Творча доля митця на тлі морозної Евенкії та сонячних Карпат

Ця публікація практично уперше знайомить чернівецьких шанувальників красного мистецтва із життям і творчістю Петра ГОЛОВАТОГО.

 

Петро Головатий. Автопортрет.

У львівській кав’ярні «Штука» 5 років тому, а саме 4 жовтня 2012-го, відкрилася виставка живопису, яка зібрала рідних, друзів та усіх дотичних до творчості автора експонованих там творів Петра Михайловича Головатого. Серед присутніх були син художника, Остап Головатий, дружина Марта Іваницька, професор, доктор мистецтвознавства Володимир Овсійчук, художники Іван Крислач, Микола Андрущенко, похресник та художник Іван Турецький, професор Йосип Захарія, мистецтвознавець Василь Откович, куратори виставки Зоряна Мірус та мистецтвознавець Тарас Стефанишин. Спогад за спогадом, слово по слові – і так виснувалася історія Петра Головатого (1907-1996), людини та митця. Для чернівчан подія знаменна тим, що Петро головатий народився й провів перших 30 років життя у нашому місті.

Чернівці подарували Україні й світові чимало імен славних художників. Одним з них є талановитий український живописець Петро Головатий. На час його життя припали драматичні події першої половини ХХ ст. Багато митців тієї пори змушені були покинути рідний край. Частина з тих, що емігрувли на початку війни, потрапляли у табори для переселенців у Європі. Серед емігрантів, як відомо, опинився і художник Євзебій Ліпецький. До слова, зазначимо, що його дочка Ольга була дружиною брата Петра Головатого. Значна кількість тих, що залишалися на Батьківщині або не встигли вчасно виїхати, була репресована сталінським режимом. До останніх потрапив і Петро Головатий – художник непересічної творчої долі, якого не здолали неймовірні випробування ув’язненнями та лютими морозами Сибіру.

 

 

Талант заважає будь-якій владі

Петро Михайлович Головатий народився 12 липня 1907 року в родині поштового службовця у Чернівцях, де й мешкав понад тридцять років. Після служби в армії 1935 року вступив до Академії красних мистецтв у Яссах. На думку їхати туди вчитися наштовхнув Петра його приятель Стеван Галевич – власник крамнички мистецького приладдя. Історик Денис Квітковський узагальнює: «Досить багато з-поміж буковинської молоді, яка закінчила середні школи вже під час румунської окупації, навчалося у високих мистецьких школах. У Чернівцях не було академії, тож наша молодь виїздила на студії або вглиб Румунії, або за кордон» («Буковина. Її минуле і сучасне», 1956).

Студент із Чернівців сумлінно опановував основи малярства та рисунку. Щоб оплачувати науку, працював нічним сторожем. Серед педагогів Петра Головатого був видатний румунський живописець Ніколає Тоніца (1886-1940). Відчутною підтримкою успішному студентові стала стипендія від ректора академії, хоча нічної роботи студент не залишив. Через п’ять років він ненадовго повернувся до рідного міста, де був учителем малювання й писав картини. На жаль, твори чернівецького періоду не збереглися. Буковина на той час уже була приєднана до Радянської України. І коли 1941 року до Чернівців увійшли румунські та німецькі війська, Петра Головатого кілька днів протримали у в’язниці: хтось доніс, що художник був у натовпі тих, що зустрічали радянські війська. Відтак художник вирішив виїхати до Львова. Там знову вчителював, творчо працював, став членом Спілки художників. Але доля й далі не була прихильною до нього, бо ж масові репресії західно-української інтелігенції тривали. 1945 року Головатого знову ув’язнили. Й відтоді він на довгі роки був вилучений з українського мистецького середовища.

Після арешту й катувань у тюрмі на Лонцького було ув’язнення у Золочеві й 5 років виправного табору у Свердловській області за вироком радянського суду. 1950-го збіг термін ув’язнення, але влада не випустила художника до України, заславши його на довічне поселення до Сибіру. Так жорстоко розпочався новий період його біографії.

 

Петро Головатий. Карпатські краєвиди. 1960-1990.
Петро Головатий. Карпатські краєвиди. 1960-1990.

Північ збагатила палітру митця делікатними барвами

Хоча репресований митець із сонячної Буковини проти своєї волі опинився в глушині сибірської тайги у засніженій Евенкії (Красноярський край), але позбавлення волі й заслання не знищили його мистецького покликання, бажання творити. Про власні враження від Евенкії, де перебував Петро Головатий, писав сибірський письменник Микола Устинович у книзі нарисів «Северные встречи. Путевые заметки» (1958): «Тура зустрічає навіть у березні морозним туманом. Температура мінус 50 градусів. Узимку сягало й до мінус 63. За п’ять кроків людину видно. Не кожний здатен винести такі незвичайні, суворі умови». А про творчість Головатого у вигнанні Устинович зазначив: «У природі Евенкії Головатий побачив делікатні барви. І Північ відкрилася йому іншим боком» (журнал «Истоки», 2011,№17).

Життя було нелегким: фарбування човнів, стін, підлог виснажувало. Але Петро Головатий не просто вижив у тих нелюдських умовах, він спромігся зберегти свою чутливу до краси душу, вроджену людяність і делікатність у спілкуванні з людьми. Щасливе знайомство з місцевим журналістом і письменником Жоресом Трошевим не лише звільнило його від тяжкої підневільної праці, а й відкрило можливість творчої роботи. Головатому доручили оформити експозицію й створити живописні діорами для місцевого краєзнавчого музею в селищі Тура до ювілею Евенкії. Наступною була робота у Красноярському краєзнавчому музеї, де оформленням займався художник Володимир Мєшков (1919-2012). Він підтримав Петра Головатого, узявши українського художника собі помічником. У повісті Ж. Трошева про В. Мєшкова – «Северная рапсодия. Повесть о художнике» (1989) – читаємо: «Йому постійно допомагав Петро Михайлович Головатий, делікатний українець, людина нелегкої долі, яка з несправедливості опинилася на довгі роки на Півночі. Він мужньо переносив негаразди, не робив заради шматка хліба лубочні портрети, недоладні килимки. Він заощаджував на всьому, щоби придбати рідкісні й дорогі того часу фарби, і писав «про запас» північні етюди».

Хоча художник потрапив на Північ зовсім не за політичну діяльність, дуже показною для характеристики його як людини і як українця можна вважати історію короткої зустрічі з о. Йосипом Сліпим, майбутнім кардиналом, про яку зі слів чоловіка згадувала згодом дружина Марта Іваницька. Під час роботи в Красноярському музеї Петрові виділили там кімнатку для проживання, тож він знав усі входи й виходи. Одного разу з музейної бібліотеки вийшов старший чоловік, підійшов до Петра й каже: «Я отець Сліпий, як можна непомітно вийти звідси, бо за мною стежать». Петро показав отцеві інший вихід, і той зник.

Із переїздом до Красноярська доля, можна сказати, повернулася обличчям до митця, бо він отримав можливість творити. Робота в музеї передбачала й збирання експонатів. Під час експедицій краєм Петро Головатий професійним оком вдивлявся у красу засніжених краєвидів, спостерігав їхнє забарвлення. Митець вбирав в себе нові враження, відкривав небачені досі дивовижної краси льодоходи на ріках, безмежні засніжені простори у феєрічних променях північного сонця. Його творча душа була відкритою до цієї незвіданої краси, яку художник переносив на свої полотна. Так він врятував свій талант, щедрість почуттів і натхення. Українського митця визнали у художніх спільнотах Туринська та  Красноярська, де він брав участь у кількох вернісажах і мав дві персональні виставки (1954, 1956). У таких нелегких умовах неволі Петро Головатий все ж вписався у мистецьку канву Сибіру.

Письменник Жорес Трошев називав Головатого співцем Півночі. Адже на полотнах митця розгорталися масштабно-епічні неосяжні простори. За визначенням видатного українського вченого, доктора мистецтвознавства Володимира Овсійчука, мотиви Петра Головатого були багаті й виразні, і, «завдяки роботі на пленері, колористична свіжість досягалась використанням чистого кольору, де навіть тіні передавалися кольором, як в етюді «Село Тура» (1951) із яскравим сонцем і блакитними на снігу тінями…». І далі Овсійчук наголошує: «Таке живе і гостре сприймання у пленері реальної дійсності породжувало під пензлем Петра Головатого образи високого поетичного одухотворення («Сонячний день» (1952), «Мої молоді літа минали тут» (1953)»). Сам митець уже пізніше, з України, в листі до Трошева писав: «…Природа всюди по-своєму гарна – на моїй теплій сонячній Буковині чи на суворій, холодній Півночі».

Петро Головатий. Твори з сибірського циклу. 1946-1960.
Петро Головатий. Твори з сибірського циклу. 1946-1960.

У Чернівцях художника не прописали – він став львів’янином

Настав час, коли із творами Головатого сибірського періоду могли познайомитися і в Україні – вже після 1960-го року, коли Петра Головатого було реабілітовано за відсутністю злочинних дій, і він прибув до Чернівців. Але через відмову у прописці він перебрався до Львова, де поновився у Спілці художників. Часто бував у рідних Карпатах, навідувався до Чернівців, виїздив до Криму. Творчість полонила його з новою силою. Художник активно працює, бере участь в обласних та респупбліканських художніх виставках. 1960-і роки позначені появою нових творів і подальшими цікавими досягненнями. Висока культура узгодження кольорів, за визначенням Володимира Овсійчука, «панує у краєвидах «Вівці», «Село Берегомет»… Та ще рясніше й колористично багатше Петро Головатий виразив це у низці краєвидів: «Буковина», «Шешори», «З роботи». Дослідник підкреслює також, що наступними роками стиль Петра Михайловича «набирає глибшого живописного синтезу і в ньому повністю зникає імпресіоністична дрібність мазка, а колір звучить із новою силою». У 1970-х роках увиразнення колориту й передача монументальності мотиву виходять на перший план у таких чудових пейзажах, як «Вечір», «Весна в Берегометі» тощо.

1987 року у Львові відкрилася персональна виставка Петра Головатого. На відкритті були присутні його колеги, мистецтвознавці, дружина Головатого, художниця Марта Іваницька, син, Остап Головатий, теж художник. Експозиція знайомила як із створеним за останні років, так і з картинами з Півночі. В. Овсійчук високо цінив талант митця, зазначаючи, що героїзація природи в його пейзажах «піднесла ці твори до мистецьких вершин, яких так наполегливо прагнув художник, наділений винятковим творчим темпераментом, чистим, оповитим сонцем даром відчувати все на землі…».

 

Ще з дитинства й молодості, які пройшли в Чернівцях, на рідній зеленій Буковині, у серці художника Петра Головатого оселилася світла радість спілкування зі щедрою красою природи. І цей стан він проніс крізь усе своє життя.

 

Три жінки Петра Головатого

Репресії, що розпочалися ще у Чернівцях, переслідували і нівечили особисте життя художника.  Рятуючись від переслідувань у Львові і прагнучи спокійного життя, Петро Головатий 1943 року одружився із Анною Стегнів. Але й там почалися арешти та тюрми… І дружина не змогла розділити його долю.

На засланні в Сибіру Петро Головатий зустрів переселенку з Прибалтики, латвійку Мілу Якобсон. Її також було вислано на довічне. Вона допомагала художнику в оформленні музею у Турі, разом вони організували ляльковий театр та створювали декорації для нього. 1951 року вони взяли шлюб, народився син Михайло. Родинне щастя тривало п’ять років. 1956-го дружина отримала дозвіл і повернулася із сином Михайлом до Риги. Зв’язок урвався.

Уже після реабілітації, 1967 року у Львові, в житті Петра Головатого з’явилася Марта Іваницька, випускниця Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Вони побралися. Їх єднали злагода, любов і спільні творчі інтереси: протягом багатьох років вони разом працювали над оформленням музейних експозицій і діорам. Подружжя виховало сина Остапа, який так само став художником.  Остап Петрович Головатий викладає  у Львівському коледжі декоративного та ужиткового мистецтва ім. Івана Труша.

У кращі світи у Петро Михайлович Головатий відійшов 16 лютого 1996 року, похований на Личаківському кладовищі. Понад 200 його робіт зберігаються у приватних колекціях Львова та ще у 10 країнах світу. Але дослідники й родина вважають, що це далеко не повна цифра творчого спадку художника.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *