Напруження довкола закону про освіту, який Верховна Рада ухвалила 5 вересня у новій редакції, а Президент підписав, не вщухає. На знак протесту проти цього закону президент Румунії Клаус Йоханніс скасував свій візит до України, Угорщина поскаржилася на закон Верховному комісару ООН з прав людини й пообіцяла Україні перешкоди на шляху до ЄС, а Державна Дума Росії підготувала гнівну заяву. Про це та про реальний стан зі школами нацменшин у країнах, що критикують Україну, -– розмова з експертом «Версій» Францем Федоровичем.
Рідною мовою навчатимуть тільки у молодших класах
– Франце Карловичу, Ви неодноразово бували у тих країнах, які виступили проти нового освітнього закону України. Тож цікаво було б знати, чи мають там змогу навчатися у школах рідною мовою діти з українських родин? А свого часу Ви очолювали райдержадміністрацію Сторожинецького району, де компактно проживають румунська та інші громади нацменшин…
– Спочатку, мабуть, про те, що обурило наших сусідів. Йдеться про статтю закону, яка нібито обмежує вивчення рідної мови дітьми із сімей нацменшин. Хоча її зміст полягає в тому, що від 2020 року в Україні діти з родин національних меншин отримуватимуть освіту рідною мовою лише у молодших класах середньої школи. До слова, так треба було зробити значно раніше, але діяти варто було поступово.
– Іншими словами, через три роки в Україні припинять своє існування десятки шкіл, де викладання здійснюється мовами нацменшин
– Саме так. А в Україні нині, за даними Міносвіти, функціонують 581 російська, 75 румунських і 71 угорська школи. Там викладання всіх предметів від першого по 11 клас ведеться мовами цих нацменшин. Натомість від 2020 навчального року рідними мовами предмети викладатимуться тільки в молодшій школі, тобто до 5 класу. І робиться це для того, щоби представники нацменшин не були обмежені у можливостях наступного вступу до вишів, влаштування на державну роботу тощо. Жити в державі та бути вільним від її мови просто нереально і безперспективно.
– Франце Карловичу, особисто я теж неодноразово бувала в Румунії, більше того, в Араді мешкав донедавна мій дядько, а нині там живе моя двоюрідна сестра. Але ніде там я не бачила українських шкіл, газет, журналів… Тим паче, знаю з історії, що Сучавський повіт населяють переважно етнічні українці. Тож яка ситуація з українськими школами за кордоном? Чи дбають там за українську нацменшину?
Наскільки мені відомо, українських шкіл у Росії немає, хоча там мешкає найбільше закордонних українців. За офіційною статистикою МЗС України, у Росії проживає майже 2 мільйони (!) , якщо бути точним, то 1,93 млн осіб, які ідентифікують себе як етнічні українці.
– Йдеться майже про 10 мільйонів вихідців з України. І це, мабуть, думаю, без Чорного, Зеленого, Сірого клину в Сибіру, який, починаючи від ІІ половини ХІХ століття, освоювали та заселяли українці.
– Моя колега з газети «Буковина» Валя Мацерук розповідала, що нинішнього літа, коли їздила в Томськ до сестри, відвідала села, в яких досі розмовляють українською…
– Отож бо й є! А шкіл українських – катма! Хоча 2001-го Росія підписала, та поки що не ратифікувала, Європейську хартію регіональних мов і мов нацменшин. Але Москва визнала, що українська мова має входити до переліку мов, на які поширюється державний захист. Та, зважаючи на те, що РФ не ратифікувала Хартії, російська влада не зобов’язана й звітувати перед Радою Європи, яким чином вона захищає мовні права нацменшин Однак зі слів віце-прем’єр-міністра України В’ячеслава Кириленка ми знаємо, що на сьогодні жодної школи, де всі предмети викладалися б українською, в Росії немає. Щоправда, при Національному культурному центрі України в Москві діє недільна школа ім. Павла Поповича, яку відвідують близько… 30-ти дітей. Три недільні українські школи функціонують також на території Башкортостану. І ще українська мова як предмет вивчається в кількох школах в Уфі, Воркуті, Краснодарі, Мурманську та Пензі. Але голова Всесвітньої української координаційної ради Михайло Ратушний розповідав для ЗМІ, що «ще до війни на Донбасі група батьків у Санкт-Петербурзі намагалася ініціювати відкриття української школи. Проте це так і не відбулося, бо до них приходили співробітники ФСБ, проводили «виховні» розмови і натякали на можливі проблеми».
У Румунії, як і в Угорщині та Росії, немає шкіл з українською мовою викладання
– Франце Карловичу, а що діється стосовно забезпечення освітніх потреб українців у наших найближчих сусідів?
– За переписом населення 2011 року, в Румунії проживає майже 51 тисяча етнічних українців, з яких майже 49 тисяч назвали українську мову рідною. За повідомленням Ради Європи, румунська влада взяла на себе зобов’язання надавати освіту українською представникам нацменшин без попереднього запиту від батьків. Та за даними МЗС України в Румунії відсутні початкові й восьмирічні школи, де викладання повністю велося б українською. Лише педагогічний ліцей ім. Т. Шевченка у місті Сігету Мармацієй є єдиним повноцінним українським навчальним закладом. Раніше там навчалося 200 дітей, нині тільки 160. До ЗМІ потрапили слова одного дипломата, який кілька років тому працював у посольстві України у Бухаресті: «місцева румунська влада веде негласну, але активну роботу серед батьків українців, правдами й неправдами відмовляючи їх навчати своїх дітей українською мовою».
Щодо Угорщини, яка теж ще не ратифікувала Європейську Хартію щодо регіональних мов та мов нацменшин, то там українська діаспора найменша –лише 8 тисяч осіб. І за інформацією Ради Європи в Угорщині так само немає ні початкових, ні середніх шкіл з українською мовою викладання. Угорська влада це пояснює тим, що українська громада не надає запитів на відкриття українських шкіл…
Замість епілогу
Та як на мене, коли говорити відверто, саме материнська держава найперше має дбати за своїх дітей, які роз’їхалися світами. Бо сталося це не від доброго життя. Однак, на думку голови Всесвітньої української координаційної ради Михайла Ратушного, «протягом останніх років українська влада не вела системної роботи із захисту інтересів своїх співвітчизників за кордоном». І з цим важко не погодитися. Бо дивно виглядає, скажімо, така ситуація: Україна підтримує своїм коштом школи, газети, журнали, радіо- і телепередачі нацменшин, а своїх людей за кордоном – геть забула. Натомість така підтримка мала би бути державною стратегією, завдяки якій ми позбулись би багатьох проблем. Я не маю на увазі створення 5-ї колони в інших державах, але міцна українська діаспора, яка має тісний зв’язок з материнською державою через урядову програму співпраці України із закордонними українцями, могла б сьогодні дуже сильно підтримати нашу країну, надто у стосунках з Росією. Я б сказав більше: нам варто брати приклад з Росії: вона вміє використовувати потенціал росіян в Україні на свою користь. А ми про своїх українців у Росії забули, тож й не можемо скористатися нині їхнім потенціалом у впливі на Росію. А варто було б…
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
