Чернівчанка за духом, Катруся Барило (Вомбат – це її псевдонім, «почеплений» друзями) ще тільки мріє про те, щоби, як Орест Зуб, заробляти подорожами. Але вже те, що вона побачила і де побувала, вражає. 24-річна мандрівниця – гостя «Версій».
– Як і чому в тебе народилося шалене бажання мандрувати?
– Подорожувати почала ще в дитинстві, займалася альпінізмом. Весь вільний час проводила в лісах чи горах. Для мене завжди було природним зібрати наплічник і кудись поїхати. Дякую батькам, за те, що відпускали мене так далеко і надовго. Це була моя школа, спосіб пізнання світу. Дуже чекала повноліття – хотілося подорожувати за кордоном. Досі пам’ятаю, як у дитинстві переглядала програми про єгипетські піраміди (мені було років 9) і уявляла себе з фотоапаратом біля них. Коли через 10 років вже дивилася на ці піраміди – не могла очам повірити: збулася ж заповітна мрія!
– Перша подорож, мабуть, була знакова? Запам’яталася саме вона чи, може, якась інша?
– Знаковою для мене була, мабуть, вже друга подорож. Перший автостоп до Санкт-Петербурга ми з одногрупниками планували досить довго, тож вона не була такою знаковою. А вже друга мандрівка була абсолютно спонтанною. Я подумала: «Чому б не поїхати до Білорусі, це ж близько». Я не плановувала нічого – і подорож вийшла дуже класною. Тоді зрозуміла, що світ не такий складний, як здавалося до цього.
Та найбільш знаковою була Індія, бо туди я хотіла більш за все: дуже багато думала про цю подорож, і коли вже була там, просто не могла збагнути, що це все насправді. Все дійсно було таке, як я собі уявляла. Я й досі не вірю, що була там.
– Що є найважчим у мандрах?
– Найскладніше прийняти рішення їхати та вийти з дому. Вдома тобі здається, що ніде буде жити чи нічого буде їсти, ввижається, що в Єгипті тебе хтось украде, а в Індії ти одразу захворієш на малярію. Та коли ти вже там, все інакше. Тебе огортає неймовірне відчуття нового: ти просто відкриваєш світ.
– Треба обов’язково знати англійську?
– Коли я починала подорожувати, майже не говорила англійською. Потім вже з’явилися люди, з якими хотілося дружити й спілкуватися – довелося практикуватися. Коли ми подорожували автостопом Туреччиною, жоден водій не говорив англійською: спілкувалися мовою жестів – і все було добре. В Грузії чи Білорусії взагалі не треба знати англійської.
– Із ким подорожуєш?
– Із моїм хлопцем ми почали спілкуватися, коли я шукала собі попутника для подорожей автостопом. Саме у стресових ситуаціях найкраще розумієш, яка людина насправді. Після першої спільної подорожі майже завжди подорожуємо разом. Утім, іноді дуже цікаво й корисно подорожувати на самоті.
– Що найбільше налякало у подорожах? Чи такого взагалі не було?
– О, тут треба подумати… Були дві такі ситуації: перша під час революції в Каїрі, коли в метро вимкнули світло і все було заповнене сльзогінним газом (це було ще до Майдану, тож зі сльозогінним газом я до цього не стикалася) і друга – під час протестів у Індії, коли скасували наш потяг і ми мало не запізнилися на літак (ті півтора дні, що добиралися до аеропорту, я ніколи не забуду!). Інші ситуації були щвидше стресові, ніж лячні.
– А що було смішного?
– Тут не можу виокремити одну ситуацію. Часто смієшся з людьми, яких зустрічаєш, часто навіть з людьми, які не говорять англійською, просто виникають різні смішні та щирі ситуації. Загалом посмішок і сміху в подорожах завжди багато, бо мені щастить на зустрічі з надзвичайними людьми.
– Що в твоєму житті найголовніше?
– Головний принцип – і головна моя проблема одночасно – це чесність і щирість. Передусім із собою. Часто чесність робить дуже боляче, але це завжди краще за брехню.
– За всієї любові до подорожей ти завжди повертаєшся до Чернівців, навчалася в ЧНУ і вважаєш своїм учителем Петра Васильовича Рихла, а він же знакова особа для Чернівців…
– Я переїхала до Чернівців доволі спонтанно: подала оригінали документів на одну спеціальність і повірила, що тут моє місце. В перші дні я йшла містом – і просто на вулиці люди читали вірші різними мовами. Тоді збагнула, що це моє місто. Дуже швидко зустріла близьких за духом і вподобаннями людей. Завдяки своєму викладачеві Петрові Рихлу відкрила для себе Пауля Целана і безкінечний світ загадок і рим цього міста. Тому воно мене не відпускає, я завжди хочу сюди повертатиcя: це мій ментальний дім. Хоча сюди я приїхала із Сум, де мешкають нині мої батьки.
– Чи маєш якісь власні принципи або залізні правила подорожування?
– Усталених принципів немає, але я завжди стараюсь:
* поважати традиції і релігію країни, до якої я приїхала;
* знати декілька помічних слів мовою країни (привітання, подяка, вибачення);
* вірити тільки в краще: тоді дорогою зустрінуться тільки хороші люди;
* робити собі вихідні. Це звучить дивно, але під час тривалої подорожі ти почасту мало спиш, мало їси, ходиш із наплічником і дуже втомлюєшся. Тож у подорожах, як на роботі, хоча б один день на тиждень треба виспатись, нікуди не бігти і залишатися на одному місці, інакше вже через тиждень не захочеться бачити той Тадж-Махал, а захочеться швидше додому – дивитися серіал у ліжку…
– Чого іще хочеш отримати від життя?
– Здивуєтеся, але в мене все є – і це правда. Найбільша цінність для мене – це люди, які готові мене сприймати й підтримувати такою, яка я є. Хочу, аби моя родина якнайдовше була щасливою і здоровою. Все решта не таке важливе. Звичайно, хочеться займатися улюбленою справою, приносити користь і радість людям, залишаючись собою.
– Катрусю, ти завжди усміхнена і задоволена. Невже таким є твій постійний настрій? Хто ти за гороскопом?
– Звісно, ні – ніхто не може бути постійно усміхненим та задоволеним. А за гороскопом я – Рак, і я майже ніколи собою не задоволена, думаю, що все можна було б зробити краще чи більше. Та намагаюсь щодня знаходити те, чому можна порадіти. Завжди намагаюсь бути усміхненою, бо можу підняти цим настрій і оточенню, і собі. Часто мене змушують посміхатися якісь моменти, що їх люди часто перестають бачити: сонячний день, бездомні собаки, які граються одне з одним, або вуличні сценки. Навколо багато доброго, просто треба це просто бачити…
– Як сприймаєш світ: він тобі подобається чи, може, дратує – або ж ти хочеш його удосконалити, змінити?
– У подорожах розумієш, який світ насправді прекрасний. Ти водночас бачиш багато злиднів, нерівність, страждання і насилля. Та, як не дивно, саме в бідних країнах люди більш відкриті й щирі. Вони цінують дуже прості речі: свою сім’ю, друзів і намагаються допомогти. Весь світ не зміниш, але можна змінити себе і робити щось хороше довкола себе.
– Для більшості людей питання – ДЕ ВЗЯТИ ГРОШІ на будь-яку справу – є ключовим. Отже, де брати гроші на подорожі?
– У мене навіть окрема стаття є про це. Тут просто неправильна постановка питання. Правильно запитувати: «Від чого я можу відмовитися, щоби були гроші на подорожі?». Для мене, скажімо, незрозуміло, звідки в людей гроші на дорогі телефони, весілля чи одяг. Але я свідома того, що у цих людей просто інші пріоритети: для них це важливо, інакше вони не можуть. Я можу. Для мене головне – подорожі. Кудись поїхати, побачити щось нове для мене важливіше за речі. І ще одне: подорожі – це не так дорого, як нам здається, якщо вміти відмовлятись від постійного комфорту. Так що тут вибір за кожним.
В мене є мрія: подорожувати і працювати водночас… А взагалі-то мені байдуже, куди саме їхати, бо не буває нецікавих країн. Наступними роками мрію побачити Камбоджу, Індонезію та Ємен. А ще дуже мрію потрапити до Латинської Америки.
– І наостанок: що ж таке Вомбат?
Вомбат (англ. Wombat, лат. Vombat) – це тварина з родини сумчастих, яка мешкає в Австралії. Вона дуже кумедна і незграбна. Певний час мене так називали друзі, тепер це мій псевдонім. Мій блог так і зветься: vombatravel (подорож вомбата).
Людмила Чередарик, «Версії»
Від редакції: За кілька чисел «Версій» ми почнемо друкувати дорожні нотатки Катрусі Вомбат з її мандрівок.
