Буковинець Віталій ЄРЕМІЦА, бельгійський журналіст: «Нинішня українська влада – це бульдозер з п’яним водієм…»

Віталій ЄРЕМІЦА, кореспондент Радіо «Свобода» у Брюсселі від 2008 року. Родом  з Буковини. Після закінчення Тисівецької школи, що на Сторожинеччині, закінчив Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника, вчителював близько п’яти років. Займався розвитком спорту на Буковині, викладав  карате. Стажувався у польській «Gazeta wyborcza» та в економічних виданнях Литви.

DSC_0012

 

Фото Руслана Козлова

– Пане Віталію, чому власне закинули фах учителя?

– Набридло отримувати зарплату майонезом чи оцтом. Це був саме той час, коли заробітну платню платили бартером, а у мене на той момент уже була сім’я і підростав син. Захотілося почувати себе нормальною людиною, щось змінити.

Саме тоді почав займався розвитком спорту, мав власний клуб карате у Чернівцях. А згодом пішов працювати до «Молодого буковинця» (1998-2001), спробував себе у ролі журналіста. І знаєте, вийшло!

Я вів тему регіонів, працював тоді з нашими районними власкорами. Багато матеріалів написав під рубрикою «Випробувано на собі»: мене такі речі дуже вабили. Все хотілося випробувати на собі… І в труні встиг полежати, і з тарзанки стрибнути. А потім… потім поїхав до Бельгії, це був 2001 рік. Я власне вирішив залишатися у журналістиці, але хотів спробувати якийсь інший рівень. Тоді й почав працювати в емігрантській пресі, у російськомовних виданнях, які є в Західній Європі. Це «Європа експрес», європейський додаток до «Аргументів і фактів», а газети «Новини Бенілюксу» вже й не має.

Там я познайомився з теперішньою дружиною, та й так і залишився жити за кордоном…

– Одразу ж «осідлали» журналістику?

– Ні. Працював у металургії, потім в ядерній енергетиці… Завжди шукав чогось такого, що могло якимсь чином пов’язати мене з Україною. Та від мене й вимагали наводити якісь контакти з Україною. На жаль, це мені не вдалося, бо, приміром,  наша українська металургія, перебуває ще на якихось радянських рейках. Так, наприклад, доменні печі в Європі не працюють ще від 50-х років. Тут зовсім інші нові технології, а в нас вони й нині використовуються. Щодо ядерної енергетики, то тут був маленький прорив, в тому сенсі, що у нас в Україні сталася Чорнобильська аварія. Тож із бельгійською фірмою українці запроваджували якісь чорнобильські проекти. Та саме в цей час мені запропонували попробувати себе на Радіо «Свобода». Я спершу відмовлявся, казав, що я газетяр, що радіо не для мене… Та якось воно все ж таки вдалося.

– Чи існує різниця між нашою та європейською журналістикою? І, якщо так, у чому саме?

– Я не можу сказати, що українська журналістика погана. Українська преса протягом останнього десятиліття здійснила неймовірний ривок уперед. Та все ж її великим недоліком залишається те, що, так чи інакше, але відчувається якийсь патронат, тобто причетність до інформації того, хто диктує правила гри. Хто це – власник, завуальований редактор, цензура чи самоцензура – немає значення. Головне, що це відчувається. Зрозуміло, що це присутнє і в європейській журналістиці, але не так масово, як в Україні.

– Чи є щось у європейській журналістиці таке, що вам дуже імпонує і, навпаки, те, що не подобається?

– Якщо брати до уваги ті роки, коли я працював журналістом в Україні, тоді у журналістів був якийсь свій підхід до висвітлення тем – був потяг робити журналістику на зламі мистецтва. У Європі ж цього немає вже дуже давно, десь, може, з кінця XIX та початку ХХ-го століття. Там журналістика – ремесло. Суха подача інформації, жодних літературних візерунків тощо. Хоча саме це в українській журналістиці мені дуже подобалося.

– А не пробували себе в телебаченні?

– Я вже давно відійшов від твердження «я газетяр і тільки газетяр». Я журналіст, тож  пробував себе й у телевізійній журналістиці. Часом, якщо є така потреба, виходжу в ефір від «Голосу Америки». Так було, наприклад, нещодавно, коли у Вільнюсі, де я був присутній, вирішувалася доля України. Та й зараз Радіо «Свобода» – це не просто радіо, яке говорить, а ще й показує. Наш сайт, особливо в дні Майдану, став дуже популярним. Спитаєте, чому? Бо в нас було дуже гарне покриття відео – саме того, що відбувається на Майдані. Та й прямі ефіри, скажімо, стають доволі частим елементом моєї роботи.

– У викладанні себе не пробували?

– Доводилося. Розповідав студентам Вільного Британського університету, куди мене запросили мої українські друзі, що викладають там слов’янські мови, про те, як працюється зараз українсько-російськомовному журналістові в європейському середовищі.

– А як вам живеться в європейському середовищі?

– Не можу сказати, що на всі 100%, бо мені не вистачає моєї буковинської родини, її  тепла, відчуття присутності. Та водночас я вже тривалий час проживаю і працюю за межами України. 12 років – це термін…

– Що, власне, ви висвітлюєте на Радіо «Свобода»? Які теми вас цікавлять?                                

– Висвітлюю все, пов’язане з Україною, і те, як Європа дивиться на Україну, як вона її сприймає, які події, яка інформація йде з боку Європи про Україну. Скажімо так: це є Україна в європейському контексті і навпаки – Європа в українському контексті

– Як часто відвідуєте Батьківщину?

– Раз на рік я точно буваю в Україні. Нині це вдруге, коли я потрапляю на новорічні свята з надією побачити сніг… Але щось не складається. А зазвичай приїжджаю влітку, бо дуже люблю наші гори, коли вони в зелені.

Якщо говорити про те, що змінюється в Україні, то зізнаюся: щоразу приїжджаю з надією побачити суттєві зміни на краще. Втім, зміни безперечно є, люди стали менш агресивними. Мені здається, що в Україні вже пройшов той бум невизначеності, яка відбивалася на поведінці людей. Я кажу про 2-тисячні роки.

– Чи знають європейці про українців, Україну?

– Коли я казав, що я українець, десь 2003 року, то європейці запитували: «Це де, в Росії?». А зараз все інакше. Перший поштовх дала помаранчева революція. Та найбільше цьому сприяв минулий рік, кажу зараз про 2013-й, про Євромайдан. Нині, як відомо, дуже популярна тема у газетах аналізувати рік, що минув. Так ось українці, я вам скажу, потрапили до переліку найгучніших подій 2013 року.

480246_10200957349124750_1832770368_n

 

Фото з архіву В. Єреміци

– Зважаючи на останні події, що відбулися в Україні, як ви розцінюєте наші «нові закони», які ставлять журналістів узагалі поза законом. По суті йдеться про заборону на професію. Чи не так?

– Я вважаю, те, що зараз відбувається в українському медіа-просторі та й загалом з українською демократією – неприпустиме для держави, яка претендує називатися

європейською. Нинішня влада разом із провладною більшістю в Раді нагадують мені такий собі бульдозер із п’яним водієм: рівняє й зносить усе, що було такими трудами збудоване за останнє десятиріччя. Такими «успішними» темпами Україна може перетворитися на пустир уже найближчим часом. Це все мені дуже болить… Та, на жаль, сподівань на те, що функціонуватиме нормальне громадське й демократичне суспільство, стає все менше. Хотілося, щоби люди жили по-людськи і щоби їх не мали за бидло, як це все більше виглядає звідси, з-за кордону…

Лідія КИРИЛЮК, «Версії», фото Руслана Козлова

 

 

1 response on Буковинець Віталій ЄРЕМІЦА, бельгійський журналіст: «Нинішня українська влада – це бульдозер з п’яним водієм…»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *