Члену Національної Спілки письменників, лауреату багатьох літературних премій Миколі Івановичу Бучку виповнилось 60. І 50 з них він пише вірші.
Народився поет в Удичі на Вінничині, 1966-го приїхав на Буковину вчитися – і вона його більше не відпустила. Відтоді називає Чернівці своїм містом, разом з нами дослухаючись, як годинник на Ратуші відраховує плин часу…
Коли первісний дух у
повній темряві носився над водами, це вже було Слово. В ньому дихали усі майбутні рими, гекзаметри та ямби, метафори й порівняння… Все, що можна викласти в поетичному рядку, і зараз насичує енергетичне поле Землі, яке геніальний Вернадський називав ноосферою. Як екстрасенсам дано вловлювати та зчитувати інформацію про минуле, сьогочасне і майбутнє, так і поети, мов ті віщуни, дослухаються до енергетики Слова.
Тільки ставляться поети до свого дару по-різному. І дар цей буває різним. Дехто витає собі в емпіреях, час від часу вихоплюючи влучну риму чи метафору, як Паганель метеликів. Інший від юних літ бере свій труд на плечі, як Сизиф – камінь. І не легшає той камінь з роками, не зношується, а, навпаки, обростає все новою вагою…
Може, так сприймаються «на смак і навпомацки» вірші Миколи Бучка. Автор не вміє легковажити Словом. Раз по раз обертає і перегортає він кожний рядок і образ, дошкуляючи собі римами. Не бере їх з поверхні: ось вона, користуйся! – а довго й уперто перебирає слова, відшукуючи найпридатніше. І рима тоді не лише завершує знайдений художній образ, а й прокладає місточок до нового. Багатьох слів з бучкових поезій не знайдеш у жодному словникові, хоча сприймаються вони цілком як українські: автор лише узяв з українського космосу те, що до нього ніхто не встиг вловити.
Поет знову й знову повертається до мовленого, множить низку однорідних означень – і ми знаємо, що це не від невміння сказати точно й коротко, це особливість його авторської образної палітри. Упертість така родичається з працею ювеліра: той має нанести на природний дорогоцінний камінчик певну кількість граней, щоби в геометрічному центрі запалилося світло справжньої коштовності. І тоді, як не обернеш цей багатогранник, він відгукатиметься промінням…
Мабуть, стало вже своєрідною «ознакою інтелігентності» повторювати, що поета Бучка не можна читати побіжно, наскоком, легенько, аби нудьгу збити… Час уже додати до цього, що можна лише пожаліти тих, хто намагається «легенько» прочитати, як пробігтися галявиною, будь якого іншого поета. Чи обіцяє «легенького» відпочинку творчість Лесі Українки або Івана Франка? Чи легко сприймати Шевченка? Чи все ми в ньому розуміємо – навіть, коли вчителька української літератури в школі була розумна й порядна?
І в цьому сенсі немає значення, чию книжку взяв ти до рук – Ліни Костенко чи Івана Драча… Все залежить від того, що ти, конкретний читачу, в ній вичитаєш.
Не аналізуватиму окремих поезій. Залишу це молодим науковцям, які зможуть не одну дисертацію захистити, вивчаючи його творчість… Бо впевнена: це лише ззовні здається, що творчість піддається препаруванню й новому складанню, як велика картинка з «пазлів». А насправді це – як у калейдоскопі: тільки-но вловив красу картини й спробував її описати, а чарівний тубус рухнувся – і все по-іншому. І марно намагатися переповісти, про що написані вірші Бучка, бо кожен з них сам по собі – велика метафора.
Ви знайдете в них власний шлях поета до пізнання і той ареал в історії, в якому він перебуває, і ті світи й часи, в які сягає поетична думка автора. Спробуйте довіритися цьому провідникові: багато чого дізнаєтесь у власній сутності!
Існують численні свідоцтва енергетичного, філософського, екзистеціального значення слова, надто поетичного, поставленого у певному порядку і співвідношенні з іншими словами і через це здатного на більший вплив. Поезія – це організований Космос, і вічний рух в уже записаному на папері підтримується все тим же Словом, його багатозначністю, його рухливістю, його безмежністю. Повірте, інколи написаному дивуються й самі поети! Можна ставится до цього доленосно, можна списувати на містику – хто як організовує свй світ. Але кожен читач, може, побачить себе трохи інакшим…
А хіба не для цього існує Поезія?
Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»
