Сповідь економічного кілера

Гонитва урядів за грошима обертається на кров і борги

або Хто і навіщо «вбиває» держави і народи

Щоби знайти вихід з економічної кризи, чимало урядів звертається за допомогою до Світового банку, МВФ та інших міжнародних фінансових структур. Нещодавно стабілізаційний транш отримала й Україна. Поки політики дискутують, чи потрібно це нам, на великих екранах світу демонструють фільм, який доводить: доброчинність світової спільноти обертається на великі гроші для десятка найбагатших сімей і гіркі сльози та боргову яму для мільйонів жителів планети.

Нещодавно у Відні за повного аншлагу відбулася світова прем’єра документального фільму Ервіна Вагенхофера «Let’s make money» («Робімо гроші»). Режисер розповів, що до створення стрічки його підштовхнув рекламний лозунг «Примусьте свої гроші працювати».

Доброчинність світової спільноти збагачує десяток сімей
Доброчинність світової спільноти збагачує десяток сімей

– Я, наївний, усе життя думав, що працювати можуть люди, машини, навіть тварини, але не гроші, – розповідає Вандерхофнер, – тому подався у світи, щоби прослідкувати шлях грошей. Я спускався у золоті копальні в Гані, допомагав неграм збирати бавовну під палючим сонцем у Буркіна-Фасо, побував у бідних індійських халупах та курортних містах-примарах Іспанії, які будуються за кошти… пенсійних фондів. Усі ці шляхи привели мене… до кабінетів фінансових гуру в податкових оазисах, куди «стікаються» надприбутки. Лише 3% заробленого залишається тим, хто справді працює, решта 97% – перекочовують до власників капіталів.

Я зрозумів, що головним для інвесторів є вигідно розмістити і якомога швидше повернути з прибутком вкладені кошти, а не забезпечити роботою людей чи розвивати інші країни. Саме це і призвело до нинішньої кризи. Адже, як цинічно каже один з моїх героїв, – Бездумна гонитва за грошима – це коли треба купувати, а на вулицях ллється кров. Навіть твоя власна.

Про те, як держави заробляють великі гроші, у фільмі розповів Джон Перкінс, автор книги «Confessions of an Economic Hitman» («Сповідь економічного кілера»). Він описав, хто і навіщо «вбиває» держави та їхні народи не кулями, а кредитами. Тож ексклюзивно для читачів «Версій» публікуємо уривки з цієї книги.

Джон Перкінс
Джон Перкінс

СПОВІДЬ ЕКОНОМІЧНОГО КІЛЕРА

Передмова

Економічні кілери (ЕКи) – високо-оплачувані професіонали, що обкрадають країни всієї земної кулі на трильйони доларів. Вони переспрямовують гроші від Всесвітнього банку, Американської Агенції з міжнародного розвитку (USAID) та інших міжнародних гуманітарних організацій на рахунки величезних корпорацій та до кишень кількох багатих сімей, які контролюють природні ресурси планети. Інструментарій ЕКів містить шахрайську фінансову інформацію, маніпулювання виборами, хабарі, вимагання, секс і вбивства. Вони грають у гру, таку ж давню, як імперія, але вона набула нових, жахливих розмірів у часи глобалізації.

Чи мені не знати цього… Адже я був ЕКом.

Я написав ці рядки 1982-го на початку книги з робочою назвою «Совість економічного кілера». Книга була присвячена президентам двох країн – вони були моїми підопічними – людям, яких я поважав і вважав спорідненими із собою за духом, – Хайме Рольдосу, президенту Еквадора і Омару Торихосу, президенту Панами. Обидва щойно загинули у вогняних катастрофах. Їхні смерті були невипадковими. Вони загинули тому, що виступали проти того співтовариства корпоративних, урядових та банківських управителів, мета якого – глобальна імперія. Ми, ЕКи, не в змозі були впливати на Рольдоса і Торихоса, тож до справи взялися інші кілери, найняті ЦРУ, шакали, що завжди стовбичать позаду нас.

Тоді мене переконали не писати цієї книги. За наступні 20 років я брався до неї ще 4 рази. Кожного разу розпочати все наново мене змушували поточні світові події: американське вторгнення до Панами 1989-го, перша війна у Перській затоці, Сомалі, піднесення Усами Бен Ладена. Але погрози чи хабарі щоразу змушували мене зупинитися…

Ми живемо в епоху жахливої кризи і величезних можливостей. Історія економічного кілера – це історія того, як ми потрапили в цю прірву і чому вона здається безвихідною. Книга повинна побачити світ, тому що трапилося 11 вересня, яке уможливило другу війну в Іраку. Тому що, крім трьох тисяч американців, того ж дня від холоду і голоду на планеті загинуло ще 24 тисячі людей. Найважливіше – про це Америка має дізнатися саме зараз, коли вона має гроші і можливості змінити становище…

Пролог

Одного дня 1971 року, коли я розпочав роботу зі своєю наставницею Клодін, вона сказала: «Моє завдання – зробити з тебе економічного кілера. Про це не повинна знати навіть твоя дружина. Ти залишишся ЕКом на все життя». Шикарна красуня та інтелектуалка, Клодін була неперевершеним психологом.

Вона швидко збагнула усі мої слабкі місця і використовувала їх «на всю котушку». Її методи якнайкраще ілюструють витонченість і хитрість людей, які стоять за ЕКами. За її словами, моя робота полягала в «переконуванні світових лідерів приєднатися до впровадження економічних інтересів Америки в інших країнах. Зрештою, ці лідери повинні заплутатися у борговій павутині, що гарантуватиме їхню лояльність. Ми ж будемо користуватися їхньою безпомічністю для задоволення власних військових, політичних та економічних інтересів. Вони ж «дадуть» своєму народові нові аеропорти, заводи, атомні станції. А власники деяких американських компаній стануть казково багатими».

Нині ми бачимо результати роботи ЕКів. Топ-менеджери наймають людей за рабську заробітну плату для важкої роботи в Азії. Нафтові компанії скидають у тропічні річки тонни отрути, свідомо вбиваючи людей і тварин, руйнуючи давні культури. Фармацевти відмовляють у ліках мільйонам хворих на СНІД африканців. 12 мільйонів американців не знають, що вони їстимуть завтра.

Натомість співвідношення доходів п’ятої частини людства, що живе в багатих країнах, до доходів п’ятої частини населення бідних країн зросло від 30:1 в 1960-му до 74:1 в 1995-му.
США витратили на війну в Іраці $87 млрд., коли, за оцінками ООН, половини цих грошей вистачило би на забезпечення водою, їжею, послугами лікарів і вчителів початкової школи на всій планеті.

Глава 2

Офіційно на той час я працював скромним економістом компанії «Main». Її акціями володіли лише 5% з двох тисяч працівників. Вони називалися партнерами, мали справу з високими чиновниками в уряді, тримали особистих консультантів і психоаналітиків. На спілкування з пресою в компанії було накладено табу, отже про нашу компанію мало хто знав.

Більшість штату – інженери, хоча ми не мали устаткування й жодного разу не збудували чогось більшого за сарай. Серед працівників було багато військових, але жодного контракту з армією ми не укладали. Наші комерційні операції були настільки дивовижними, що протягом перших місяців роботи я взагалі не міг зрозуміти, чим ми займаємось. Деяким новачкам, в тому числі мені, доручали годинами сидіти в бібліотеці і досконало вивчати історію та географію країн Азії, Африки й Латинської Америки. Моїм першим призначенням була невідома на той час Індонезія. Про це я дізнався, коли одного разу в Бостонській бібліотеці до мене підсіла ефектна брюнетка у темно-зеленому костюмі. Це й була Клодін…

Я й досі не знаю, хто платив їй за моє навчання, але це була не «Main». На додачу я покинув дружину і став коханцем Клодін. За кілька місяців вона навчила мене обґрунтовувати «необхідність» міжнародних кредитів, які переспрямовувались до «Main». До кредитів додавалися макроекономічні прогнози зростання добробуту країни у найближчі 20-25 років. Заплативши усі борги за такими позиками, країна збанкрутувала б. Борги «списувалися» в обмін на те, що влада «заплющувала очі» на розміщення військових баз, нафтових платформ або «делегування» голосів в ООН.

Проекти мали ще одну особливість, про яку не говорилося вголос: надприбутки, отримані підрядниками, найманими «Main» для будівництва, осідали на рахунках небагатьох впливових і багатих родин. Саме тоді я збагнув основну «фішку» в методиці обчислення ВНП. Національний продукт може зростати навіть тоді, коли виробництво забезпечує бодай одна велика компанія. Навіть коли решта країни ледь зводить кінці з кінцями, а доходи підприємств кількох багатіїв зростають, у статистиці це буде показано як економічний прогрес.

Через кілька місяців група з 10 чоловік вилетіла до Індонезії. Перші місяці ми просто вивчали країну, її звичаї, мову та народ. Потім усі, крім мене, почали проектувати нові мости і заводи, бо ж були інженерами. Мені вдалося обґрунтувати необхідність новобудов перед урядом Сухарто (президент Індонезії – ред.).

Після повернення в «Main» мене підвищили. Мені дуже захотілося побачити Клодін і розповісти їй про свої успіхи. Її телефон був відключений, квартира – порожня. В агентстві нерухомості сказали, що у них ніколи не було клієнтки з таким іменем. А надто у тій квартирі. В «Main» та інших консалтингових фірмах такої працівниці не було. Уночі я не міг заснути. Спочатку мені здавалося, що Клодін просто виконала свою роботу і кинула мене, але потім я чомусь уявив, як вона падає від зливи куль… Тоді мені вперше стало страшно… Правди про неї я так і не дізнався…

Президент і герой Панами

Пізнього квітневого вечора 1972 року я приземлився у міжнародному аеропорту Панами… Я підготувався до цієї поїздки і знав, що причиною популярності президента Омара Торихоса в населення була його твердість у захисті панамського самоврядування і вимогах суверенітету над Панамським Каналом.

Панама була частиною Колумбії, коли французькі інженери вирішили побудувати канал через Центральноамериканський перешийок. Це надихнуло Теодора Рузвельта. Коли Колумбія відмовилася передати перешийок Південноамериканському консорціуму, Рузвельт направив до Каналу військовий корабель. Американські солдати висадилися на берег і оголосили незалежність Панами. До влади привели маріонетковий уряд. Панаму примусили відокремитися від Колумбії на догоду США: пророчий та багатообіцяльний початок.

Понад півстоліття у Панамі правив олігархат з кількох багатих сімей, тісно пов’язаних з Вашингтоном. Вони підтримували рокфелеровський «Standart Oil» або «United Fruit Company» (яку згодом придбав Дж. Буш). Це жодним чином не поліпшувало життя людей, які практично перебували в рабстві в американських корпорацій. У нагороду за підтримку американські військові не менше десятка разів ставали на їхній захист.

Я був у Еквадорі, коли 1968 року був скинутий диктатор Арнульфо Аріас і главою держави став Омар Торихос. Він користувався великим авторитетом у бідних верств населення, відвідував нетрі, куди не совав носа жоден політик, допомагав безробітним знайти роботу і часто жертвував власні невеликі кошти сім’ям, потерпілим від хвороби чи якоїсь трагедії. Він завоював також репутацію миротворця у конфліктах, які роздирали латиноамериканські країни.

Уперше в історії Панама перестала бути чиєюсь маріонеткою. Торихос не піддавався й спокусам з Москви або Пекіну: на відміну від Кастро, він вирішив звільнитися від США, не стаючи союзником їхніх ворогів.
Я багато роздумував про ставлення моєї країни до світу. Доктрина президента Монро від 1823 року, оголошувала спеціальні права на усю півкулю, включно із вторгненням до будь-якої країни, яка насмілилася протистояти політиці США. Для підтримки цієї політики США широко використовували «комуністичну загрозу».

Нині лише одна людина стояла на шляху Вашингтона. Він був не перший, але єдиний, хто не вдавався до комуністичної ідеології і не стверджував, що його рух – це революція. Вважав, що права Панами на суверенітет народу над своєю землею такі ж природні, як і права, даровані Господом США. Торихос протестував проти американської військової присутності в зоні Каналу.

Багато років США навчали у спеціальних військових закладах, найкращих за межами США, нащадків диктаторів і військових правителів усієї Латинської Америки тактики таємних операцій і поліцейської діяльності на захист власних активів і активів нафтових корпорацій. Я розумів, що біди Панами далекі від завершення і що Торихос живе у важкий, а може, й трагічний час.

Мене послали до Панами для завершення плану МAIN, який дозволив би Світовому банку, Міжамериканському Банку Розвитку і USAID обґрунтувати мільярдні інвестиції в енергетику, транспорт і сільське господарство цієї крихітної і дуже важливої країни. І, звичайно ж, пов’язав би Панаму боргами і повернув би її у становище маріонетки.

…Панамський уряд надав мені гіда для знайомства з країною. Його звали Фідель, і він мені одразу сподобався. Ми виїхали на шосе через багатий район міста, що звався Нью-Панама. Коли ми проїжджали повз хмарочоси зі сталі та скла, він зауважив, що в Панамі більше міжнародних банків, ніж десь на південь від Ріо-Гранде.

Під кінець дня ми поверталися вздовж затоки. Довгий ряд суден стояв тут. Я запитав Фіделя, чи немає проблем з Каналом. «Тут завжди так, – засміявся він. Вони чекають черги. Половина з них йде до Японії чи звідти. Навіть більше, ніж з США». Я зізнався, що це для мене новина. «Я не дивуюся, – відповів він. Північні американці мало що знають про решту світу».

…У гарному парку ми побачили сім’ю, яка влаштовувалась на пікнік. Коли ми проминули їх, вони посміхнулися, помахали нам привітно, привітали англійською. Я запитав, чи не туристи вони. Батько сімейства підійшов до нас: «Я з третього покоління тих, що живуть у Зоні Каналу, – з гордістю пояснив він. – Мій дід приїхав сюди через три роки після завершення Каналу. Він керував одним з тракторів, що тягали судна крізь шлюзи».

Показав на старого, що допомагав дітям накривати стіл для пікніка: «Мій батько був інженером і я пішов його шляхом»… Я запитав чоловіка, чи не є вони американськими громадянами. Він здивувався: «Звичайно, адже Зона Каналу – територія Сполучених Штатів». «Ваш син буде четвертим поколінням?» – «Я сподіваюся, що ми протримаємося ще п’ятдесят років. Цей деспот Торихос гонить велику хвилю. Він дуже небезпечний».

На зворотному шляху Фідель завіз мене до району міста, який назвав нетрями: «Не найжахливіші нетрі, але ви отримаєте уявлення». Дерев’яні халупи біля канав, повних тухлої води… Діти з опухлими животами бігли за машиною, випрошуючи трохи грошей. Усе це нагадало мені Джакарту.
Стіни були помальовані графіті. більшість з них – гасла з ненавистю до Штатів: «Янкі, забирайтеся додому!», «Скажіть своєму Ніксону, що Панама – не В’єтнам!». Один напис змусив мене захолонути: «Смерть за свободу – дорога до Христа!».

А потім, уже в надвечір’ї ми в’їхали до Зони Каналу. Я ледь міг повірити багатству цього місця: величезні білі будинки, підстрижені газони, шикарні вілли, поля для гольфу, магазини й театри… «Фактично, – казав Фідель, – усе тут – американська власність. Усі заклади вільні від панамських законів та податків, американські суди та школи… Це, насправді, країна у країні».

«Це образливо!» «Так, – погодився він, – це дуже точне слово. Там, – він кивнув на місто – дохід становить менше тисячі доларів на душу і рівень безробіття 30%. А вже у нетрях, які ми щойно відвідали, жоден і близько не отримує цю тисячу, і майже ніхто не має роботи».

«Що ж робити?» «Я не знаю, але скажу: Торихос намагається. Я думаю, що він може загинути, але він диявольськи певен, що доможеться свого. Він – людина, яка піде на все заради свого народу»…

Освоєння коштів Саудівської Аравії

1974-го один дипломат із Саудівської Аравії показав мені фотографії Ер-Ріяда, столиці. На одній світлині було знято стадо кіз у кучугурах сміття неподалік від урядової будівлі. Я запитав про них і відповідь приголомшила мене: кози є головною системою очищення міста від сміття. «Гордість саудитів ніколи не дозволить їм принизитися до прибирання сміття, – зауважив він. – Ми залишаємо це тваринам».

На той час я перебував у групі консультантів для пошуку виходу з нафтової кризи. Ці фото наштовхнули мене на рішення з урахуванням розвитку країни за попередні три століття. Це суміш насильства та релігійного фанатизму.

Під час арабо-ізраїльської війни 1973 року, аби не допустити втручання США на боці євреїв, країни Перської затоки оголосили 70-відсоткове підвищення цін на нафту. Іранці пропонували тоді націоналізувати американські комерційні підприємства в арабському світі, оголосити тотальне ембарго на постачання нафти до США та дружніх Ізраїлю країн, вилучити арабські активи з американських банків. 19 жовтня президент Ніксон запросив у Конгресу $2,2 млн. на допомогу Ізраїлю.

Наступного дня Саудівська Аравія та арабські нафтодобувні країни оголосили тотальне нафтове ембарго на поставки нафти до Штатів.

Вплив цього, хоч і не надто тривалого, ембарго був величезний. Для Саудівської Аравії додатковий приплив коштів від підвищення нафтових цін заповнив національну казну мільярдами доларів, але й спричинив певний підрив суворих релігійних норм вахабітів. Багаті саудити мандрували світом, отримували освіту в Європі та США, купували розкішні авта і набивали оселі західними товарами.

Практично одразу після ембарго переговори Вашингтона із Саудами про технічну підтримку, військові поставки та навчання в обмін на нафтодолари – і гарантії недопущення нафтових ембарго – закінчилися створенням Американо-Саудівської спільної економічної комісії (JECOR). Це була повна протилежність традиційним програмам іноземної допомоги: йшлося про фактичну розбудову нової Саудівської Аравії. Мільярди доларів мали бути витрачені протягом 25 років без звітності Конгресу США, оскільки американське фінансування не залучалося.

Я займався прогнозуванням розвитку Саудівської Аравії і плануванням сценаріїв спрямування інвестицій. Мене попередили, що моя робота пов’язана з питаннями національної безпеки і потенціально дуже прибуткова для МAIN. США мали намір повернути левову частку виплачених нафтових доларів і отримати гарантовану орієнтацію Саудів на Захід. Щодо кіз, то нафтові доходи могли бути використані американськими компаніями і для будівництва найсучаснішої системи збирання й переробки відходів, якою саудівці могли б пишатися.

Ми хотіли сподіватися, що цей план стане зразком для наслідування в усьому світі. Інші країни зверталися б до нас для втілення таких планів у їхніх країнах і дозволили б залучати Світовий банк і використати нові методи навішування боргів.

Саудити готові були керувати, але не мали щонайменшого бажання бути робочою силою. Тож треба було імпортувати її з країн, де вона була дешева і де людям потрібна була робота: наприклад, Египту, Палестини, Пакистану, Йемену тощо. Розміщення робітників у свою чергу потребувало торгових центрів, лікарень, пожежних та поліцейських дільниць, водопровідних та каналізаційних систем, електричних, телекомунікаційних і транспортних мереж, фактично, зведення сучасних міст серед пустелі.

Я весь час тримав у голові справжню мету: максимізацію платежів американським компаніям і перетворення Саудівської Аравії на залежну від США країну. Окрім чисто економічних, існували ще й інші гачки.

Ми називали нашу роботу Справою з Освоєння Саудівських грошей – Saudi Arabian Money-Laundering Affair. Тут відбувалася гра слів, бо англійська абревіатура SAMA співпадала з назвою центробанку Королівства – Грошово-кредитна агенція Саудівської Аравії (Saudi Arabian Monetary Agency).

Інколи з нами зустрічалися представники Казначейства США. Саме під час таких зустрічей я зрозумів, що до проекту залучені деякі наші конкуренти. Але ми вважали, що роботи вистачить усім. Винагорода в цьому бізнесі напряму залежить від прийнятої Казначейством роботи і консалтингові фірми, чиї проекти будуть прийняті, отримають найдобірніші контракти. Моя зірка високо сходила у МAIN.

Відповідно до цього плану, Сауди мали гарантувати постачання нафти за цінами у прийнятних для США та їхніх спільників межах. Коли решта нафтових країн почали б загрозу ембарго, Саудівська Аравія з її величезними запасами нафти повинна була б поповнити втрати. Натомість Сауди отримували повну й однозначну підтримку США, до військової включно, гарантуючи їхнє тривале перебування у влади в країні.

З нашої точки зору вигоди були безмежними. Тепер слід було знайти спосіб його втілення. Думаю, що механізм запустив Генрі Кісінджер під час його поїздки Ближнім Сходом.

Сутенерство і фінансування Осами Бен Ладена

Принц У. дав мені зрозуміти, що бажав би насолоджувати товариством привабливої жінки під час своїх візитів до Бостона, а в її функції повинно входити дещо більше, ніж звичний ескорт…

Саллі була чарівною блакитноокою блондинкою. Її чоловік, льотчик, не робив особливого секрету з власної зрадливості. Саллі влаштовувала його зарплата, квартира і решта переваг дружини пілота. За десять років до того вона вешталася з хіпі, тож їй здалася привабливою ідея додаткового таємного заробітку і вона погодилася зустрітися з принцом У. На моє щастя, вони сподобалися одне одному.
Для мене виникли певні проблеми: MAIN суворо забороняла своїм співробітникам чинити щось протизаконне. На щастя, бухгалтерський відділ надав мені великі привілеї щодо витрат.

Одного разу принц побажав, аби я умовив Саллі приїхати й пожити в нього в Саудівській Аравії. Тоді практикувалося, що жінки укладали контракт на певний термін, і коли він закінчувався, вони поверталися додому з доволі вагомим рахунком у банку. Однак було дві проблеми: Саллі та оплата. Я був певен, що вона не схоче покинути Бостон, та й покрити ці витрати рахунками з ресторанів було б неможливо. Принц У. готовий був узяти витрати на себе, аби я тільки умовив жінку. І зовсім спростила справу його заява, що це може бути і не Саллі. Через пару тижнів наступниця Саллі підписала контракт.

Принц У. був доволі непростою людиною. Хоча він і брав гроші, але це не переконало його в тому, що SAMA – та стратегія, яку він порекомендував би своїй країні. Мені випадала доволі важка робота.
Я не знайомий з деталями того, що відбувалося в моїх колег ЕКів з іншими саудівськими принцами. Все, що я знаю, це те, що пакет наших пропозицій був повністю схвалений королівською сім’єю Саудів. MAIN була винагороджена за свою участь одним з найприбутковіших контрактів, який виконувався під керівництвом Казначейства США.

Нам довірили повне обстеження дезорганізованої та застарілої енергосистеми країни і проектування нової, такої, що повністю відповідала американським стандартам.

Мені належало, як зазвичай, виїхати у складі першої ж команди і зайнятися прогнозами економічного зростання і навантаження енергосистеми для кожного регіону країни. Ще троє моїх підлеглих, які мали досвід міжнародної роботи, повинні були приїхати до Ер-Ріяда, коли наш юридичний департамент звелів нам відповідно до контракту відкрити на місці повністю облаштований офіс і розпочати роботу в найближчі кілька тижнів.

Оскільки Саудівська Аравія офісного обладнання не виробляла, нам доводилося отримувати все з Штатів. Тож ми виявили, що в портах Саудівської Аравії накопичилася величезна черга суден і очікування вантажу могло затягнутися на кілька місяців. MAIN не збиралася втрачати дорогий контракт через кілька умебльованих кімнат офісу. Ми зупинилися на чартерному рейсі до Саудівської Аравії «Боїнга-747», забитого товарами зі складів у Бостоні.

Угода між Штатами і Саудами докорінно змінила королівство мало не за одну ніч. Кіз замінили дві сотні жовтих найсучасніших сміттєвозів, що надійшли за 200-мільйонним контрактом із «Waste Managament, Inc». Аналогічним чином був модернізований кожний сектор економіки Саудівської Аравії, від сільського господарства і електроенергетики до освіти й телекомунікацій.

Плани, що ми розробляли у 1974 році, визначили стандарти майбутніх перемовин з багатими на нафту країнами. До політико-економічного арсеналу солдатів нової імперії увійшла зброя цілком нового інноваційного характеру.

Справа освоєння Саудівських грошей і об’єднана комісія породили також нові прецеденти у міжнародній юридичній практиці. Наприклад, коли сумнозвісний угандійський диктатор пішов у вигнання, йому надали політичний притулок саме в Саудівській Аравії. Хоча всі вважали його кривавим деспотом, відповідальним за смерть кількох сотень тисяч людей, він пішов на відпочинок у Саудівській Аравії в розкошах, з автомобілями та обслугою, наданими королівським домом Саудів. Штати мляво заперечували, але не стали наполягати на цьому через побоювання розриву домовленостей із Саудами.

Більш тонкою і набагато руйнівнішою була роль, що її дозволили грати Саудівській Аравії у фінансуванні міжнародного тероризму. Штати не робили таємниці з того, що бажали б, аби дім Саудів фінансував війну Осами Бен Ладена в Афганістані проти Радянського Союзу у 1980-х. Ер-Ріяд разом із з Вашингтоном вклали приблизно 3,5 млрд. доларів у підтримку моджахедів. Квазіофіційні доброчинні фонди Саудівської Аравії стали головним джерелом фінансування для руху джихаду, який швидко набирав впливу. 

1 response on Сповідь економічного кілера

  1. наскільки мені відомо, Сповідь економічного вбивці “гуляла” мережею в трішечки недовершеному перекладі – тобто відсутні були останні глави.
    у вас буде повний переклад?

    а на рахунок зображення – було ось подібне за стилістикою у румунів перед вступом до ЄС:
    http://flamber.ru/files/photos/1165595407/1167067470_f.jpg

    також фіра! мабуть, нас єднає більше, ніж здається на перший погляд:)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *