українськими. Більшість будівель, які я пам’ятаю, досі стоять незмінно. Але що за люди тепер у тих стінах – не знаю.
Архітектоніка цього міста така, що від народження до смерті можеш жити в одному кварталі – вся інфраструктура наявна. Тож ми, живучи в центрі, ніколи не ходили далі залізничного вокзалу і не виїжджали за межі вул. Дубинської. Крайня точка в протилежний від вокзалу бік, куди ми діставалися – район готелю «Буковина». Іти далі не було сенсу. А за вулицею Л. Українки є райони, в яких я досі не бував.
У 9 років я вже точно знав, що буду професором історії, і не бачив іншого вибору – хоча мама хотіла, щоб я йшов на біофак.
На історичному факультеті в мене були супервикладачі. Це були люди колосальної на той час культури, це була «десантура» з Ленінграда – школи академіка Василя Васильовича Струве. Їх сюди закинули з «північної столиці», і всі вони були просто як свіже пиво в спекотний день. За 5 років не назву жодного викладача, якого ми не любили б чи, принаймні, не поважали б. У моїй пам’яті вони всі дуже добрі люди.
Ще в моє життя увійшли і залишилися в ньому назавжди друзі з університетської команди КВН – хоча майже всі вони давно мешкають за межами України.
Чернівці завжди були центром культурного світу. Коли я приїжджав до Києва, мене дивували дві речі: що тамтешні мешканці, в основній своїй масі, не знають іншої культури, крім радянської, а це у Чернівцях вважалося ознакою поганого тону. Адже у нас була бібліотека ЧНУ, розкішний театр, сцена Чернівецької філармонії знала Ріхтера, Когана, і більшість учасників наших філармонійних «Буковинської весни» чи «Буковинської осені» були такого рівня, як зараз би, наприклад, «Пінк Флойд» приїхали в Чернівці! І друге, чим я був здивований – що люди, які мешкали в столиці, почасти соромилися казати, звідки вони родом. А я своїм походженням пишався. Чернівці – це як дихати. На жаль, їх уже немає. Епоха змінилася».

«Пішла побутова культура – їсти на скатертинах, горілку пити з графина, вино – з глечика»
«З міста «пішла» єврейська культура, – скрушно зауважує чернівчанин Яневський. – Немає тих десятків людей, які при зустрічі могли запросто спитати «Даня, здравствуй, вас махт загт?» («що маєш сказати?») або розкішне, суто чернівецьке «Дас гросіше чернівецький мулцумеск!» («велика чернівецька подяка» мішаниною ідиш, української та румунської), – згадує, – Непоправна втрата – відхід у вічність імпресаріо Семена Цідельковського… Перестав бути частиною «пейзажу» Левко Тарасович Дутківський…
Пішла в небуття практика святкування свята Пейсах. Цього дня єврейські родини нам завжди приносили мацу. Натомість на Великдень мама носила сусідам-євреям пасочку, цукерки. І не чутно вже цього «Дякую, зі святом, щоб ви всі були нам здорові!»
Немає шипучки, яку ми пили… Ніхто вже не дотримується правила, що не можна було собі дозволити вийти на вулицю Кобилянської в непрасованих штанях! Адже це вже називалося «піти в гОрод» (уявляєте таке? Живеш біля центрального парку, а наче «не в гОроді»). На Кобилянську – тільки в білій футболці, джинсах «Miltons», махрових шкарпетках і вельветових капцях!
Пішла побутова культура – їсти на скатертинах, горілку пити не з пляшки, а з графина, вино – з глечика. Зникла межа у міжнаціональному спілкуванні, за якою починається хамство. Колись у Чернівцях за «жида» чи «тупого молдована» били морду. Чи навіть за «єврея» чи «єврейчика». Колись так сказати було НЕ-МОЖ-ЛИ-ВО! Хіба що самі представники однієї національності між собою могли так звертатися. І те, про що за кордоном задля якоїсь власної вигоди розповідала екс-чернівчанка Міла Куніс, що, мовляв, її тут принижували – це цілковита брехня. До слова, саме так і сказали всі її батькові, Маріку, – як діаспора, так і наші: вона не євреям чи українцям зробила погано, вона собі це зробила.
Багато що змінилося. Хоча розумію, що прийшло щось інше. Може, воно і добре…».

«Чернівці зробили мене вільним»
«Університет зробив з мене культурну людину. Бо за 5 років навчання я 5 разів у різних курсах перечитав і законспектував 55 томів праць Леніна і 45 – Маркса і Енгельса. Усього, виходить, 100 томів, приблизно по 500 сторінок кожен. Це були таки освічені люди. Тому в моїй голові стільки сміття (сміється – авт.). Більше того, ми читали ще й підрядкові пояснення цих праць, і до кожного видання був інший «підрядник». Не повірите, наскільки це корисно! Саме з «підрядників» ми дізналися, що в Леніна був секс з Інесою Арманд! І що саме вона зіграла ключову роль не лише в його житті, а і в історії загалом. Смерть Інеси й закінчила епоху Леніна…
Я знову і знову приїжджаю до Чернівців з трьох причин. По-перше, тут все ще мешкають мої друзі: Бума Тутельман, Слава Курко, Тадей Яценюк, Ігор Буркут, Сергій Осачук, Юрій Макар, професори мого університету – зокрема, професор Сахновський… Друзі – це велика Божа ласка, це дихання, адже ми дихаємо не минулим, не майбутнім, а нашим життям.
По-друге, тут живе мій найближчий друг Володя Килинич. І по-третє – тут найдорожча для мене могила: тут відпочиває моя бабуня. І я приїжджаю, щоби сказати їй: скільки ти зробила в моєму, дурневому, житті!
Усі ці чернівчани зробили з мене освічену, культурну людину, можливо – одну з найосвіченіших в моєму поколінні, і це не могло трапитися ніде, крім Чернівців. Вони дозволили мені бути вільним. Не контролювали, а давали вибір, показували: підеш туди – буде так, підеш в інший бік – отак. А найголовніше – вони мене любили. Були моїми друзями. Не просто мамою, бабусею, товаришами по чарці, а друзями. Тобто були всім!».

«Как ми будєм дальше жить – помідори по 3 рубля на базарє!»
«Як готували в Чернівцях – це тема окремої довгої розмови, якій можна присвятити наступні 4 години спілкування, – жартує наш співрозмовник. – Але щоби це описати – треба розуміти Чернівці. Найбільше враження щодо продуктів у Чернівцях на початку 60-х – це швабки з Роші, які на головах носили корзини з овочами і молочкою від хати до хати…
У 61-му, коли мені було 5 років, на тодішній вулиці Орджонікідзе (як вона тепер зветься? Кордуби? Ну хай буде Кордуби) зліва у підвалі була булочна, і мене ставили туди в чергу за сайками по 6 коп. (із хлібом було сутужно, то були часи перед зняттям Хрущова). Які ті сайки були смачні! А найбільші ласощі – шоколад на вагу по 65 коп.
А коли мені було 10, пам’ятаю, бабуся прийшла з Червоноармійського базару перед 8 Березня просто в розпачі: «Как ми будєм дальше жить – помідори по 3 рубля на базарє!» Тепер це виглядає смішним, а тоді була ціла трагедія.
Як на мене, найголовніше в будь-якій кулінарії для чоловіка – це великий привілей готувати для своєї жінки. Бо жінка – осердя, центр серця і дух життя. І єдина розумна річ, яку ми, мужчини, можемо зробити – це ходити за жінками так, як добрий господар ходить за виноградником чи за садом. Упадати за нею, (є точне російське слово – «ухаживать») – це привілей Божий. Тому я відлучив свою дружину від кухні.
Це не чернівецький звичай – навпаки, у Чернівцях я ріс серед жінок, і жінки з мене порошинки здували. Але я до того прийшов – і не в останню чергу завдяки Килиничу, який свого часу відверто сказав мені, що я мудак. І я це сприйняв і змінив».

«Роби, що маєш – і хай буде, що має бути»
У журналістику я потрапив зовсім випадково. Уже будучи кандидатом історичних наук, публікуючи статті в журналі «Філософська і соціологічна думка», пішов на прес-конференцію Леоніда Кравчука після проголошення незалежності України. Журналісти там були переважно зарубіжні, тож питання звучали – від «Reuters», «The Washington Post», «The New York Times» і… журналу «Філософська і соціологічна думка»… А потім ішов вулицею, зустрів знайомого, який працював для радіо «Свобода», і він мені зненацька навіть не запропонував, а заявив: «Будеш кореспондентом радіо «Свобода»! Далі був «Голос Америки», телеканал «1+1», 5 канал, «Громадське»… Я заробляв журналістикою тільки для того, щоби мати можливість займатися наукою, як мені тоді здавалося. А потім виявилося, що ми створили новий світ журналістики – принаймні, київської…
Принципова різниця Чернівців від інших міст – Чернівці розвивали емоційний розум, здатність співпереживати: Шекспіру, Імпресаріо з великої літери Пінхасу Фаліку, лекціям Кіри Сергіївни Мусієнко про громадянську війну в Римі між оптиматами і популярами, пісням Джорджа Харрісона. Це емоційний розум, який хлопчикам дав можливість підійти до розуміння божественної сутності жінки. Сприймати жінку не як служницю, а як Богородицю.
Я католик і для мене природнім є культ Богоматері. Якщо Вона породила Христа Бога нашого, а я – образ і подоба Божа, то значить, і моя мати, і всі мої жінки – так само подібні до Неї.
Я захоплююся жінками. Це внутрішній стан, який дуже дорогий. Емоційна мудрість – прийняття жінки. Не експлуатація, не маніпуляція сексом, дітьми, ще чимсь, а сприйняття і захоплення
В усьому – і в стосунках з жінками – треба повністю реалізувати свою божественну сутність. Саме цього навчають Чернівці. Так міркують одиниці? Байдуже.
Скільки людей (хай і боголюдей) свого часу перевернули світ? Христос, Магомет, Будда. Які були перспективи в апостолів? Та жодних. Але вони робили те, що мали робити. І ми маємо робити те, що маємо робити по совісті і з любов’ю. А далі – як Бог дасть». Слава Чернівцям! Слава Україні!
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
10

9

8

6

5

4

3

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *