День Перемоги на Брайтоні

Розповідає колишня чернівчанка Тетяна БЛІНОВА:

– Кожного 9 травня на центральній вулиці району – Брайтон-авеню – велелюдно. Дуже багато людей похилого віку, з орденами й медалями. Багато хто навіть у радянській військовій формі, офіцерській чи солдатській. Цього року 9-го в мене був вихідний. Дата така знаменна – 65 років перемоги. Сама я народилася після війни, але взяла в руки портрет батька й пройшлася в колоні з ветеранами…

Невеличкий відступ

Хто знає, як поставився б до маршу Брайтоном сам Іван Маркелович Блінов, батько Тетяни. От він як раз був дуже радянський. Перед війною закінчив історичний факультет педінституту, вчителював в Удмуртії, навіть став директором школи. З початком війни пішов на фронт, війну закінчив підполковником, після Перемоги служив ще якийсь час у Рівному та Чернівцях, поки не потрапив у відомий хрущовський «мільйон 200 тисяч», коли офіцерів-фронтовиків звільняли поспіль, не дивлячись,що за віком ще не мали право на пенсію. 42-річний відставний підполковник Блінов не спився, не нарікав на долю чи владу, а знайшов себе і в цивільному житті. Деякий час працював заступником директора  університетської наукової бібліотеки, викладав історію у вечірній школі (нинішнє приміщення Укрсоцбанку на розі вулиць Міцкевича та Франка тоді займара Школа робітничої молоді), потім став її директором. Помер порівняно рано, у 72 роки: серце зносилося. На похорон зійшлося дуже багато колишніх учнів Івана Маркеловича і розповідали, як після роботи не дуже хотілося «гризти граніт науки», а директор особисто ставав на дверях і повертав їх у класи, не раз вів бесіду з кожним, як важливо отримати освіту. Багато з них згодом «вибилися у великі начальники» – і щиро дякували за це директорові ШРМ.

Так сталося, що діти, внуки й правнуки Івана Маркеловича  розкидані світом, від Москви й Петербурга до Америки. Так і він потрапив цьогоріч на святкову ходу до Брайтона…

Розповідає Тетяна Блінова:

– Вразила велика кількість молодих людей в колоні, і не тільки наших, але й американців. Усі світково вбрані, жодних ексцесів. Йшли з нами разом, ще й підтримували стареньких, яким важко було рухатися.Дехто навіть на візочку їхав…

Підходили знайомі й незнайомі, запитували в мене, де воював батько. Відповідала: «Другий Український фронт!»

І, мабуть не помилюся, що кожний в ці моменти відчував причетність до чогось святого, до людського братерства. День Перемоги об’єднує людей!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *